ОСНОВНЕ ПРО ДОГНАЛІВЦІВ

Христова Церква одна з різноманітними обрядами в ній. Сект же багато з численними єресями.
Догналізм у чистому вигляді не є ні католицьким, ні православним, ні протестантським. Це щось особливе.

Як у догналівській кабалістичній секті гадають на жеребі (монеткою)...

Як уже відомо, у групі Догнала кидають сміливо жереб для вирішення складності в певних ситуаціях. Навіть таким чином, тобто через жереб, було обрано назву для їх антикатолицького видання "Голос Господній", що виходить у світ у м. Дрогобич, що на Львівщині. Сектанти твердять, наприклад, це пише й на Вікіпедії, що апостоли використовували жереб, це нібито не є жодний забобон чи окультизм - виправдовуються знову та підкидають жереб, але є ще одне але...

Окультні практики все-таки притаманні для ньюейджівської секти. Докладніше ТУТ.

Мова про старозавітні Урім і Тумім, на що покликаються в секті, перекрутивши ще раз св. Писання на свій антикатолицький лад. Забобони, гадання тощо - все з області гріхів проти 1-ої заповіді Господа Бога і свідчить про брак здорової віри та глузду...

«Щоб не було в тебе нікого, хто призводив би свого сина чи дочку переходити через вогонь; нікого, хто ворожить, або КИДАЄ ЖЕРЕБОМ... бо огидний для Господа кожен, хто це робить...» (Вт. 18, 10-12).

Сьогодні ж у час Нового Завіту ця старозавітня практика з камінцями є в суті кабалістична (забобонна) чи недоречною з погляду християнської віри, тому що Христос послав раніше своїй Церкві св. Духа та Його світло для прийняття рішень і розуміння теж від Нього... Сходження Св. Духа - одна із вагомих подій у житті Католицької Церкви.

Ми не євреї, які відкинули Ісуса Христа та суть Його божественних слів, а християни ніби. Спаситель наша Дорога в житті. Не треба нам марновірних гадань на жеребі (монетці) і т. п. На жаль, лідери догналізму та їх адепти не хочуть цього збагнути та займаються дурницями!

Релігійні маргінали проти Папи

Новітня маргінальна секта, яка полем своєї діяльності обрала Україну - так звані «догналівці», або як вони самі себе називають «Українська» «правовірна» «греко-католицька» церква приєдналися до хору антипапської та антикатолицької істерії розв'язаної атеїстами та лібералами у західних ЗМІ після заяв головного французького масона про те, що Церква має ще занадто великий вплив в Європі.

Готуючи своїх прихильників до антикатолицького менталітету своїх провідників, ця групка релігійних маргіналів стала відомою своїми образами та брехнею на адресу єрархії Католицької Церкви. Псевдоєпископи цієї секти неодноразово висували різні нерозумні вимоги, наголошуючи, що якщо Папа не підтримає чотирьох не дуже психічноздорових провідників цієї секти і не прислухається до їхніх маразмів, то у такому випадку перестане бути Папою.

У найновіших своїх листах від 15.04.2010 новоявлені «пророки» звинувачують Папу у всіх тих самих вигаданих «злочинах», що і дериговані масонами ЗМІ, хоча вже неодноразово незалежні ЗМІ довели необґрунтованість таких фантастичних наклепів.

Очевидно маргінали прагнуть за будь яку ціну привернути увагу до себе, бо їхні надії на розкол УГКЦ та Католицької Церкву в Словаччині не увінчалися жодним успіхом. Групка з чотирьох священиків, які самопроголосили себе єпископами та кілька сот вірних в Україні та Словаччині, аж ніяк на розкол не тягне.


Першоджерело

Звернення до вірних Української Греко-Католицької Церкви

Священики Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ


Будьмо уважні! Господь сказав притчу оцю: «Хто не входить дверима в овечу кошару, а влізає деінде, – той злодій і розбійник... Злодій тільки на те закрадається, щоб красти, убивати та нищити… А хто входить дверима, той вівцям пастир і його голосу слухають вівці. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу» (пор. Ів. 10. 1 – 10).
Будьмо уважні! Ми усі цінуємо єдність Церкви, замислюємося на чому вона полягає, докладаємо зусиль і віримо, що «сили пекельні її не подолають» (пор. Мт. 16. 18). Усім нам відомо, що «дім розділений в собі не встоїться» (пор. Мт. 12. 25), а коли йдеться про наш рідний дім, про нашу Українську Греко-Католицьку Церкву, то аж дух завмирає, що повстають сили, які хочуть розділити нашу оселю, посварити наші сім’ї та обманути побожний український люд.

Будьмо уважні! Вже протягом кількох років на Заході України діє група іноземців (група Догнал), які під виглядом греко-католицьких провідників збирають невдоволених священиків, монахинь або мирян і пропонують їм дуже принадний, але водночас обманний «шлях до неба». Називаючи себе новими «месіями» і «спасителями», вони стверджують, що лише вони знають правдиву науку Церкви, а всі решта помиляються і тим самим вселяють в уми людей зневагу до Української Греко-Католицької Церкви. Люди зваблюються на те, що нібито вони допомагають своїми молитвами, але що це за молитва, коли вони розпалюють ненависть до інших вірних; що це за гучне призивання ім’я «Ісусе», коли в поведінці вони є злі та агресивні? Невже ж можна любити Ісуса та очорнювати свого ближнього?
Будьмо уважні! Ці чужинці, які називають себе українцями греко-католиками, насправді жодного відношення не мають до нашої Церкви, яка терпіла переслідування та вистраждала свою єдність із Вселенською Церквою. Вони приїхали сюди лише тоді, коли наша Церква почала вставати з колін і зміцнюватися. Тоді виникає чітке запитання: яка ж справжня ціль їхньої релігійної діяльності? Як каже Священне Писання: «Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7. 16), отож, що криється під маскою «правовірних підгорецьких псевдокатоликів»? По-перше, вони розділюють українське суспільство, спричинюючи роздори в церковних парафіях і українських родинах. Невже ж релігія, а передусім наука Ісуса Христа має за завдання розділювати спільноти людей, чи може навпаки, має об’єднувати їх? По-друге, ці «найманці» взяли наше багатовистраждане ім’я «греко-католики» і таким чином деякі люди повірили їм, хоча насправді ці псевдопастирі викрадають наше означення. Це щось подібне, якби назватись вашим ім’ям і прізвищем та замість вас отримувати зарплату чи якийсь дорогий дарунок. По-третє, їхнє твердження про те, що Папа Римський їх визнає є фальшиве і не підтверджене жодним офіційним рішенням. Отож, якщо вам будуть казати, що вони безпосередньо підпорядковуються Святішому Отцеві, то ви попросіть їх нехай підтвердять свої слова відповідним документом.

Будьмо уважні! Основна частина цих псевдогрекокатоликів належала до отців Василіян. Однак, через непослух та гординю цих людей було видалено із монашого чину. Вони також були священиками, але настільки хотіли бути знаменитими і визначними, що їхнє священство стало обмінною монетою в отриманні власної слави, потоптавши при цьому репутацію інших священиків та єпископів. На що Церковний трибунал зреагував адекватно: заборонив їм священнодіяти і відлучив їх від Церкви. Опісля Апостольська столиця, тобто відповідна структура Римської курії, підтвердила це рішення як правильне і остаточне. Але на цьому діяльність чужинців не припинилася. Вони в брутальний спосіб почали влізати в наш спільний дім, Українську Греко-Католицьку Церкву, іменуючи себе єпископами. Трохи згодом ці особи відважилися на ще нахабніше, а саме те, що вони всіх законно призначених архиєреїв викляли з Церкви, а самих себе призначили на всі єпископські кафедри. Звичайно тут мова не йде, про те що вони є в силі захопити наші єпархіальні управління чи в Стрию, чи в Бучачі, чи то у Львові, чи в Івано-Франківську, однак тут ми маємо справу із рейдерством пропагандистського характеру, тобто це все робиться для того, щоб вірні були дезінформовані і недовіряли своїм архипастирям.

Будьмо уважні! Ми, духовенство, звертаємося до вас, дорогі вірні Української Греко-Католицької Церкви, щоб ви дбали про єдність Церкви. У своєму домі, на місці праці, в громадській діяльності, щоб ви пам’ятали, що кожен проповідник, який влізає в насильницький спосіб до храму вашої душі і хоче заволодіти вашим дорогоцінним серцем – це злодій і розбійник. Лише ті, які входять через двері вашої культурної спадщини та вашої релігійної приналежності є справжніми пастирями і їх голос неважко розпізнати. Щодо найманців-чужинців, які підступно і в не церковний спосіб хочуть нібито будувати кращу Церкву, то за ними не варто іти, бо голос незнаний для нас є чужий і він хоч інколи привабливий, однак є ворожий, бо хоче вкрасти, оволодіти, підпорядкувати душу нашого народу і серце нашої Церкви.

Будьмо уважні! Ця група псевдопастирів використовує різноманітні способи, щоб про них знали та говорили люди. Вони роздають свої листівки, розсилають листи та різні пропагандистські матеріали. Від недавна вони використовують відеокамери і за допомогою монтажу можуть робити такі сюжети, що якийсь один випадок може бути поміщений зовсім в інший хронологічний контекст. Тобто, обманом і підступом все робиться для того, щоб заволодіти найдорогоціннішим – нашим духовним домом, Українською Греко-Католицькою Церквою.

Будьмо уважні! Обізнані спостерігачі твердять, що за цим рухом «правовірних» греко-католиків стоять якісь сили, які зацікавленні в послабленні Української Греко-Католицької Церкви. До речі, самі псевдопастирі наголошують, що мовляв православних церков є кілька, то чому б не створити ще одну греко-католицьку? Це свідчить про те, що все це здійснюється за чиїмось лукавим сценарієм, щоб поділяти і потім керувати. Бо чим більше українське суспільство розділене, тим більше воно слабке і податливе на різноманітні впливи, в тому числі і фінансові.

Будьмо уважні! Ми чітко стверджуємо, що лише той має моральне право бути пастирем народу, який працює в ім’я єдності та взаємоповаги один до одного. Це стосується, як церковної сфери, так і державної. Ми осуджуємо вчинки тих людей, які маскуються і присвоюють ім’я Української Греко-Католицької Церкви, не маючи до неї жодного відношення, і твердимо, що їхнє серце б’ється не для нашої Церкви, не для України, не для її народу. Отож, слухаймо голос своїх пастирів, а не тих, хто лестивим словом намагається нас обманути.



Духовенство УГКЦ
Сокальсько-Жовківська єпархія

2. 09. 2009 р. Б.


Ласкаво просимо

Відкритий лист так званим "монахам Підгірського монастиря ЧСВВ" та всім людям доброї волі (оновлено)

Лист I (виправлений та доповнений)

Мир Вам!

«А що роблю, те робитиму й далі, щоб узяти всякий привід у тих, які приводу шукають, щоб вони були схожими на нас у тому, чим хваляться. Оті бо - то апостоли неправдиві, робітники лукаві, що вдають апостолів Христових. Воно й не диво: сам бо сатана вдає з себе ангела світла. Нічого, отже, надзвичайного в тому, коли і його слуги вдають із себе слуг праведности. Кінець їхній буде за ділами їхніми». (ІІ Кор. 11,12-15 )

На початку звернусь до вас словами пророка Ісаї з Великого повечір’я: «Задумуйте задуми, та вони не вдадуться: бо з нами Бог. Давайте накази, та вони не здійсняться: бо з нами Бог. Господа сил – Його шануйте як святого: бо з нами Бог» (З нами Бог: Ісая гл.8-9 // Молитвослов, - Рим-Торонто: В-во ОО.Василіян, 1990. – С.72).

«Христе – світло істинне, що освітлюєш і освячуєш кожну людину, яка приходить у світ... Засвіти в серцях наших, Чоловіколюбче Владико, нетлінне світло Твого Богопізнання і відкрий духовні очі наші, щоб ми розуміли Твої євангельські проповідування, вложи в нас і страх блаженних Твоїх заповідей, щоб ми перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі (а не будь-кому з людей), бо Ти є просвічення душ і тіл наших, Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з Безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим Благим, Животворящим Твоїм Духом нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь».

Запитую себе і вас: «Чи справді Блаженніший Отець і Глава УГКЦ Любомир Гузар сказав щось таке, що суперечить Христовій науці – Євангелії?» Хтось, хто читає ваші чисельні листи, які масово розсилаєте по цілому світу і не знає особисто особи Патріарха Любомира, а також не читав його книги «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» перевиданої Українським Католицьким Університетом(УКУ) в 2007 р. Б. у Львові – може таке припустити чи навіть повірити. Богу дякувать, не належу до таких, що не знають особисто монаха Студійського уставу і Архиєрея Любомира. Бог дарував мені, недостойному, ласку ще в підпіллі нашої страдної Матері Церкви, зустрічатись впродовж довшого часу і на Божественній Літургії, і на молитовнім правилі та особисто розмовляти, слухати, запитувати цього Божого Чоловіка. Завдяки добрим людям, зміг уважно прочитати вищезгадану книгу, а дещо з неї — і не один раз. Читав також, з молитвою в серці, і ваші листи, мабуть, що всі, які приходили до мене.

