Google Website Translator Gadget

вівторок, 25 жовтня 2011 р.

Погнулася золота підкова…


Цього літа мені випала казкова подорож «Золотою підковою» України – замками Олеська, Підгірців та Золочева. Львівщина та стародавні легендарні замки, здавалося б, що ж може бути краще? Що більше, саме в Підгірцях колись знімали «Трьох мушкетерів». Звичайно, приходила думка про горезвісних підгорецьких сектантів-догналівців, але я її відганяла банальним заспокоєнням, що це, мовляв, «десь далеко, скраєчку, і навіть не варто про них думати, і не видно їх зовсім…» Та не так сталося, як гадалося, – після цієї поїздки в мене так і застиг образ погнутої золотої підкови. Погнутої просто посередині.

Уже на під’їзді до Підгірців то тут, то там зустрічалися бабці, які пішки, з кравчучками чимчикували у напрямку села. Дивний вигляд, активна жестикуляція, нездорове захоплення в очах – дивлячись на «паломниць», згадала я розмову з одним священиком, що відбулася кілька років тому, геть зіпсувавши приємний гіркуватий смак вишуканої львівської кави. Коли випадково заговорили про Підгірці, він відмахнувся: мовляв, не наші це проблеми. Так ось, бабці змусили мене хоча б подумки завершити ту давню дискусію, коли в мене забракло аргументів «проти». Добре, отче. А оці душі, що фанатично тягнуть свої кравчучки до загибелі, це чия проблема? Проблема, а швидше – трагедія, рана на Тілі Церкви. Де ж пак, Церкві болить, а нам – ні, виходить?

…Та вже за кілька хвилин від моїх роздумів не лишилося й сліду, бо дух захопило: прямо перед нами стояв красень-храм, що за всіма ознаками мав би бути побудований сторіччя зо три тому для католиків латинського обряду (до якого я теж належу). Так і виявилося. Перлина архітектури, винятково гарна святиня ХVIIІ ст., вона була задумана колись як усипальниця графом Вацлавом Жевуським, власником Підгорецького замку. Пізніше храм Воздвиження Святого Хреста та св. Йосипа став парафіяльним. Одним вухом слухаючи історичну інформацію, я вже майже наблизилась до храму, коли мій провідник категоричним тоном попросив зупинитися. Виявилося, що саме ця святиня, переживши кілька воєн та державних устроїв, найгірше своє випробування отримала в ХХІ ст.: саме тут тепер «резиденція» підгірської деструктивної секти, яку ми вже звикли йменувати «догналівською» від імені Антоніна Догнала.

Історія цієї людини – яскравий приклад того, що жодна проблема не з’являється з пустого місця і не зникає в нікуди. І приділяти увагу кожному тривожному сигналу треба завчасно. Отже, Догнал і його однодумці від 2008 року офіційно відлучені від Церкви, їм належить кара Великої Екскомуніки, підтверджена Святим Престолом. Свого часу Антонін Догнал відзначався недотриманням Церковного Вчення, ще в Чехії, коли був католицьким священиком латинського обряду. Однак 1991 року в Варшаві він раптово змінив обряд, став монахом-василіянином. Подальші чисельні порушення канонічного права (а попри це Догнал ще примудрявся викладати догматику!), призвели до того, що 2005 року його виключили з Ордену Святого Василія Великого разом зі «співбратами» – чехами Маркіяном В. Гітюком, Методієм Р. Шпіржіком та словаком Самуїлом Р. Обергаузером. Нині вже вони самі проголосили себе єпископами, ба навіть Синоду УПГКЦ – «Української правовірної греко-католицької церкви». Повелося за цією «великою четвіркою» писати листи, відлучати, диктувати свої умови… Не сьогодні-завтра «відлучать» Папу – і ми ще почуємо не лише про «візантійський католицький патріархат», що його вимислили підгорецькі горе-монахи, але й про нового «папу».

Оминаючи всі деталі цієї історії (зокрема, нещодавні прикрі новини з Італії), прямую до підсумку, базуючись на свідоцтві дівчини, яка не так давно покинула підгорецьку секту. Вона зауважує: «Ця секта маніпулює людьми. Не знаю, як звідти витягнути маму. І думаю, вона могла б перейти у справжню Церкву. Але тільки, якби переконалася, що там дають добрі духовні знання. Адже «догналівці» тим і привернули увагу вірних, що проводять ґрунтовні реколекції, виголошують сильні емоційні проповіді. Вони говорять своїм парафіянам, що у інших Церквах і причастя несправжнє, і священики нічого не навчають. […] Не уявляю, як людей витягнути з цієї секти. Вони прив’язані. Думаю, треба зробити якусь віднову в Церкві, щоб було більше наук, щоб зацікавити тих людей, щоб вони зрозуміли, що в іншій Церкві є Бог».