Ви заявляєте, що те все, в чому ви оскаржуєте Главу і Отця УГКЦ Блаженнішого Любомира – «оприлюднені і доведені єресі кардинала Л. Гузара» (Лист Префекту КСЦ Л. Сандрі, від 22.05.2008 р. Б.). Те, що ці, вами іменовані «єресі», є «оприлюднені», як ви це називаєте – то це гірка правда і ваша відповідальна «заслуга». Богу дякувати, що те, що говорив і навчає Блаженніший Любомир не є таким, як ви це собі уявляєте, спотворюєте і всім та всюди про це ваше хибне мудрування «оприлюднюєте» як доведену істину. Я, з ласки Божої, віруюча людина, християнин, Христовий священик, якому, Богу дякувати, добре відома також наука, якою послуговуються всі чесні і відповідальні люди при доведеннях, а саме – логіка, скажу, що ви (мовою тієї ж науки) прикро помилились. Запитаєте в чому? По-перше, в тому, що те, що сказав наш Первоєрарх, було єрессю, а, по-друге, що ця ваша, так звана, єресь – доведена.

I

З Божою поміччю пригляньмось до цих, вами часто повторюваних, «єресей». Ви кажете, що Блаженніший:


Ставить під сумнів Христове Божество;


Ставить під сумнів Дівицтво Богородиці;


Заперечує вічність пекла;


Пропагує окультизм;


Віщує маятником;


Схвалює гомосексуалізм;


Ставить під сумнів примат Папи;


Схвалює реінкарнацію.

І далі дуже «логічно» робите свій «висновок»: «Ці єресі є іншим Євангелієм, а Боже слово виголошує на них анатему – «хто проповідує інше Євангеліє нехай буде проклятий – виключений» (Гал 1, 8 – 9). До вашого безпідставного і поспішного висновку додамо, євангельською мовою, лише наступне: «Не судіть передчасно, бо якою мірою міряєте, такою вам відміряють» (Мт. 7, 2).

Хто проповідує інше Євангеліє, стягючи на себе прокляття - про це поміркуємо пізніше. Спочатку перевіримо ваші «доведені і оприлюднені єресі Кардинала Любомира Гузара».

Ставить під сумнів Христове Божество.

Запитуємо, чи справді ця високодуховна особа, богослов, не признає Ісуса Христа тим, ким Він є, тобто правдивим Богом (Сином Божим) і правдивою людиною (народженою з Пречистої Діви Марії за участю Святого Духа), подібною до нас людей в усьому, крім гріха. Читаючи регулярно ваші писання і масові наклепи та очорнення, не слухаючи і не бачачи нікого іншого і нічого іншого, можна повірити, що все є так, як ви постійно і вперто повторюєте, що ця людина, з ваших писань, найбільший ворог і руйнівник УГКЦ – це єретик. Слава Богу, що маємо свободу і можемо слухати не лише ваші писання і коментарі, але чути, читати і бачити ту людину, котру звинувачуєте, та інших здорово-думаючих, правдиво-віруючих людей-християн.

Хто був хоча б на урочистій Божественній Літургії 13.07.2008 р. Б. у Зарваниці і спільно молився, визнавав Символ віри та уважно слухав проповідь-науку Блаженнішого Любомира, котрий очолював богослужіння – той міг переконатись у брехливості ваших звинувачень-наклепів. Можете ще раз прослухати ту проповідь. Вона дає відповідь на хибність звинувачення у цій «єресі» та їй подібній про Богородицю. Ваші ж люди там були, подібно як в часах Христа, підслуховувачі і вивідувачі, щоб спіймати Господа на слові і оскаржити Його в богохульстві. Та ви не лише уважно «слухаєте-записуєте», але й явно підбурюєте Христовий народ своїми фальшивими «летючками», які, немов кукіль засіваєте через «своїх людей», зокрема в Зарваниці. Це діялось і неодноразово. Бог хай простить і врозумить, бо не знаєте, що робите. Прочитаємо лист до Синоду УГКЦ під заголовком «Єресі проти Спасителя та Його Матері. Рецензії розділу із книги «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» (ст. 48–51, або ст. 64–67 – за другим виданням 2007 р.Б.). Почнемо уважно, з ласки Божої, очима віруючого християнина придивлятись, вчитуватись, вдумуватись у зміст сказаного чи написаного в оригіналі та у ваших коментарях, опираючись, звісно, на Святе Письмо, науку Христової Церкви, не нехтуючи Богом встановленими і природними законами пізнання правди.

На початку зазначимо, що, Богу дякувати, ми мали змогу, будучи східними католиками (православними по вірі), вивчати також західно-католицьке богослов’я і, при цьому, наново відкривати багатство рідної православно-католицької традиції, духовні скарби Київської Церкви, котра від початку «дихала двома легенями» бо «прийняла християнство православне по вірі, а католицьке по любові» (обидва вислови слуги Божого Великого слов’янського Папи Івана Павла ІІ). Ось тому, читаючи і перечитуючи деякі місця, вами коментованої книги «Бесіди з Блаженнішим…», Богу дякувати, не знайшли ми ні одної, дійсно єретичної позиції, котру відстоював би, чи, як ви кажете, «пропагував» Глава і Отець нашої Києво-Галицької (Православно-Католицької) Церкви. Це, звісно, наше християнське бачення, ваше, щоправда — є інше. Одному у Пресвятій Тройці Єдиному Богові остаточно все і про всіх відомо у повноті. Ми ж усі є людьми обмеженими, до того ж і освіта, і релігійно-культурне середовище, в котрому ми зростали, виховувались, навчались зробило на нас свій вплив, а понад усе наша душа, наше серце, більш чи менш очищене чи забруднене, без сумніву, спричиняють відмінне, а то й полярне бачення тих чи інших справ. Це так, для вступу, а тепер – по суті справи.

Перший ваш напад-закид на самого ведучого діалогу-розмови пана доктора Антуана Аржаковського. Коротко про нього: «Директор інституту екуменічних студій УКУ, професор, православний француз російського походження... Він же історик, богослов і професійний дипломат, спадковий інтелігент, інтерпретатор видатних російських мислителів ХХ століття, онук нещодавно канонізованого православного мученика Димитрія Клепініна» (Антуан Аржаковський, «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства»/ перекл. з французької, вид. 2, виправлене і доповнене — Львів: Видавництво Українського Католицького Університету 2007. — С. 18). Додамо ще й таку, на наш погляд, не маловажну деталь. Запис розмови з Блаженнішим робився не українською мовою, котру ведучий хоч розуміє, однак досконало ще нею не володіє. До того ж призначені були ці діалоги, передовсім, для англо- чи французо-мовного західного читача. Звісно, що українське видання – це вже переклад на нашу рідну мову, котрий, до речі, Блеженніший Любомир сам перевірити не міг, бо має труднощі із зором. Це важливо взяти під увагу, коли буквою стараємось підмінити чи то «вбити» особу.

А тепер приступимо до ваших коментарів, тез та їх доведень. Почнемо з ваших, як ви написали «єретичних» висловлювань про Ісуса (заперечення Божої природи його особи). «Кардинал зобов’язаний проголошувати повне Євангеліє і ясно формулювати Божі правди».

Наш коментар (Н. к.): Цілком правильно – це безсумнівне твердження, та не лише кардинал до цього зобов’язаний...

«Якщо він ясно не уточнить правду – то відкриє двері всім єретичним течіям (див. доповнення в дужках, які показують до чого ведуть висловлення кардинала Гузара)».

Н. к.: Звісно, що цей вислів не є зовсім точний і правдивий, бо не в руках кардинала відкривати чи закривати двері, до того ж, усім єретичним течіям. Диявол не спить і завжди сіє кукіль, з котрого і проростають хибні уявлення про Бога, людину та світ, а бідні, пристрастю та гріхом засліплені люди, можуть вперто дотримуватись тих безбожних думок-переконань, шкодячи тим самим і своїй душі, і спокушаючи інших.

«Ісус прийшов у світ у людський спосіб» (тобто через зачаття з чоловіка та пологові болі звичайної жінки – це єресь).

Н. к.: Вирвавши якусь фразу чи речення з цілості висловленого міркування, можна будь-що «виводити», тобто фантазувати і множити нісенітні домисли, котрі, або нічого спільного не мають з думкою, котра розкривається цілістю тексту-роздумів, або навіть суперечать наміру і висловлюванням того, кого коментуємо. Ваш домисел – це безпідставне мріяння і намагання в усьому оскаржувати і звинувачувати людину, котру ненавидите і за всяку ціну (навіть спотворюючи чи явно заперечуючи правду) хочете очорнити, понизити і представити, як ви фальшиво твердите, що той, хто ці «єресі відстоює і їх проповідує, не є вже ані католиком, ані християнином, але єретиком і апостатом і сам себе вже духовно екскумунікував з Церкви» (Єпископам УГКЦ в Україні, Підгірці 09.05.2008 р.). Що ж є насправді? Яка думка криється за цитованою вами фразою, котру ви дуже хотіли б усім показати як «єресь»? Читаємо у вищезгаданій книзі (вами очорнюваного і оскаржуваного автора) наступне:

«Той факт, що Бог (тут і надалі виділення наші) вибрав конкретну жінку, через яку, так би мовити, Він прийшов у світ як людина, у людський спосіб, будучи народженим від жінки, – цей факт має бути предметом нашої віри» (Дар віри, Інтерв’ю взято 24 грудня 2004 року, в: Бесіди…, с. 65). Запитую: скажіть, чи ви не бачите, що написано? Цього, котрий «прийшов у світ як людина, у людський спосіб, будучи народженим від жінки» – названо ясно і недвозначно, що Він є «Бог, котрий вибрав конкретну жінку». Чи це не є правдою нашої віри, що Ісус, котрий, як Бог, сам вибрав цю Марію-жінку і народився не в якийсь нелюдський (чи то в ангельський, чи якийсь інший як, наприклад, тепер безбожні люди видумують і штучно «творять», зневажаючи і Творця, і людську гідність), але саме з жінки, як кожна дитина народжується від матері. Чи ви маєте проблеми навіть з фізичним зором і не можете прочитати, що це народження з жінки є і природне, бо з жінки-матері, і – надприродне, бо без участі чоловіка-мужа; ба більше – в лоні Діви – Жінки Марії зачинається Той, хто є Предвічний Бог – Син Божий, а тому цей факт Ісусового народження у людський спосіб названо «так би мовити», тобто – говорячи людською мовою. Потім говориться, що це – предмет віри, а отже щось, що перевищує людське звичайне бачення тілесними очима і пізнання розумом. Далі також знаходимо пояснення чому саме «так би мовити, Він прийшов у світ як людина, у людський спосіб», бо «Він не з’явився, а воплотився і став дитям». Відразу ж Блаженніший додає наступне: «Він не є плодом звичайного співжиття чоловіка і жінки. Він приходить через втручання Святого Духа». І ви, лицеміри, на таке чітке і ясне представлення таємниці нашої християнської віри Боговоплочення можете богохульно казати, що це єресь, бо «Ісус є тільки людиною, а не є Богом». Безумні, покайтесь і схаменіться, почуйте апостола народів: «Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами…» (Кол.2,9). (Та чи скинули ви її з себе?). А якщо хтось сказав єресь, то це вчинили саме ви, руйнівники віри в душах народу, «джерела безводні» (ІІ Пт. 2, 17). Це ваша безглузда і богохульна єресь, що «Ісус не є Богом». До того ж всюди займенник «Він» написаний з великої літери, а не з малої, як пишемо про звичайну людину. А те, що Бог не перестає бути Богом і стає людиною – не в силі збагнути людським розумом. Це справді – предмет нашої віри, це свята Тайна Боговоплочення. А ось ще один фрагмент тексту з цієї ж книги, котрий ви чомусь не бачите. Тут виразно говориться про Божество Того, Хто народився з Марії Діви. Зверніть увагу і на таку «дрібничку», як прописні літери! «Уявіть собі, як Бог вибирає Свою матір. Це щось таке, чого ми не можемо вчинити. Ми можемо лише прийняти нашу матір, тоді як Бог готує людину, щоб вона стала Його Матір’ю» (с. 65). Сліпі бунтівники, справді єретики – колишні Підгірські монахи чи ієреї, відкрийте очі і прочитайте та не богохульте, не творіть надуманих вашим зухвалим розумом і словом дійсних єресей у Христовій Церкві, котру заповзялись зруйнувати зсередини, чинячи тим самим волю батька вашого-лукавого, котрий від початку був душогубцем, бунтівником, руйнівником, а прикривався образом «ангела світла». Ви так само чините, безумні і бідні люди! Господь також і за вас, та для спасіння кожної людини воплотився з Пречистої Діви Марії за справою Святого Духа і став людиною, як ми, уподібнившись кожному з нас, окрім одного – гріха! Прийшов взяти на себе гріхи ваші і наші, усіх людей, і взявши їх — розіп’яв, і Отця за них перепросив. Тож смиріться і покайтесь за ваші безглузді та злобні звинувачення, станьте в правді перед Богом. Хай не буде і надалі ваше злобне серце затверділим і зарозумілим. Бог повний милосердя до тих, хто щиро кається і не оправдуйте себе, бо Бог судить справедливо, ніхто бо перед Ним не оправдається ділами закону, але Його Благодаттю ми спасенні. Благодать же дається смиренним, а не гордим критиканам, бунтівникам та обмовникам. Не бійтесь щиро признатись, що згрішили перед Богом та Божим народом, можливо не до кінця (принаймні дехто) усвідомлюючи, що творили і що наробили. Такою злобною є стара людина в кожному з нас: підступно вичікує миті, щоб нас повалити. Повірте слову Апостола: «Чи може думаєте, що Писання даремно каже: «До заздрощів прагне дух, що живе в нас?» І більшу дає благодать, через що й сказано: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать.» Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас. Наблизьтеся до Бога, і він наблизиться до вас. Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники! Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте! Сміх ваш нехай обернеться у плач, а радість — у смуток! Смиріться перед Господом, і він вас підійме!» (Як. 4, 5 – 10).

Ставить під сумнів Дівицтво Богородиці.

Богородиця була лише звичайною жінкою, а не була Дівою. Інше ваше формулювання «ставить під сумнів Дівицтво Богородиці». Ось ваш коментар, так званих, єретичних висловлювань про Ісусову Матір: «Мати Божа є людиною – такою як і всі» (Тобто не є Дівою, є почата в гріху, а тому й далі грішила, не народила Бога, лише людину людським способом. Це єресь.).

Н. к.: Так те, що Ви тут написали, це справді єресь, однак, нічого подібного Блаженніший у своїй книзі не говорить. Це безвідповідальна і безпідставна Ваша видумка – наклеп. Вами сформульована теза з логічної точки зору безпідставна і недоведена, а до того ж безпідставним є ваше твердження про те, що «не є Дівою, є почата в гріху, а тому далі грішила, не народила Бога, лише людину людським способом. Це єресь». Так, це єресь, а точніше «букет» єресей, вами сформульованих і підло приписаних Главі й Отцю нашої Церкви, який вчить і подає справді правовірну (хай вам буде відомо, що це слово належно вживається в наших богослужіннях і не виключає іншого, літургійно-повнішого взаємодоповнюючого терміну «православну») науку, що Марія є Пресвята чи Всесвята, а, отже, не може бути ні найменшого сумніву про Її безгрішність і моральну досконалість вищу від усіх інших праведників, яких Церква називає лише «святий», а не «всесвятий» чи «пресвятий». Вами сформульована наступна єресь «тобто не є Дівою» суперечить зі словом і католицьким вченням богослова Гузара, який ствердив наступне: «Ми дивимось на Діву Марію як на Пресвяту, навіть якщо ми не знаємо, що означає «Пресвята». І навіть, що означає «свята»…(с. 66). І це правда, бо ми смертні люди і нам вповні недоступний цей досвід, бо поки живемо у тлінному тілі, ми були, є і будемо «грішні» аж до смерті. Щойно після смерті (після ґрунтовних досліджень Учительського Уряду Церкви) можна сказати: ось цей чи ось ця проголошується блаженним — святим. Тому-то патріарх і кардинал, як богослов, сказав глибоку істину, яка чомусь перед вашими очима закрита, а може не маєте терпіння чи бажання прочитати до кінця і в цілості ту думку, яку розвиває і нам представляє авторитетний доктор святого богослов’я. Владика Гузар гармонійно поєднує східне і західне богословське «бачення» справді таємниць нашої спільної християнської віри. Ви ж нам, що читаємо ваші облудні листи, Синодові єпископів УГКЦ, і по суті всій Христовій Церкві розголошуєте «доведені єресі», які ви самі придумали, однак не довели, бо не можливо брехню чи, що гірше, напівправду довести, що це істина, однак ви хочете постійним повторенням цієї брехні вмовити, що вона є «правдива», та вами надумані єресі є очевидні. А щодо святості і грішності людини влучно сказала блаженна Мати Тереза з Калькути: «До сповіді ми йдемо грішниками з гріхами, а після сповіді відходимо грішниками без гріхів».

Перейдемо до наступної вашої безбожної фантазії-єресі: «є почата в гріху, а тому й далі грішила». Ось текст, який виявляє солідарну думку та переконання того, кого ви так злобно оскаржуєте: «В певному сенсі простіше сприймається латинська концепція: Вона, Марія, не мала ніякого гріха. Це ясно і зрозуміло. Але, коли ми говоримо про ідею всесвятости, Panagia, ми опиняємось перед лицем таємниці» (с. 66). Та чи ви признаєте , що у вірі є таємниці, і не все ясне і однозначне, як у математиці? Свята Східна Церква з трепетом і благоговінням вірить та признає усі Божі правди, смиренно підкоряється таємницям християнської віри, які перевищують людське розуміння, і не старається за всяку ціну зробити їх чимось простим і однозначним. А якщо ви, з різних причин, не розумієте глибокого аскетично-духовного східного благочестя, то не звинувачуйте того, хто живе згідно віри, а не спекулює на літері чи букві, і не говоріть брехні, обливаючи брудом того, який і духовно і інтелектуально вас, повних зарозумілості мудрагелів, на голову перевищує. Та про це, як Бог дасть, ще скажемо пізніше.

Заперечує вічність пекла.

Н. к.: І в цьому ви дуже помиляєтесь, бо заперечується тоді, коли до якогось позитивного твердження додається частка «ні» чи «не», тобто «не існує» або «не є». Чогось такого у розмові Блаженнішого немає. Це ваша чергова хвороблива і злобна фантазія чи очорнення, наклеп, бо приписуєте людині тезу, яку вона не висловлювала. Тут знову щось негаразд з «вашою логікою», бо існує суттєва різниця між запереченням вічності пекла, тобто твердженням «не існує вічність пекла», а щирим формулюванням своєї православно-католицької віри: «Господи, Ти сказав це, і я вірю в це, але я не розумію. Для мене це надзвичайно складно». Правда про реальність пекла є Богом об’явлена, однак людський розум залишений на власні сили не в силі цього до кінця збагнути як, хоч розумне і свобідне, однак обмежене створіння, може переносити безконечну вічну кару, горіти і не згоряти. Це справді перевищує усяке людське уявлення, тому й не дивно, що чесний, смиренний богослов має відвагу про це сказати. Однак ласка віри в Божу доброту, всемогутність і справедливість (відмінну від нашої «людської»), яка не суперечить його милосердю, подає спасенну надію у Христі Ісусі, який умер за грішних і праведних, за добрих і злих, та спокутував гріхи всіх людей, усіх часів. І тепер, слава Богу, в Його Божій владі, а не у владі сатани, демонів чи злобних самолюбних людей, вирішувати долю грішників, що нерозкаяні відійшли з цього світу. Нам, людям, не варто зухвало мудрувати, і пробувати самим вирішувати і присуджувати комусь вічне пекло чи вічне небо. На це Божа влада і сила. Бог сам знає як Йому поступити і поступить згідно зі Своєю Божою Всемогутньою волею, шануючи свободу і розум своїх створінь. Це справді велика таємниця віри. Не в нас, не в людях, однак у Бозі є надія на остаточну перемогу добра над злом, яку започаткував Христос Бог Спаситель світу. Людям до кінця правильно і остаточно певно зрозуміти все це не можливо, принаймні у цьому земському житті. Віра вчить, що Христос умер і воскрес, «смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував». І ще, як свідчить Писання, залишив обітницю Євангелії, що ми, які з Його благодаті увірували в Нього, діти Божі й ще не відомо, ким будемо, коли новий світ настане. Це майбутнє неможливо собі уявити, про це знає один Бог, а нам усім, грішним людям, залишив надію у Христі Ісусі на спасіння усіх людей. Проблема, однак, це наше покаяння і навернення. Бог готовий все і всім простити. Щасливі ті, хто це вчинив ще за свого життя. Знаємо, що Ісус вмираючи на хресті не прокляв своїх ворогів, але віддав життя за всіх, молячись: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». А ще раніше говорив: «Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу. Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо. 12,31-32). Та й воскресні вечірні і утрені Східної Церкви дають надію у Христі усім, хто увірує і визнає Господа Ісуса Богом і Спасом. Святий Василій Вел. навчав: «Людино, пекло створене не для тебе, але для впавших ангелів, ти створена для неба». Однак нічого нечистого не може увійти у Небесне Царство (див.: Одкр. 21, 27 ).

І ще, наступне, подібне запитання: «Але є деякі отці – такі, як Григорій Нісський, – які вірили в Апокатастазис. Ідея того, що кожен може бути спасенний – навіть найбільший грішник, не була засудженою».

Відповідь: «Особисто я закриваю очі і чиню акт віри, надіючись, що божественна благодать працює в такий спосіб, що ніхто остаточно не піде до пекла. Але ми знаємо, що злі духи вибрали інший шлях. Отже, це не надто втішає. І я молюся за кожного, хто помер чи помирає, щоб він не був змушений вічно страждати. Але я мушу визнати, що не знаю, як це все функціонує. Для мене це надзвичайно складно» (с. 77).

Чи не бачите і не чуєте, що явно і однозначно стверджено віру у вічність пекла, однак надія на Боже милосердя, на Його благодать не заперечує цієї віри, яка є лише частковим і далеко неповним знанням про незбагненну вічність, як повчає апостол народів: «Бо частинно знаємо і частинно пророкуємо» (І Кор. 13, 9). Один Бог Всевідучий і Всемогутній, і слава Йому за все і від усіх навіки!

Пропагує окультизм.

Н. к.: Цей ваш закид чи оскарження є безпідставний і ґрунтується на, вами допущеній, помилці відносно першого логічного закону тотожності. Ви свідомо чи, може, несвідомо вчинили помилку «підміни поняття» природної укритої енергії даної Богом природним стихіям, фізичним та психофізичним явищам із дією злих духів, називаючи це магією і віщуванням. Це різні речі і різні поняття. Ви ж їх змішали в одне ціле, щоб так фальшиво оскаржувати людину, яку хочете в усьому звинувачувати, принизити, помститись, виявляючи при цьому нечесність і облудну ревність за «чистоту віри». Те, що сказав, і в що вірить Патріарх Любомир, не суперечить ні з Святим Письмом, ні з наукою Христової Церкви. Справді, у природі є ще багато таємниць, які поступово і тільки частково відкриває наука. Хибним, однак, є будь-що невідоме чи незрозуміле відразу приписувати дияволу чи злим духам. Воно може так статись, що злі сили можуть діяти під прикриттям фізичних невідомих явищ чи сил, зокрема, коли хтось у тих незнаних ситуаціях звертається за поміччю до темних злих сил. Цього, Богу дякувать, наш Глава і Отець не чинить. Він вірить у те, що існують таємниці в природі і Богом даровані укриті сили чи енергії, які, однак, не приписує злим духам і не звертається до них за допомогою. Сам апостол Павло повчає, що не годиться Божі творіння, хоч невідомі, вважати злими, коли побожно їх вживати, а до них відносяться також і енергії. «Бо всяке Боже створіння добре, і не слід нічого відкидати, коли його з подякою приймати, бо воно освячується словом Божим і молитвою» (I Тим.4, 4-5). Послухайте і прочитайте те, що говорить Кардинал Л. Гузар і не творіть своїх міфів про «пропагування окультизму». Ось вам текст:

Питання: «Що ви думаєте про людей, які здогадуються про присутність тих сил, про які ми говоримо, і доходять до того, що читають гороскопи, ризикуючи вдатися до певного фаталізму?»

Відповідь: «Здається, у «Гамлеті» Шекспіра сказано: «Є більше речей на землі, Горацію, ніж ти і я знаємо». Ми тільки відкриваємо світ. Я думаю, що є багато сил у нас і навколо нас, яких ми ще не відкрили. Як узгодити Божу всемогутність і свободу людини? Я не знаю. Але я підтримую обидва твердження. Я думаю, що існує набагато більше елементів, які впливають на нас, ніж ми підозрюємо. Нам просто треба ще їх відкрити. В деякі дні я у прекрасній формі, а в інші, з неясних причин, я є вовком для моїх секретарів, для моїх людей. Чому? Я не знаю. Часом я знаю, часом ні. Навколо нас існують різні енергії.

Я також дуже чутливий до благословень і прокльонів. Коли люди просять мого благословення, я намагаюся не робити жест, який їх віддаляє, а сконцентруватися бодай на секунду, щоб дати їм щось від Бога. Це те саме, коли я благословляю у церкві під час літургії. Я дію у такий спосіб, щоб через мене у свідомий спосіб передалася божественна енергія. Прокляття є також передачею енергії, але недоброї. Саме тому проклинати є гріхом. Коли бажаєте комусь зла, ви передаєте цій особі негативну енергію. Коли батько чи мати проклинають свою дитину, це щось жахливе. Інколи ми можемо переоцінити силу цих енергій, але вони є реальними. Батьки повинні благословляти своїх дітей, бажати їм добра. Але якщо так станеться, що батьки проклянуть свою дитину, то, гадаю, це нависає над нею як щось зле. Це якийсь вид енергії, яка не є емпіричною.

Я вірю, що існують певні енергії, які можуть навіть бути виміряні. Вони реальні. Завдяки цим невідчутним передачам енергії мені траплялося мати передчуття стосовно стану здоров’я моєї матері, хоч ми перебували одне від одного за тисячі кілометрів. Якось у Римі мені подарували маятник. Це прилад, який дозволяє мені дізнатися, чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому немає нічого магічного; йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік. Ось у цій кімнаті є тисячі радіохвиль. Якби ми мали здатність вловити їх, ми почули б тисячі радіостанцій» (с. 78-79) А ведучий розмови вдало підсумував ці роздуми: «Стосовно енергій, присутніх у творінні, про традицію Церкви нагадує псалом, у якому мовиться, що «все творіння прославляє Господа» (с. 79).

Н. к.: Неупереджений читач зауважить, що в вищенаведеному тексті немає нічого, що явно би суперечило з наукою Церкви. Читаємо про користування маятником, «який, – як стверджує Блаженніший, – дозволяє мені дізнатися чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому нема нічого магічного; йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік. — І додає – Ось тут у цій кімнаті є тисячі радіохвиль. Якби ми мали здатність ловити їх, ми б почули тисячі радіостанцій!» (с. 79). Отже, цей факт стверджує, що користується цим фізичним приладом Блаженніший будучи в добрій вірі, що відхилення стрілки маятника є результатом дій природних хвиль, які, подібно як радіохвилі, є природними і реальними, хоч невидимими і невідчутними для неозброєного ока чи вуха. Звісно, що і цей, чи подібний до нього прилад, або висловлення, звернені до лихого, можуть при певному злому намірі стати віщуванням чи видом магії. Однак не так і не для таких цілей вживає цей пристрій Глава і Отець. До того ж він йому подарований, правдоподібно, лікарями чи іншими доброзичливими християнами, а не чародіями чи віщунами. Якби тут йшлося про якісь нехристиянські дії, то цього факту не виявляв би Кардинал Л. Гузар. Він, однак, чітко заявляє, що це не є «віщуванням» чи чимось магічним. «У цьому немає нічого магічного». А тому чистим є його намір і немає тут чогось нечесного чи пов’язаного з темними силами. На нашу скромну думку, коли це когось спокушає чи створює ілюзію «віщування маятником», то краще це діло залишити, йдучи за словом ап. Павла: «Тому, якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м’яса, щоб не спокушувати мого брата» (І Кор. 8,13). При тому, що споживати м’ясні страви цілком природно і, якщо вони у відповідній час і в міру вживані, то є дозволені Божі дари.

Так, що треба розрізняти, і це Блаженіший підкреслює, добрі і злі енергії (напр. благословення і проклинання), природні і надприродні властивості і дії. І не слід їх змішувати в одно, бо це порушення, з логічної точки зору, закону тотожності (нечіткість або підміна понять), а з моральної, м’яко кажучи – нечесне оскарження чи нерозважний осуд. Вважаємо,що добре буде, коли те діло (користування маятником), з любові до Христа, залишити, коли я знаю, що хтось слабосилий і цим спокушається чи гіршиться, бо не в силі зрозуміти це пояснення, «що це не є щось магічне». Маємо в Бозі віру і надію, що Блаженіший вже відмовився від користування цим загадковим фізичним приладом. Дай Боже нам святої любові і вірності Тобі, Владиці, Господу Богу нашому і у великому, і в малому!

Віщує маятником.

Н. к.: Це не правда, бо не віщує, і не вживає його, як щось магічне, прикликуючи при цьому злі темні сили, але подарований прилад вживає, як природний лікарський інструмент, який, як стверджує «дозволяє мені дізнатися чи добрими є певні препарати для мого здоров’я. У цьому немає нічого магічного, йдеться лише про хвилю, яка повертає маятник у той чи інший бік». І пояснює, як він це розуміє: «Ось тут у цій кімнаті є тисячі радіохвиль. Якби ми мали здатність зловити їх, ми б почули тисячі радіостанцій!» (Бесіди…, с. 79). Різні енергії: природні і надприродні, добрі і злі треба розрізняти, а не змішувати в одно, порушуючи при цьому логічний закон тотожності. Тому то твердження, що «віщує» – це вами придуманий закид і це ваше бачення чи таке розуміння! Кардинал Л. Гузар не так до цього підходить і не вважає, що чинить щось не моральне, тобто не сумісне з християнською вірою і мораллю, бо відкрито про це сказав, зробивши чітке застереження від можливих непорозумінь чи звинувачень.

Схвалює гомосексуалізм.

Н. к.: З тексту розмови Блаженнішого Любомира з ведучим діалогу А. Аржаковським такого висновку зробити не можна. Тут порушений логічний закон достатньої підстави, а саме, допущена помилка «не випливає». До того ж вчинена ще інша, також логічна, помилка ототожнення різних понять, а саме чисто людського зрозуміння духовно-хворої та гріхом поневоленої людини чи людей, яке окреслене висловом «мені дуже шкода їх», із своїм, суттєво-відмінним твердженням «схвалює гомосексуалізм». Адже ж християнське милосердя не відкидає, не погорджує і найбільшим грішником. Тут гомосексуалізм не схвалюється кардиналом Гузаром, який не називає їх зв’язків «подружжям», а також їх сходження між собою не вважає природним явищем – подружньою любов’ю, але «всякого роду сексуальною активністю», хоч в їхній мові ця активність це «їхня любов», яка «завжди залишається безплідною». Позиція Патріарха Любомира не є «схваленням гомосексуалізму», але радше бажанням, по-людськи кажучи, бути терпеливим до їхньої моральної недуги і збочення, яке на думку кардинала, без їх вини дісталось їм у спадщину: «ніхто, звісно не винен, що народився таким…».

Не є схваленням гомосексуалізму і інші твердження, які є свідченням шанування Богом дарованої свободи людині, навіть, якщо це свобідне діяння не згідне з Божим і людським природним законом чи ладом. Бо якщо дуже хтось чогось хоче і робить такий свій вибір, то нестиме за це належну відповідальність. Тайна Божої любові і шанування свободи розумної людської істоти допускає навіть вибір гріха не чинячи «доброго» насильства над його волею, щоб не допустити здійснення лихого вчинку. А що Бог робить, чого хоче і до чого закликає та навіть приносить себе у посвяту цілопальну жертву так це те, щоб «грішник навернувся і жив, бо не бажає смерті, але навернення і спасіння його». Мабуть, саме шануючи свободу особи і право її вибору, а не похваляння такого кроку, Блаженніший сказав, якщо це правильно перекладено на українську мову, наступне: «вони можуть жити разом, якщо наполягають на цьому. Добре, я певною мірою можу миритися з цим. Але нехай вони не претендують на те, що б це вважалося подружжям, бо це не є подружжям… І потім, я маю великі сумніви щодо того, чого може навчити гомосексуальне середовище усиновлених дітей. Найімовірніше, ці діти можуть вирости з неправильною сексуальною орієнтацією…». Тут, на нашу думку, гідними уваги є три крапки, які свідчать, що ця думка і, можливо взагалі розмова про гомосексуальні подружжя є немовби обірвана, незавершена, залишилась відкритою. Чому? Відповіді в тексті не знаходимо, бо він недокінчений. Тому чесним і справедливим буде не звинувачення чи оскарження, а то й очорнення у «схваленні гомосексуалізму», бо терпимість злу-гріху і співчуття особі, що є жертвою цього зла – морального збочення, тобто мовою віруючої людини - дуже серйозного гріха, є не одне і те саме, що схвалення цього грішного співжиття. Це різні поняття і не можна їх ототожнювати, «підміняти», бо це є також гріхом і моральною шкодою на честі духовної особи. Чому та думка-розмова залишилась незавершеною і нічого не сказано про біблійно-християнський вихід з цього, по-людськи кажучи, майже безвихідного становища, – ми не знаємо. Бог знає. Слава Богу і честь тим, хто гідно продовжив цю незавершену бесіду, наводячи цитати із Святого Письма та свідчення наверненого гомосексуаліста. Шкода тільки, що не зробив це по-християнськи, у смиренні і без осуду – очорнення Глави і Отця, «своєї» УГКЦ. Бо те саме можна сказати з любов’ю до Бога і ближнього і, на жаль, з ненавистю і злобою. Перше – це християнська чеснота, а друге – гріх.

Ставить під сумнів примат Папи.

Н. к.: Це, з ласки Божої також не відноситься до переконання і поглядів Блаженнішого на роль та місце Папи у Христовій Церкві. Таке твердження, як «сумнів про примат папи» є явно хибним, з логічної точки зору, бо Патріарх стверджує: «Нам треба визнати (в чому я переконаний), що папа Римський має правонаступництво від св. Апостола Петра. Це дуже важливе для Церкви. Чому? Тому, що він є символом єдності. На мою думку, ми маємо два такі символи єдності: Святу Євхаристію та Папу» (с. 73). І ще: «Я абсолютно не заперечую першість Петра. Його специфічне служіння полягає у підтримці його братів, щоб тримати їх у єдності» (с. 73). Всі інші висловлювання, думки не суперечать вищесказаному, але є радше щирим і чесним шуканням такої моделі єдності між єпископом Риму і всіма іншими єпископами всієї єдиної, соборної апостольської святої Христової Церкви, яка би була згідна не лише з буквою, але, передовсім, з духом Христової вимоги-служіння: «паси мої вівці, паси мої ягнята, якщо любиш мене більше ніж оці» (пор.: Йо. 21,15-19). До чесних пошуків і взаємобудуючих моделей «доброго балансу між Петровою першістю та місцевою владою Синоду чи Єпископської Конференції» стремів Глава і Отець Христової Київської Церкви, коли висловлював свої бачення-пропозиції, враховуючи науку, досвід перших століть християнської єдності усіх християн Сходу і Заходу та героїчний досвід свідчення єдності нашої Помісної Києво-Галицької Матері Церкви. До пошуків нових пропозицій, чесних і згідних з Духом Христового Євангелія та відповідних до наших сучасних реалій, моделей єдності християн і Петрового служіння в оновленій єдиній Христовій Православно-Католицькій Церкві, закликав слуга Божий Іван-Павло ІІ у зверненні до всіх християнських ієрархів, богословів, в енцикліці «Ut Unum sint». Хіба це не є безпідставним звинуваченням в т.зв. єресі «сумніву у приматі папи» та спекуляцією і наклепом на Главу і Отця тієї Києво-Галицької Церкви, яка впродовж понад тисячолітню історію свідчення вірності Христу і його «єдиній святій соборній і апостольській церкві», яку тут на землі у видимий спосіб очолює наступник св. верховного первоапостола Петра, стільки вистраждала, виростила, з ласки Божої, стількох мучеників і сповідників віри?

В той час, як Блаженніший Любомир, досвідчений східний католицький богослов, добрий знавець, як східної, так і західної богословських традицій подає, згідне з духом євангелії і добрими часами порозумінь між східними і західними богословами, зрозуміле та корисне для сьогоднішніх східних і західних християн бачення моделі єдності усіх християн у злуці і за посередництвом Петрового служіння, яке дарував йому сам Христос, а ви спекулюєте на словах, вирваних з контексту, та лицемірно називаєте це якоюсь єрессю. Слава Богу, що насправді чогось такого у виявленій Блаженнішим позиції і близько немає. Правдивими і чесними є його кроки пошуку зближення і єдності усіх християн, які були би Богу угодні і вийшли б на добро всім дійсно віруючим послідовникам Христа. Ваші звинувачення, вибачте, штучні і не мають нічого спільного з думками та переконаннями богослова, Первоєрарха Христової Церкви в Україні. Він чесно і всюди відповідально заявляє і так вірою і любов’ю служить Богові і його Вселенській Церкві, кажучи: «Нам потрібен належний баланс того, що може зробити помісна Церква, і того, що може зробити Папа для всієї Церкви. Цілковито шануючи його першість (я твердо вірю в примат папи), я, з іншого боку, поважаю й помісну Церкву» (с. 75).

Підсумовуючи, можна повторити за Дені Лєнсель («France Catholique», 30 вересня 2005): «З історичної точки зору, як католики візантійсько-словянського обряду, «ми самі себе вважаємо православними» зауважує кардинал. Саме ця добра воля залишатися вірним подвійній спадщині Риму та Константинополя надає «особливої ролі даній Церкві в сучасному екуменічному русі» (цит. за: Аржаковський А., «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», Львів 2007, зворотна сторінка палітурки).

Прочитавши цілу книгу «Бесіди з Блаженнішим…», можемо з довірою та спокійним сумлінням повторити за директором «Церкви в потребі»: «Ці бесіди, проведені Антуаном Аржаковським, засновником інституту екуменічних студій Українського Католицького Університуту у Львові, відкривають для нас сильну особистість кардинала Гузара, «в повноті католицьку і в повноті православну», який говорить, можна сказати, зрозуміло і відверто про власну Церкву, відносини між двома легенями Католицької Церкви, складні стосунки з православними та майбутнє України» (Дідьє Ранс, директор «Церкви в потребі» (Франція), жовтень 2005 – цит. за: Аржаковський А., «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», Львів 2007, зворотна сторінка палітурки).

Схвалює реінкарнацію.

Н. к.: Вибачте, це явна брехня і вами штучно надумані закиди. Позиція Глави і Отця Києво-Галицької Церкви (УГКЦ) чітка і недвозначна. Ось вона: на питання кореспондента (можливо не зовсім грамотне, стосовно вислову «догмату»): «яке є ваше (…) ставлення до цього догмату (…) до питання реінкарнації?» (Розмова по радіо «Воскресіння», www.rr.lviv.ua).

Відповідь: «Ми не признаємо цього. Раз людина народилась, має, так сказати, одну пробу – це кінець». Решта, це ваші марні мудрування, що є радше злобним вишукуванням і придумуванням звинувачень в тому, в чому вини нема. Мудрий той, хто вміє навчатись на помилках інших і признати зерно правди, якщо воно є корисним на науку людям, навіть у словах опонента чи ворога. Саме такою є думка, гідна похвали, що людині треба здати рахунок із свого життя і нічого нечистого (тобто грішна неочищена людина) не може ввійти до Бога, до Царства Небесного. Цю слушну думку підкреслив Блаженніший як позитив, однак не схвалював релігійної позиції реінкарнації. Не плутаймо святого з грішним і будьмо чесні.

II

Розглянемо ще інші, на наш погляд важливі, так звані «Конкретні злочини кардинала Л. Гузара:

1а) у 1977 році в Римі без відома і згоди Святішого Отця прийняв єпископські свячення, за що 19 років був суспендований. Однак, кардинал А. Содано, маючи з ним свої плани скритої ліквідації УГКЦ на Україні, подбав не лише за те, щоб його позбавити суспензи, але й про його насильне просунення на Главу УГКЦ».

Н. к.: Лицеміри, чому дивитесь на скалку в оці Глави й Отця нашої (не вашої, бо вона вам чужа і ви її заповзялись зруйнувати, поділити і так знищити) матері Києво-Галицької Церкви, колоди у своїм оці не добачаєте? А колода ця – ваші гріхи непослуху, не правдомовності, осудів та й інші беззаконня, які, нажаль, не перестаєте помножувати, підступно руйнуючи Христову Церкву.

Так, це правда, що тодішній єромонах студитського уставу Любомир Гузар і ще два священики підпільно були висвячені на єпископів без відома Святішого Отця Папи Павла VI, однак законною владою – Главою і Отцем Верховним Архиєпископом-Патріархом Помісної Східної Української Католицької Церкви. Вони прийняли цей сан з послуху своєму духовному батькові, Главі і Отцю, тоді в Україні переслідуваної Церкви. Їх позиція – це смиренний послух Своїй Церковній владі Патріархові і Кардиналові, ісповідникові віри Йосифу Сліпому. За законність і право святити можна запитувати Главу і Отця цієї Церкви. Блаженніший бачив конкретні небезпеки і загрози у Матерній Церкві, яка могла втратити єпископське законне переємство (сукцесію) в Україні, а тому – святити чи не святити – це належало до Патріарха Йосифа Сліпого. Знаємо, що він дбав про майбутнє страдної підпільної Церкви. І мав достатньо підстав, щоб у Боже ім’я, для добра та спасіння повірених йому духовних дітей, зробити такий пастирський вчинок. І вини тих кандидатів немає, вони дійсно свідомо приймали на себе хрест мученицької підпільної УГКЦ.

Ви ж самі себе пропонували на єпископів, а коли ваші бажання не були задоволені, коли вас «не ввели дверима», ви спробували «влізати деінде» як вовки і розбійники, а не як добрі пастирі, якими себе зухвало називаєте, без жодних законних підстав. Будучи висвяченими законним правлячим архиєреєм – Патріархом Йосифом, вони себе не «демонстрували» і не афішували, їх завданням було очікувати проявити себе, коли наступить потреба Церкви. Поки не були визнані церковною владою – Святішим Отцем, вони не діяли, як єпископи. Ви ж, без благословення Римського Архиєрея і згоди Синоду єпископів УГКЦ, невідомо ким і яким правом, як ви стверджуєте, «були висвячені на єпископів УГКЦ» і самі для себе є і Папою і Синодом УГКЦ і «дієте» у своїй, засліпленій жадобою влади, на жаль, злій волі. І це беззаконня творите під прикриттям «добра» і «порятунку Церкви». Як можна чинити зло – беззаконня і говорити – що ви цим робите добро? Між вашими, так званими, «єпископськими свяченнями» та поведінкою при цьому, і дійсно законними, хоч таємними, без відома Папи, єпископськими свяченнями єромонаха Л. Гузара є суттєва відмінність. Його свячення відбулись по-Божому, законно, хоч укрито, бо цього вимагали тодішні незвичайні обставини переслідуваної підпільної Церкви, ви ж вчинили явний непослух і бунт проти законної церковної влади і незаконно називаєте себе «єпископами УГКЦ». Так, що злочин тут щодо єпископських свячень лежить на вас і не перекидайте свою вину на невинну, справді духовно-смиренну і послушну Церкві, людину. Ви горді, зарозумілі, повні бунту та злоби – це відчувається з ваших слів і видно по ділах – беззаконнях та лицемірстві вашої бесіди і вчинків. Жертва ваших злочинних дій смиренно-мовчазливо і незлобиво несе свій важкий, Церквою законно доручений хрест – бути Головою і Отцем цієї Церкви – Мучениці, яка з ласки Божої пережила переслідування. Тепер, Богу дякувати, поволі підноситься із руїн і відновлює своє повноцінне життя, хоч діється це все не без труднощів, людських спотикань, чи проблем. Однак, Господь Розп’ятий і Воскреслий живе і діє в своїй Церкві, в Україні, і Він є Бог і може навіть «з каміння покликати дітей Авраама» – правдиво віруючих, смиренно-мудрих і щиро послушних робітників у свій виноградник, але не вас, облудних та гордих самозванців.

1б) в 1996 р. єп. Л. Гузар протизаконно через інтриги узурпував уряд Верховного Архиєпископа. Проти цього протестували три митрополити УГКЦ меморандумом від 25.11.1996 р., де висловили переконання всіх єпископів УГКЦ, що т. зв. вибір єп. Л Гузара є незаконним, а отже, не дійсним. Все це детально обґрунтовано в книзі митрополита С.Сулика «Як Стефан став митрополитом» (Львів 2001).

Н. к.: Неправда, що «узурпував уряд Верховного Архиєпископа», бо були висунені кандидати і кожен мав право голосу, нікого не примушували голосувати чи не голосувати, віддавати свій голос за одного чи за другого чи за жодного з них. Запитуємо вас: хто забороняв учасникам голосувань не віддати свій голос за жодного з пропонованих кандидатур і тоді жоден з двох кандидатів не набрав би достатньої кількості голосів? До того ж, коли було у 2001 р. Б. введення Блаженнішого Л. Гузара на Верховне Архиєпископство у Львові, у Соборі св. Юра, тоді три митрополити – архиєпископи УГКЦ своїм спільним покладанням рук на голову Архиєпископа Любомира виразно і публічно засвідчили на Богослужінні своє потвердження і єпископських свячень, і свою згоду на цей вибір. Це був явний законний публічний факт! Співавтор цього відкритого листа був одним з учасників цього богослужіння. Таким чином, якщо і були якісь недосконалості при виборі чи заявляли про себе людські слабкості чи прогрішення, то чин поставлення Верховного Архиєпископа у катедрі св. Юра все згладив та доповнив. Так що не маєте жодних серйозних підстав оскаржувати і заявляти, що «єп. Л.Гузар узурпував уряд Верховного Архиєпископа і що вибір єп. Л. Гузара є незаконним, а отже недійсним». Богу дякувати, так не є, як ви це собі витворюєте. Зверніть увагу, що відбувалось це дійство у Соборі Юра за участю фактично всіх єпископів УГКЦ, а при особливо активній участі трьох наших греко-католицьких митрополитів з Польщі, Америки та Канади. Це діялось вже після т. зв. меморандуму. Все інше розсудить Господь Бог, а не ви, не ми та не той чи інший єпископ.

Якщо прислухатись до вашої заяви-закиду, що щось було «незаконним, а, отже, недійсним», то це ваші т. зв. «єпископські свячення». Вони за всіма правилами, діючих на сьогодні церковних законів, справді є «незаконні, а отже – не дійсні». Це підтвердили компетентні церковні судді і у законно встановленім порядку. Ваші ж оскарження і, вже вкотре самооправдання, враз із звинуваченнями церковних достойників, є безпідставні і нечесні. Погляньмо на факти. За ваші бунтівні і наклепницькі та руйнівні дії, законна влада ЧСВВ наклала покарання. Ви, звичайно, «у смиренні» це не прийняли, адже ж ви – «святі і бездоганні», мудріші від усіх. Ви – самі для себе влада, ви знаєте, хто і що має робити і як кого повчити, включно з Папою. На жаль, забуваєте найголовніше, хто ви є, і що самі маєте робити, що є вашим безпосереднім обов’язком монаха і священика, а саме: молитись, каятись у своїх (свідомих і несвідомих, але явних) гріхах та смиренно зрікатись своєї волі, як це робив Христос, апостол Павло і всі праведні Богоугодні віруючі люди. Ви вибрали іншу частку, а саме: не слухати і на все нарікати, судити всіх, хто не з вами, не дивлячись на те, що цим самим явно і недвозначно заперечуєте і Христове Євангеліє і те, що ви є, нібито, монахи і священики. Кажемо «нібито», бо що це за монах, що не слухає свого настоятеля, що це за священик, що не слухає свого Правлячого Архиєрея? Ви ж не те, що не слухаєте їх – ви ваших наставників явно зневажаєте, змішуєте з моральним болотом і бунтуєте проти них Божий народ. Це ваша дуже «християнська» тактика – свою вину, свої злочини проти Бога і Церкви скидати на того, хто вам їх виявляє. Протоархимандрит згідно кан. 8 ККСЦ «за постійне виключання елементу підлеглості церковному проводу, – потвердив, що вони – тим самим позбавили себе повної злуки з Католицькою Церквою тут на землі». Ви у відповідь заявляєте, дуже «покірно», як личить «віруючому» християнинові: «Якщо вже хтось має бути екскомунікований згідно канону 8, то звісно ж не ми, але настоятель ЧСВВ за злочини проти Бога, Церкви і ЧСВВ. Ковбич не має Христового Духа, а позиції, які він займає, свідчать про те, що не є ані монахом, ані католиком, ані навіть християнином. Таким чином, він сам себе вилучив з Містичного Тіла Христового і є лише внутрішньо мертвим членом Чину і Церкви» («Протоархимандрит В. Ковбич, ЧСВВ є поза Католицькою Церквою». Відповідь дана в Підгірцях 4. 04. 2008 р.). Для підтвердження своєї бажаної тези вживаєте недоведені тези-аргументи, приписуючи вашим опонентам і єресі, і непослух, і схизму, і будь-що інше, щоби себе вибілити і відвести увагу від себе – дійсних бунтівників і руйнівників всякої спільноти, бо де ви тільки появляєтесь, чи куди вас «хтось», тільки не Христос, посилає, там сіється неспокій, поділ і протистояння та очорнення християн. Бог знає ваші наміри і бачить ваше серце. Схаменіться, брати, поки ще час, упокоріться перед Богом, і Христос освітить і підніме вас, поки ще час…

Чого вартий і наступний спекулятивний ваш закид?

2) «Кардинал Л. Гузар ноторично прилюдно повторює, що немає різниці між Католицькою і Православною Церквою. Він стверджує, що греко-католики є «православними», а це значить, членами схизматичної церкви (прим. Тут йдеться про навмисну словесну і психологічну маніпуляцію: грецьке слово «ортодокс», яке вживається у Св. Літургії для означення католицьких вірних, в Церковній Традиції, також і тепер в українській мові перекладається словом «правовірний», але кардинал Л. Гузар цілеспрямовано просуває схизматичний переклад, а ним є слово «православний». Одначе, це слово на Україні означає приналежність до Православної, тобто схизматичної Церкви). Він насильно змушує священиків, щоби греко-католицьких вірних у Св. Літургії називали православними. Цим приводить вірних УГКЦ до переконання, що нема різниці між Католицькою і Православною Церквою, і таким чином поступово ліквідує греко-католицьку ідентичність».

Н. к.: Це, що ви пишете є, на наш погляд, спроба витворити фальшивий образ про Кардинала Л. Гузара, немовби він хоче відірвати УГКЦ від злуки з єпископом Риму – Святішим Отцем, а тому нечесно спекулюєте на словах «православний» і «правовірний», вводячи своє «пояснення», що не є згідне ні з літургійною традицією, ні з наукою та поясненням церковних авторитетів.

Перша частина закиду: «повторює, що немає різниці між Католицькою і Православною Церквою». Богу дякувать, хоч в цьому реченні ви, може й не усвідомлюючи цього до кінця, написали правду, бо Блаженніший Отець Любомир справді лиш чесно і правдиво «повторює», (а не видумує чи фантазує) те, що вже раніш засвідчили великі мужі Христової Церкви, зокрема свщмч. Йосафат Кунцевич, сл. Б. Вельямин Рутський, світлий митрополит Київської Православної Церкви, по духу католик, Петро Могила, які досліджували і Святе Письмо, і нашу богословсько-літургійну спадщину, а особливо слуги Божі митрополит Андрей і його учень та послідовник Патріарх Йосиф засвідчили чітко і не двозначно цю святу правду про драму штучного, ворогами Христової єдиної Церкви, нам накинутого поділу, протистояння і взаємної недовіри; нам, що по суті віримо і молимось тими самими спільними літургійними молитвами. Ось слова ісповідника Христової православно-католицької віри, високовченого богослова і християнського філософа Патріарха Йосифа Сліпого:

«Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонно кажучи, НЕМА між НАМИ СУТТЄВОЇ ДОГМАТИЧНОЇ РІЗНИЦІ, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Український Нарід і Церкву. Світлим моментом в нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Вельямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійснилася. Вже передше їздив Святий Йосафат до Києва і в Печерській Лаврі виказував, що наша традиція (літургічні книги й хроніки) стоїть на основах єдності Христової Церкви. А єпископ Суша завважує, що печерські монахи мовчали і не мали що відповісти: «Mirum quantum mutati ab illis" i " Silentes stupebant,tot loca suorum monstrantem librorum ab firmandam Unionem». З другого боку поляки та інші сусіди хотіли златинщити й сполонізувати українців-католиків для своїх політичних цілей. І тому треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро, та не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення й порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Так само й тепер відбулася сердечна зустріч при великому здвизі Православних у Бавнд Бруку з Митрополитом Йоаном Теодоровичем. Там впали тоді великі слова: ми ТАКІ ПРАВОСЛАВНІ, як ви КАТОЛИКИ! Це правда, і совісні студії виказують, що нема догматичних чи обрядових різниць. НАМ ТРЕБА ВСІМ СТАНУТИ НА КИЇВСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам». (Послання Патріарха Йосифа про поєднання в Христі// Йосиф Сліпий шляхом обнови. Заповіт. – Тернопіль: Джура, 2007. — С. 97). Вважаємо, що тут коментар зайвий.

Друга частина вашого звинувачення Блаженнішого Любомира у «конкретних злочинах» стосується наступного: «Він стверджує, що греко-католики є православними». Це правда, що греко-католики є «православними по вірі, а католиками по любові» (сл. Б. Іван Павло ІІ), але, знову ж таки, нічого нового не придумує і не додає до того, що говорять давні наші богослужбові книги. В останніх часах (1942,1956 рр.) Апостольська Столиця видала для східних католиків у старослов’янській мові, і затвердила, як нормативно-зразковий часослов і служебник Божественної Літургії, а згодом, вже після ІІ світової війни, і устав богослужінь, в яких слово «православний» не опущено і не замінено на «правовірний». Наш Глава і Отець Києво-Галицької Христової Церкви, на відміну від вас, просто і без своїх мудрувань слухає церковну владу, шанує рішення попередніх синодів нашої Церкви, зокрема Львівського 1891 р. Там піднімалось питання-пропозиція замінити у наших богослужбових книгах слово «православний» на подібне йому за змістом «правовірний». Аргументуючи це тим, що Російська Православна Церква своїх вірних на богослужіннях також називає «православними», щоби це не спричинювало замішання і непорозумінь між вірними греко-католиками. Відповідь отців синоду була така, що зобов’язувала не вводити цих змін. Не можна цього робити, бо цим кроком ми би самі відрізали себе від своєї давньої Київської літургійно-богословської спадщини і треба було би переробляти всі богослужбові книги. А понад то, це було б підставою того, що наші брати православні (нез’єдинені) могли б нам слушно закинути, що ми відреклися від віри наших батьків, відділили себе від Володимирового хрещення. Тоді була ще єдність між східними і західними християнами, а слова «католик» і «православний» не протиставлялись, але радше гармонійно себе доповнювали, адже всі християни належали до Католицької Церкви і у всіх була спільна православна віра. Як вихід, Львівський синод доручив пояснювати вірним значення слова «православний» і наголошувати, що ми ті православні, які в єдності з єпископом Риму, на відміну від наших братів зі сходу, які цієї єдності не визнають. Дуже просто і влучно сказав своїм вірним сл. Б. Митрополит Андрей під час проповіді у соборі св. Юра в 1914 р., коли у Львів увійшли російські війська. Мудрий учитель Христової науки так пояснив різницю між нами і ними. І вони, і ми називаємо себе православними, але наше православ’я Боже, а їхнє «казьонне». І за ці слова гіркої правди, царат арештував його і вислав князя Церкви у Сибір на заслання.

Не правда, що «Кардинал Л. Гузар цілеспрямовано просуває схизматичний переклад», бо це літургічний богословсько-обгрунтований переклад грецького слова «ортодокс», а сам Христос вчить, що правдиву віру, яка в нашому серці, треба визнавати назовні устами (Рм. 10,10), славлячи Господа Бога серцем і устами. Слово «правовірний», яке до речі, охоче вживають мусульмани для своєї магометанської віри, у нашій традиції також має своє належне місце, як синонім до слова «православний». Ось зразок вживання цих слів на Святій Літургії Івана Золотоустого, затверджені Апостольською Столицею. В часі вселенського поминання на «мирній» ектенії молимось: «За душі всіх від віку в правовірії, надії воскресення і життя вічного усопших отців і братів наших, ктиторів і благодітелів святого храму цього, родителів і рідних наших по плоті, що тут лежать, тут уписані, і повсюду православних християн, і за блаженний супокій їх Господу помолімося». (Переклад за молитовником «Прийдіте поклонімося», надрукованим за благословенням Блаженнішого патріярха Мирослава Івана). Отже, це не «він насильно змушує священиків, щоби греко-католицьких вірних у Святій Літургії називали православними», але до цього зобов’язує кожного священика вже згаданий Львівський (1891 р.) синод нашої Церкви, Апостольська Столиця, яка видала служебники, часослов, в яких слово «православний» знаходиться на своєму властивому місці. А понад те Синод Ієрархії Української Греко-Католицької Церкви видав служебник «Священна і Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого і святого отця нашого Василія Великого» у видавництві оо. Василіян «Місіонер» у Львові 2007 р. Б., де також не двозначно написано: «за душі всіх одвіку в правовір’ї, надії воскресіння і життя вічного усопших отців і братів наших... що тут лежать, тут вписані, і всіх православних християн, і за блаженний спокій їх Господеві помолімося». (сс.24,90). А на великому вході, також в обидвох літургіях служителі – диякон і священик – зобов’язані не кардиналом Л. Гузаром, а Синодом Ієрархії УГКЦ також виголошувати «Всіх вас, православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у царстві своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні».

Отож не спекулюйте словами «правовірний» – «православний», бо це штучні проблеми, які ви і вам подібні придумуєте, вишукуючи «скалку в оці брата», щоби ділити, протиставляти і чинити замішання, неспокій у Церкві.

Переважна більшість всіх інших ваших звинувачень щодо тих, хто говорить вам правду у вічі, чи слушно докоряють або законно карають, згідно чинного церковного законодавства, є також більш чи менш замаскованою брехнею.

Підсумовуючи скажемо: Простіть за відвертість, однак, як було показано вище, ви лицемірно і несправедливо когось, зокрема Блаженнішого, оскаржуєте в якихось, на ваш погляд, злочинах-гріхах, а насправді цей чи ці злочини ви самі чините, тим самим правду замінюєте брехнею.

III

А тепер послухаймо батьківське слово Блаженнішого Отця нашої УГКЦ Патріарха Любомира: «Що ж стосується християнського Сходу, то всякий екуменічний діялог упирається у проблему сучасного статусу східних католиків у Церкві. Сутністю справжньої Вселенської Церкви, на думку Шептицького, є те, що уніяти — незалежно від їхнього походження чи історичних умов — залишаться тим, чим вони і мають бути: об'єктивним і живим свідченням вселенськости Церкви, правдиво і цілковито Католицької та Східної. У цьому він не мав ані найменшого сумніву. Його слова і вчинки протягом довгого служіння єпископом і митрополитом (1899-1944) є цьому найкращим підтвердженням» (Вл. Любомир (Гузар). Екуменічна місія Східних Католицьких Церков у баченні митрополита Андрея (Шептицького) // Аржаковський А. Бесіди з Блаженнійшим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Л.: В-во УКУ, 2007. – С.135).

«Наша Церква уже не раз заявляла і сьогодні ми ще раз хочемо це підтвердити, що засуджуємо уніатизм як фальшивий метод досягнення церковної єдності, коли одна із Церков під виглядом об'єднання підпорядковує собі іншу, а тоді поступово зростає її коштом. Такого роду «уніатська» модель лише шкодить справжній єдності «святої, соборної й апостольської Церкви», в якій ідеться не про підпорядкування чи поглинання, а про «зустріч у правді й любові». Адже тільки ця форма єднання випливає із Христових заповідей та своїм корінням сягає початків християнської історії. У такій моделі єдності, що має назву «сопричастя Церков-сестер», ніхто не почувається покривдженим, бо притаманне їй сопричастя виявляє Христову Церкву як ікону Пресвятої Трійці, єдність якої існує через розмаїття сопричасних Осіб і виключає ті чи інші форми панування чи підлеглості, тобто уніатизму.

Якщо всі ці критерії застосувати до оцінки Львівського псевдособору, який в очах православних уневажнив історичну Берестейську унію, то не залишиться жодного сумніву, що саме він якраз і був типовим актом уніатизму з боку Російської Православної Церкви, оскільки під виглядом «возз'єднання» вона підпорядкувала собі іншу Церкву й зросла її коштом. Без усвідомлення цього уроку, події 1946 року так і залишаться незасвоєними. Тому долати в своєму тілі синдром уніатизму й духовно зростати до згаданої «зустрічі у правді й любові» повинні усі Церкви. Ми ж вбачаємо своє завдання у тому, щоб, насамперед, у взаєминах із Римською Церквою розвинути сопричасну модель так, аби вона стала привабливою для інших і свідчила про чистоту на­мірів католицької сторони в пошуку єдності з Православними Церквами» (Послання з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 р. // Аржаковський А. Бесіди з Блаженнійшим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. – Л.: В-во УКУ, 2007. – С.178).

«Історія виправдала жертовну вірність наших предків справі церковної єдності, бо, маючи глибоку віру та стійко тримаючись своїх обітниць, мученики та ісповідники нашої Церкви були з'єднані з Господом. Проте стан єдності з Богом не приписаний до нас і не дається навіки, а досягається праведним життям. «Не величайся, але бійся... нагадує нам апостол Павло. На тебе добрість Божа, коли перебудеш у добрості, коли ж ні, то й ти будеш відтятий» (Рим. 11, 20-22). Отже, поєднання з Господом не завжди мусить завершуватися мученицькою жертвою. Але щоб відшукати дорогу, яка провадить до Дому Отця, треба обов'язково зробити перший крок визнати власні немочі та провини. Тож преображаймо свої серця й заохочуймо до цього наших ближніх, щоб спільно здійснити пасхальний акт взаємної покути і прощення: «І друг друга обіймім! Промовмо: Браття і тим, що ненавидять нас, простім усе з Воскресенням...». Лише тоді підступна сила колишнього злочину перестане отруювати наші помисли, а душі мучеників і душі їхніх кривдників знайдуть нарешті спокій у незбагненних присудах Господніх». (Там само – С.181-182).

Тому уважаймо, браття, кого і як слухаємо, кому і на підставі чого віримо. За ким і куди йдемо. Все бо пізнається в порівнянні з Божим Словом, а не з тим, що хтось про себе сам думає або, що інші говорять про когось. Як пізнається дерево по плодах, так і людина - по ділах своїх. Ісус усіх нас остерігає: «Глядіть, щоб ніхто не звів вас. Багато бо прийде в моє ім'я, що будуть казати: Я – Христос, – і зведуть багатьох. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто витримає до останку, той спасеться. Моліться… І коли хто скаже тоді вам: Глянь, ось Христос, чи онде, – не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас» (Мт.24,4-5,11-13, 20,23-25). Господь Ісус навчає: «Кожна рослина, яку не посадив мій Отець Небесний, буде вирвана з корінням. Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму» (Мт. 15, 13-14).

Христос – світло істинне, що «прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, - лихі бо були їхні діла. Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить - іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі» (Йо. 3, 19-21).

І ще промовляв до них Ісус, і так їм казав: «Я — світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя.» (Йо.8, 12).

Пресвята Владичице Богородице Діво, радуйся! З Воскресінням Сина Твого, Бога нашого, Тебе щиро вітаємо, дитинним довір’ям до Тебе припадаємо і уклінно благаємо: рятуй нас, бо загибаємо, поможи нам, бо знемагаємо, захисти нас перед лукавим і його слугами, які видають себе за “ангелів світла” та допоможи вистояти у доброму до переможного кінця, до остаточної перемоги Сина Твого, а Бога і Спаса нашого Ісуса Христа в нашім краї і в усьому християнському народі, бо Він Альфа і Омега — початок перемоги і її вінець, тож материнською молитвою допоможи нам бути вірними Христу Богу. Нехай наше життя буде дорогою за Ісусом — істинним світлом, допоможи йти за Ним і з Ним ввійти до Дому Небесного Отця через Твоє могутнє заступництво і під Твоїм материнським Покровом. Пресвята Богородице, щиросердечно дякуємо за Твою материнську співучасть у справі нашого спасіння і благаємо: спомагай усіх християн і в Сині Своїм, спаси нас. Амінь.

А як хтось запитає мене: «А ти хто такий, що нас навчаєш чи напоминаєш?» - Відповім словами Андрея Критського: «Один з дітей Адамових, який згрішив перед Богом як ніхто інший» (пор.: В.Канон А.Критського 2,24). А тому і не дивуйтесь, коли щось написав як образливе для когось чи недоречне, бо немічний і грішний я чоловік. «А чому тоді взявся за написання, коли немічний і грішний?» - не знаю, Бог знає. Можливо з болю серця і з боргу вдячності перед Всевишнім, який такого нікчему покликав не лише бути Божою дитиною – християнином, але й своїм слугою – священиком. Слухаючи Боже слово відчував поклик не мовчати. Хоч «мовчання золото, а говоріння срібло», то однак бувають виняткові ситуації коли мовчання може бути як вияв потакання чи пасивна співучасть у злочині, а цього боюся. Та й апостол Павло своїм словом, і мене недостойного надихав, коли промовляв до свого духовного сина Тимотея: «Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу» (2 Тм. 4, 1-5).

З молитвою до Триєдиного Бога, щоб Він Сам – Всемогутній Господь просвітив те, що в темряві, оздоровив те, що хворе, доповнив те, чого не достає нашій людській немочі, а понад усе дарував усім нам благодать покаяння і прощення за свідомі й несвідомі гріхи наші й невідання ближніх, щоб так в усьому, що було, що є, і що буде, було прославлене Його Всесвяте ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, з братнім словом, та щирим перепрошенням усіх, кого (по своїй немочі та гріховності) засмутив чи огірчив - звертається до вас ієр. Христовий, член УБНТ, Володимир Тома (Олексів) та співбрати, імена яких знає Той, Хто їх покликав і надихав у співпраці на Його Божу славу та спасіння людських душ.


Христос Воскрес!

Україна, 2008-2009 років Божих.

P.S. Якщо вважаєте за потрібне, то на славу Божу і добро людських душ, перешліть будь-ласка тим, хто шукає Правду і любить Господа Бога та вболіває над долею Христової Церкви і Християнської України.

Додаткову інформацію можна отримати, підписавшись на розсилку в інтернеті: http://groups.google.com/group/apologetUGCC



Одне з місць публікації в Інтернеті

Глава УГКЦ закликав духовенство, монашество та вірних цієї Церкви не піддаватися на провокації «підгорецьких отців»

У спеціальному зверненні під назвою «Осторога», адресованого 29 вересня священству, членам чернечих чинів і згромаджень та вірним УГКЦ, Патріарх Любомир Гузар закликає не піддаватися на провокаційні листівки, які розсилають екскомуніковані «підгорецькі отці». Повідомляє РІСУ.

Глава УГКЦ наголошує, що поведінка чотирьох священиків, відлучених від Української Греко-Католицької Церкви, є «шкідливою і нищівною, а небезпека тих листівок у тому, що вони можуть спричинити «розколи та руїну духовного життя вірних».

У зверненні Глави УГКЦ сказано: «Вже довший час чотири священики: Ілля Догнал, Методій Шпіржік, Маркіян Гітюк і Р. Обергаузер – масово розсилають листи духовенству і мирянам в Україні й поза її межами, в яких, нібито бажаючи допомогти Церкві, ширять замішання та неспокій. Вони присвоїли собі владу судити всіх, не вагаючись навіть виклинати церковних провідників. Ми не знаємо, яка насправді остаточна мета їхньої поведінки, але немає найменшого сумніву, що вона шкідлива і нищівна. Тому бажаємо остерегти вірних Української Греко-Католицької Церкви перед такою пропагандою зневіри та непослуху церковним законам, можливими плодами якої можуть стати розколи та руїна духовного життя вірних, що цілком суперечить божій природі Церкви. Церква, оскільки вона складається також з грішних людей, завжди потребує очищення і оновлення, але не засобами, які суперечать євангельській науці.

Уперта поведінка цих чотирьох осіб призвела до того, що Церква ствердила, спираючись на церковний закон, офіційне виключення їх із свого членства, наклавши на них кару великої екскомуніки. На підставі вироків компетентних церковних судів вони перестали бути членами Католицької Церкви і не сміють виконувати ані священичого, ані вчительського, ані будь-якого іншого церковного уряду. Члени Церкви не повинні з ними в будь-який спосіб спілкуватися, тобто брати участь в їхніх нелегальних священнодійствах чи інших заходах. Неспокій та зневіра, яку вони сіють серед християн своїми листами, свідчать, що їхні наміри не є від Бога».

Глава УГКЦ закликав вірних цієї Церкви «бути дуже чуйними і не дати себе звести облудними проповідями», а також молитися, щоб «та лженаука не затруювала чиюсь душу».

Довідка : Екс-монахи Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік, Самуїл Р. Обергаусер раніше належали до ліквідованої у 2004 році Чеської делегатури отців-василіян. Четвертий отець — Василь-Маркіян Гітюк — українець. На сьогодні здійснюють свою діяльність у селі Підгірці на Львівщині.

Конфліктна ситуація з цими священнослужителями розпочалася 2003 року, коли вони виступили проти призначення Ватиканом на посаду екзарха Рутенської Греко-Католицької Церкви в Чехії словака о. Ладислава Гучку. Вони спробували зареєструвати громаду УГКЦ, але робили це без згоди церковної влади. Щоб частково зменшити напругу, весь провід Чеської делегатури отців-василіян було відіслано до України, а одного члена до Англії.

13 червня 2004 року Х Генеральна Капітула (Колегія керівних осіб ордену) Василіянського Чину св. Йосафата прийняла рішення про ліквідацію Чеської делегатури. Від Чину було відсторонено 21 члена делегатури. Монахи, які на той час перебували у Підгорецькому монастирі і які також належали до розформованої Чеської делегатури ЧСВВ звернулися з поданням до Папи і перебували у Василіанському Чині до остаточного вирішення питання.

Перебуваючи в Україні вищезгадані отці працювали реколектантами у Свято-Благовіщенському василіанському монастирі, однак згодом їх діяльність була в основному зорієнтована на критику керівництва УГКЦ та інших церковних інституцій.

Внаслідок цього і зважаючи на діяльність згаданих священиків в Чехії, Патріарх Любомир та провід ЧСВВ в Україні 2004 року звернулися з листом до тодішнього керівника Львівської облдержадміністрації Олександра Сендеги з проханням «заборонити в’їзд в Україну чи перебування в Україні» отцям-василіянам з розформованої Чеської делегатури ЧСВВ, оскільки «ці ченці некоректною поведінкою та непослухом своїм монашим наставникам і місцевій єрархії вже спричинили великий заколот на шкоду вірним у Чеському екзархаті ГКЦ, у Василіянському Чині та інших чинах і згромадженнях, а тепер завдають шкоду вірним УГКЦ».

На початку 2005 року монахів було виключено з Василіянського Чину відповідними Декретами, потвердженими Конгрегацією для Східних Церков. Оскільки вони (отці Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік і Василь-Маркіян Гітюк) «постійно виключають елемент підлеглості церковному проводу у видимому організмі, яким є Церква, то згідно з каноном 8 Кодексу Канонів Східних Церков, вони тим самим позбавили себе повної злуки з Католицькою Церквою тут на землі».

Однак, і після цього екс-монахи не припинили своєї діяльності. Головним звинуваченням вищого керівництва Греко Католицької Церкви з боку «підгорецьких отців» стало звинувачення в причетності його (керівництва) до «духу світу цього». Себе ж екс-монахи бачили рятівниками Церкви від цього «духу».

10-11 листопада 2005 року на 28 сесії Синоду УГКЦ було прийняте рішення про початок процедури попередження священиків з Підгорецького монастиря, о. Іллі Догнала, о. Методія Шпіржіка і о. Маркіяна Гітюка, через їхні неприпустимі дії.

16 січня 2006 року на позачерговій сесії Синоду УГКЦ було прийнято наступне рішення: «Для канонічного дослідження ситуації щодо отців Іллі Догнала, Методія Шпіржіка та Маркіяна Гітюка з Підгорецького монастиря створити комісію у складі Преосвященного Владики Софрона (Мудрого), Високопреосвященного Владики Ігоря (Возьняка) та Преосвященного Владики Василя (Семенюка).» (Постанови позачергової сесії Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ 16 січня 2006 року)

Апогеєм стало оприлюднення підгорецькими екс-монахами, 3 березня 2008 року, заяви, в якій йшлося про те, що вищезгадані отці були таємно висвячені на єпископів УГКЦ. При цьому ім’я єпископа, який їх висвятив, по сьогоднішній день не оголошується.

23 березня 2008 року Глава УГКЦ Любомир (Гузар) виступив із офіційним зверненням, в якому викривав псевдоєпископів. В оприлюдненому релізі зокрема йшлося про те, що:

«1. Синод Єпископів УГКЦ ніколи не пропонував вищеназваних осіб в кандидати на єпископський сан;

2. Вони ніколи не одержували благословення Папи Римського, як цього вимагає церковний закон.

Тому, незважаючи на їхні заяви, не можна їх уважати єпископами Української Греко-Католицької Церкви.»(прес-реліз УГКЦ від 23.03.08)

Судова справа, яка була проведена трибуналом Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, не знайшовши доказів єпископських свячень вищезгаданих священиків та звернувши увагу на непослух та безпідставну критику єрархії УГКЦ наклала на псевдоєпископів кару великої екскомуніки.

Справою «підгорецьких єпископів» займалася й комісія при ватиканській Сигнатурі. Як стало відомо, до цієї інстанції звернулися «підгорецькі отці», наголошуючи, що тільки Апостольська столиця має право судити чи оправдати їх. Однак, як повідомили у Департаменті інформації УГКЦ, жодної відповіді з Ватикану щодо справи «підгорецьких отців» Трибунал Верховного Архиєпископа УГКЦ не отримував.


Дивись тут

Підгорецькі контроверсії

Село Підгірці Бродівського району до війни було відоме розміщеним на його території монастирем оо. Василіян та чудотворною іконою Божої Матері, яка там знаходились. Згодом прославилося знаменитою Бродівською битвою 1944 року, що розігралася в його околицях. Але сьогодні це село відоме саме Підгорецьким монастирем та напруженою ситуацією, яка склалася серед отців чеської делегатури ЧСВВ.
З 2004 р. триває серйозний конфлікт, у якому опинились підгорецькі отці, як і з керівництвом ЧСВВ, так і з керівництвом УГК Церкви. Конфлікт настільки серйозний, що було оголошено про ліквідацію чеської делегатури ЧСВВ в Україні. Однак самої ліквідації вони не визнали, натомість відіслали прохання про апеляцію в Рим. Розгляд цієї справи триває й досі.
Проте дана публікація не присвячена ні історії їхнього конфлікту, ні справі їхньої апеляції, її тематика дещо инша, а саме: починаючи з 2005 року, підгорецькі отці видають свої брошури з посланнями і розсилають священикам та мирянам. Окремі з їхніх послань свого часу викликали гарячу полеміку в таких церковних ЗМІ, як: «Мета», «Арка», «Патріархат». Проте пройшов час, і чимала кількість послань, які накопичились, вимагала, врешті, дати їм якийсь загальний аналіз. Варто відразу зауважити, що з більшістю написаного в цих посланнях можна погодитися. Однак існують принципові питання, з якими погодитися дуже важко. Врешті-решт, нехай самі читачі вирішать.
Ось, наприклад, процитуємо окремий фрагмент із листа апостоль¬ському нунцію в Україні (загальна назва брошури: «Лист Архиєпископу Івану Юрковичу апостольському нунцію в Україні. Лист вірним УГКЦ», с. З). «Антицерковна мафія в середині Церкви потребувала швидко забезпечитись перед новообраним Святішим Отцем. Щоб він не міг нічого зробити для спасіння нашої Церкви, швидко висвятили на єпископів своїх кандидатів замість тих, яких хотів би Він». Тут цікавими є не так висловлювання типу: «антицерковна мафія», як те, звідки шановні підгорецькі отці знають, кого хотів би бачити єпископами Святіший Отець. Чи не володіють вони мистецтвом читати думки?
Ще цікавішою є їхня оцінка на реакцію духовенства УГКЦ стосовно минулорічного скандального фільму «Код да Вінчі». Ось їхні твердження: «Випробуванням для нас був фільм, зневажуючий нашого Спасителя, на який ми відреагували мовчанкою. Тут мовчанка означає згоду. Крім архиєпископа І. Возняка, контемплятивних сестер, невеликої кількости відважних священиків і вірних, Ісуса Христа на Україні явно зреклися» (лист вірним УГКЦ, с. 8-9). Не беру на себе відваги передбачати, де в часі демонстрації фільму перебували підгорецькі отці, але з усього висловленого можна припустити, що не в Україні. Адже якою була реакція Церкви на «Код да Вінчі», немає потреби нагадувати. Про це писалось і говорилось повсюди. Церкві навіть закидали, що вона зчинила занадто великий галас щодо цього фільму. До речі, критику на цей фільм і книгу, серед инших, було опубліковано у василіянському часописі «Місіонер» (див. номер 9, 2006 р.). Нагадуємо про це тому, що провід ЧСВВ в підгорецьких посланнях часто критикується як такий, шо має дух світу, дух схизми і т. д.
Особливо багато місця в підгорецьких посланнях приділено полеміці стосовно вживання під час богослужінь слова «православний». Ось декілька цитат щодо цього: «Усі чотири нові єпископи у святій Літургії називають наших вірних, що вони є православними (тобто членами схизматичної Церкви). За такий злочин проти Святішого Отця і за цю зраду мали бути адекватно покарані» (лист Івану Юрковичу, с. З). «Слово "православний" в Україні та й в усіх слов'янських державах означає тільки і тільки член православної схизматичної Церкви» (див. «Голгота УГКЦ, 1946-2006», с. 11). «Не можна наших католицьких вірних називати в Літургії православними. І навіть якби владики А. Шептицький, Й. Сліпий, М. Чарнецький у свою добу та в обставини, в яких опинилися, в деяких випадках так робили, то сьогодні те саме вже є злочином і зрадою не тільки нашої мученицької Церкви, але самого Христа і Святішого Отця, який Його видимо заступає» (лист вірним УГКЦ, с. 8). У книзі, виданій тими ж таки підгорецькими отцями під назвою «Чотири слова з України», на сторінці 128 чорним по білому, до того ж «жирним» шрифтом, є напис: «Східні канони (православної Церкви)». Під заголовком з такою ж назвою в цій книзі подано правило 61 VI Вселенського Собору, а далі – правила 65, 72, 81, 83 святого Василія Великого. Нагадую читачам, що VI Вселенський Собор відбувся 681 року, тобто ще до розділення Церков, за життя святого Василія Великого. Що ж тоді, за логікою підгорецьких отців, випливає з цього? Якщо вони твердять, що слово «православний» означає «тільки і тільки член православної схизматичної Церкви», значить ця схизматична Церква існувала ще до схизми, біля прізвищ авторів звернень стоїть додаток – ЧСВВ (чин св. Василія Великого), а тут самого Василія Великого вписали до «православної схизматичної Церкви» – значить усі ті звинувачення, які вони висувають єрархії нашої Церкви стосовно слова «православний», повинні застосувати й до себе. Крім того, парадоксальним є визнання самими підгорецькими отцями того, що, свого часу, це слово вживали на богослужіннях такі діячі нашої Церкви, як Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Миколай Чарнецький. Отож, чому сьогодні таке вживання обов'язково є зрадою – вони не пояснюють.
У брошурі «Голгота УГКЦ, 1946-2006 рік» на 28 сторінці читаємо: «Як тяжко хотіти пояснювати простим людям, що все є в порядку, коли до сьогодні найвищий авторитет у Церкві не пояснив жесту Папи Івана Павла II щодо молитви в Асижі (1986 р., 2002 р.). Замість того прискорено наполягається на процесі його канонізації». В иншій підгорецькій брошурі «Лист Святішому Отцю Бенедикту XVI щодо зобов'язуючого слова відносно історично-критичної теології поганських релігій від 21. 11. 2006 року» на с. 24 читаємо: «Святіший Отче, тисячі безборонних і безсильних католиків очікують від Вас, що будете чинити покаяння за Папи Івана Павла II стосовно Асижу, що скажете ясне слово і вкажете, що цією зустріччю зловживалося і зловживається на велику шкоду сучасної Церкви». Отже, спершу ми чули вибачення Папи Івана Павла ІІ, а тепер, як бачимо, є домагання, щоб вибачалися за Папу Івана Павла II, і до того ж висловлюється застереження щодо його канонізації.
У вищезгаданій книзі «Чотири слова з України» знаходимо, що писали підгорецькі отці про асизькі зустрічі там: «В 1986 і 2002 роках в Асижі відбувалися молитви за мир у світі, в яких також брали участь представники нехристиянських (язичницьких) релігій. На жаль, мас-медіа, і навіть католицькі часописи, календарі і книги до документальних фотографій додавали хибні цитати і коментарі. Однак в жодному випадку не можна з молитов в Асижі робити неправильних висновків, там йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність із цими язичницькими релігіями. Той, хто із зустрічі в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиціям святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовність, той поводиться нечесно і навмисно подає неправдиве пояснення» (с. 99-101). Щоправда, тут отці писали не від самих себе, а цитували послання сестер св. Василія Великого із монастиря Альбано, зі змістом якого беззастережно погоджуються. Отож, чому тепер лунають закиди вже покійному Папі і висловлюються застереження щодо його канонізації?
До речі, щодо вибачень, які, свого часу, проголошував Папа Іван Павло ІІ, то підгорецькі отці відгукуються досить прихильно, але й тут вони дещо наплутали. Наприклад, у тому ж таки листі до Бенедикта XVI на с. 23 читаємо таке: «Ваш попередник також чинив покаяння за невинні жертви хрестоносних походів, потім за спалення Галілео Галілея. В цьому була його велич». Дивно, як міг покійний папа вибачатись за спалення Галілео Галілея, якщо останнього ніхто не спалив. Розповіді про спалення – це вигадка антикатолицької пропаганди. Насправді інквізиційний трибунал 1633 року тільки присудив Галілею перебування під домашнім арештом (з якого згодом був звільнений) і відмовляння 8 псалмів. Після суду Галілей ще жив до 1642 року і помер власною смертю, а 1639 року вільно опублікував свою працю «Діалоги і доводи математичні». Без сумніву, сам судовий процес проти Галілея, незалежно від того, яким був вирок, все одно носив насильницький характер, тому Папа Іван Павло II стосовно цієї справи просив пробачення, що, безперечно, не має нічого спільного з якимось міфічним спаленням.
Цікаво, що сьогодні навіть така різко антикатолицька організація, як Свідки Єгови, не стверджує того, що Галілея спалили (див. «Вартова Башта» за 01. 04. 2006, с. 3, 4). Навіть вони визнали, що попередник Галілея – Копернік – був у добрих стосунках із церковною єрархією і свою книгу видав на прохання папи (див. «Вартова Башта» за 01. 04. 2006, с. 3, 4; див. «Пробудись» за 22.07, 2005, с. 14-17). Тому на тлі цього висловлювання підгорецьких отців, котрі вважають себе захисниками католицької ідентичности, стосовно Галілея виглядають вельми дивними.
Левова частка місця у підгорецьких посланнях відведена критиці сьогоднішнього глави УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара). В контексті цієї критики вони, серед иншого, видали брошуру із назвою «Узурпація Верховного Архиєпископства УГКЦ в 1996 році», в якій намагаються довести, що Блаженніший Любомир незаконно привласнив владу в Церкві. В багатьох своїх подальших публікаціях вони посилаються на цю 6рошуру як на беззаперечний авторитет. Усі факти, викладені там, побудовані на свідченнях однієї особи, члена Синоду єпископів 1996 р. Його ім'я в даному випадку значення не має з кількох причин, а саме:
Святе Письмо пише: «На пресвітера не приймай скарги, хіба що при двох або трьох свідках» (І Тм. 5: 19). Проте тут мова навіть не про пресвітера, а про Верховного Архиєпископа. І наразі двох або трьох свідків його нібито незаконної узурпації не представлено.
У кінці брошури зазначено наступне: «Листопад 1996 – Львів. Три митрополити УГКЦ пишуть меморандум, в якому протестують проти насильства над їхнім сумлінням, незаконним вибором владики Л. Гузара на наступника Верховного Архиєпископа». На сторінці 26 згаданої брошури читаємо наступне: «Тим листом Святіший Отець посередньо дав признання авторам меморандуму і висловив їм своє співчуття та зрозуміння, щоб вони мали мужність і відвагу стати в обороні Української Церкви і законних прав Синоду єпископів» (ці слова в брошурі є виділеними). Текст листа, яким, як написано в брошурі, «Святіший Отець дав признання меморандуму» вміщений там само, на сторінці 26. Подаємо його читачам без усіляких скорочень: «Я одержав листа з меморандумом до Його Еміненції кардинала Сільвестріні і Святіший Отець запізнався з його змістом (слово “запізнався” він підкреслив). Щиросердечні побажання пересилаю вам з нагоди зближающихся празників Христового Різдва і Нового Року. Щасти вам Боже! З належною пошаною отець Станіслав Дзівіш». Це все. Звернімо увагу, що навіть лист, написаний не самим Святішим Отцем, як це подано в брошурі, а його секретарем. Якщо на підставі цього листа доходять вищенаведених висновків, то постає закономірне запитання – наскільки взагалі цю брошуру можна вважати авторитетною.
Підгорецькі отці майже всюди перед прізвищем Любомира Гузара додають титул кардинал, а це означає, що кардинала вони в ньому визнають. Пригадаймо тепер, що цей титул Блаженніший Любомир отримав він Святішого Отця Івана Павла II 2001 року. Позаяк Папа вручив йому кардинальську шапку, значить претензій до нібито його узурпації влади немає, бо в протилежному випадку доведеться і Святішого Отця визнати співучасником узурпації.
У кінці цієї брошури подана післямова від редакції, тобто від шанованих підгорецьких отців. І, зокрема, наведено такі слова: «Після прочитаного заява кардинала Гузара в мас-медіа – “Я не масон” – звучить непереконливо». Стосовно масонства Блаженнішого це звучить не вперше, отож немає потреби знову повертатись до цього питання. Справа в тому, що в усій цій брошурі – «Узурпація Верховного Архиєпископа в 1996 році». Про яке-небудь масонство Любомира Гузара, чи про масонство взагалі, немає ні слова. Тобто висновки збудовані ні на чому.
Тепер про деякі наступні звинувачення Блаженнішого в тому, що кардинал Гузар має схизматичне думання, свідчить: «Без дозволу Святішого Отця прийняв єпископські свячення» (відповіді підгорецьких отців на статті в часописах «Мета» і «Арка», с. 10). Якщо, як вони самі пишуть, Блаженніший отримав єпископські свячення, то значить хтось їх йому уділяв. Питання – хто? У брошурі «Узурпація Верховного Архиєпископа в 1996 році», с.14 є відповідь: це був Йосип Сліпий. Цікаво, Йосип Сліпий теж мав схизматичне думання? Подальші звинувачення такі: «Своїм ставленням дозволяє гомосексуальне співжиття і не вважає це за гріх» (відповіді підгорецьких отців на статті в часописах «Мета» і «Арка», с. 12). Це своє звинувачення вони побудували на підставі книги-інтерв'ю Антуана Аржаковського «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» (УКУ, Львів 2006). Щоб зрозуміти слова Блаженнішого, котрі стягнули на нього вищесказане звинувачення, слід звернути увагу на запитання, яке поставив Аржаковський: «Цього року у світі багато йшлося про визнання гомосексуального подружжя?», с. 67. «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства». Спершу вияснимо, на якому рівні піднімалось питання про визнання цих зв'язків: церковному чи державному? Зрозуміло, що на державному. Отож, питання, яке ставилось Блаженнішому, стосувалось визнання гомосексуальних подруж на державному рівні: про те, чи це є гріхом, чи ні, мова не йшла. І тому відповідь, яку він давав, стосувалась того, яке було відношення держави, а не Церкви. Нагадаю, що раніше гомосексуальні зв'язки карались в'язницею. Починаючи від часу Великої Французької революції, відповідальність за них почали усувати з кримінальних кодексів, за винятком зв'язків, вчинених насильно або стосовно неповнолітніх. В Україні ці явища перестали каратись законом аж після розпаду Радянського Союзу, хоча одночасно і не було легалізації гомосексуальних подруж. У той час, коли з кримінального кодексу усунули статтю про гомосексуальні зв'язки, жодна Церква не протестувала. І це не тому, що вона не вважає гріхом такі вчинки, а тому, що не вважає, що все, що є гріхом, має автоматично каратися державним законом. У той же час всі Церкви в нашій державі, і не тільки в нашій, є категорично проти того, щоб такі зв'язки реєструвалися на державному рівні. У даному випадку це вже було б схвалення гріху з боку держави.
Згадавши ті моменти, повернемось до інтерв'ю Блаженнішого. Його слова створили найбільше шуму: «Вони можуть жити разом, якщо наполягають на цьому. Добре, я певною мірою можу миритись із цим», – стосуються їхнього вчинку в очах держави, а не Бога і Церкви. А відразу після цих слів є таке: «Але нехай вони не претендують на те, щоб це вважалося подружжям». У даному випадку ми маємо справу з помилковою інтерпретацією слів Блаженнішого.
А ось ще одне звинувачення: «В рамках “реформ” східного монашества кардинал Л. Гузар назначив головою всіх монахів (втім і священиків) – жінку! Запитуємо, коли, за цією “традицією”, розпочнеться висвячування жінок на священиків та єпископів, як це вже є на Заході в деяких протестантських Церквах. Цей американський фемінізм різко протирічить східній традиції». («Голгота УГКЦ», 1946-2006 рр., с.31). Відповідь на це запитання дає сама історія.
1106 року у Франції релігійний проповідник блаженний Роберт Арбрісел заснував абатство Фонтевраульт. Туди входили і чоловічі, і жіночі монастирі. І, згідно з писаними правилими, засновником цього абатства та на чолі його обов'язково мала стояти жінка-абатиса. Їй підлягали як жінки, так і чоловіки, в тому числі і священики, і навіть сам засновник віддав себе в послух абатисі. Цікаво, що з боку Риму абатство Фонтевраульт ніколи не було засуджено, воно, згідно зі своїм статусом, проіснувало аж до кінця XVIII ст., зліквідувала його тільки Велика Французька революція, (див. Encyclopedia Katolicka. Lublin 1989, t. 5, p. 383). Правда, слід визнати, що Фонтевраульт – це все ж таки не східна традиція, однак виникло воно на початку XII ст. Невже у Середньовіччі Церква була схильна до протестантизму? Чи до єресі модернізму? Чи, може, до єресі ІКТ (історично-критична теологія)?
До сьогодні розглядаються закиди підгорецьких отців стосовно керівництва нашої Церкви. Поглянемо на проєкт реформи, яку вони пропонують Церкві і яку виклали у ще одній своїй брошурі під назвою «Учнівство – нова формація». На сторінках 13-16 конкретніше поданo проєкт нової формації семінаристів. Отже, як би виглядали студії в семінарії, згідно з підгорецькими реформами. «Час навчання чітко розділений: два роки місійної практики на території єпархії, три наступні роки навчання і знову рік практики». Тобто спочатку семінаристи мали б провадити місіонерську діяльність, а згодом вчитися, як провадити цю діяльність. Думаю, подальших коментарів не потрібно. Цікаво, що там само, на сторінці 13, читаємо наступне: «Суть біблійного студіювання бачимо на прикладі Ісуса Навина. Спочатку він вивчав Боже Слово (вдень і вночі, і то без ІКТ), опісля це слово «жив» (зберігаю повністю граматику тексту, як і підкреслення І.Б), і аж потім його «вчив» инших. Чи звернули отці увагу, що цей поданий ними приклад суперечить розробленій ними ж семінарійній реформі.
Підводячи підсумки всього вищесказаного, хочеться ствердити наступне. Рідко хто може заперечити, що і в Католицькій Церкві загалом, і в нашій помісній Українській Греко-Католицькій Церкві зокрема, є справді багато проблем. Тому бажання провадити церковні реформи, за своєю суттю, є добрим. Бодай за це бажання підгорецьким отцям слід віддати належне. Так, серед їхніх зауважень і пропозицій є багато й таких, до яких варто прислухатися. Неможливо теж не згадати їхню надзвичайно активну місійну працю як в Чехії, так і в Україні. Але, поряд з цим, ми спостерігаємо явища, які не тримаються купи. У принципі, вони не були б серйозною проблемою, якщо б поряд з ними не існувала тенденція кидатися від однієї крайности в иншу і то в такий спосіб, який викликає серйозне занепокоєння багатьох вірних, котрі читають підгорецькі послання або відвідують реколекції в Підгірцях. Через удавання до таких крайнощів створюється конфронтація в Церкві, яка затемнює багато чого справді позитивного, створеного чеською делегатурою в Україні. Мабуть, кожен погодиться, що позиція конфронтації, це явно не та позиція, яка сприяє оновленню Церкви і відкриває серця людей на прийняття Духа Божого.


І. Бриндак. Підгорецькі контроверсії // Слово № 2 (32) (2007) с. 23-25