Ось так… До жирних сектантських рук спроможний не втрапити лише той, хто добре озброєний – і з боку Вчення Церкви, і з боку нашої справжньої Традиції, тої, яка пишеться з великої літери «Т». І тут варто задуматися кожному католику зокрема, що він на своєму місці робить доброго для того, щоб злу не стало місця? Не варто зосереджуватися суто на бідах – здається мені, що догнали, ковпаки та вірні останки – це лише те, що Господь допускає в момент, коли всі ми забуваємо, до чого покликані. Дуже гарно та лаконічно це висловив св. Петро: «…А Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 Пт 3, 15).

Ірина Максименко

http://catholicnews.org.ua

пʼятницю, 9 вересня 2011 р.

ПРОТИ ЧОГО ПРОТЕСТУЄ ВАСИЛЬ КИРИЛИЧ?


Нещодавна моя Стефка поїхала до Львова, аби зустрітися зі своєв коліжанкою. Пішли на кавусю, аж глип - угледіла моя Стефка Василька Кирилича, знаного дрогобицького бандуриста. А на голові в нього біла пов’язка. Стефка подумала, жи хлоп голодує, вибігла з кав’ярні, прихопила з собов булочку. А Василько сидить вгодований як гуска, аж му щоки від жиру блистять, а на тій пов’язці, що голову обмотала, замість “голодую” написано “протестую”. Стефка не відразу второпала, проти чого протестує Василько, бо той говорив якось невиразно, загальними фразами. Аж коли приїхала до Дрогобича, то змусила мене зайти до Василька на його сторінку на Фейсбуці. Йой, про що тільки мій кумпель там не пише! Сотворив він відкритий лист учасника одиночного протесту “Кобзар проти переслідування за віру!”. Одиночний, бо один протестує чи тому, що акція одноразова? Наш дрогобицький Шевченко звертається до керівників державних органів та силових структур, органів місцевого самоврядування, правлячих ієрархів релігійних конфесій, засобів масової інформації, громадськості міст та сіл України. Гвалт! Вася стає всеукраїнською звєздою! А пише, жи його і співгромадян переслідують за віру. І протест його полягає “в співі кобзарських пісень біля приміщень державних органів та силових структур, органів самоврядування, людних місцях, а також біля архиєпархії та єпархій УГКЦ, яка є основним винуватцем утисків за віру”. А на маєш! Та кілько бачив Василька в Дрогобичі, де він жиє, чи в Трускавці, де працює, але ніхто йому рук не крутив, до цюпи не саджав. Що за кумедія? Але читаю далі: “Акція розпочинається у Львові 19 липня 2011 року, продовжуватиметься в інших містах західного регіону України та столиці нашої держави Києві. Акція-протест триватиме до вирішення питань з порушення свободи совісті й гоніння за віросповідання мене й моїх співгромадян, вона може перейти в інші форми протесту - аж до голодування”. Ага, таки голодуватиме Василько! Може, це й на користь піде, стане струнким юнаком. Головне, не переборщити, як Луценко. Далі дізнаюся, жи Василько є греко-католиком, але правовірним. А я який? Лівовірний? А Стефка? Ото ми неотесані чурбани, не знаємо, хто є насправді. Добре, жи є наш кобзарик, який просвітить грішні душі. Взнаю, жи створена Українська Правовірна Греко-Католицька Церква, яка згодом проголосила Візантійський Католицький Патріархат. Отакої! Живемо й не знаємо. А далі - серйозні речі: “Справжні утиски й гоніння розгорнулися щодо правовірних греко-католиків повсюдно, йде грубе втручання у їх приватне життя. У Дрогобичі, зокрема, чиниться тиск на працівників бюджетних установ, котрі відвідують каплицю Різдва Христового, що належить парафії УПГКЦ. Утисків та погроз про звільнення з роботи зазнають учителі та лікарі, державні службовці. Їх змушують писати пояснювальні листи, спонукають до відречення від правовірної католицької віри. На телефони парафіян надходять дзвінки з погрозами, проти молоді розгорнулася кампанія висміювання, з них глузують.

Щодо мене особисто відбуваються також утиски: до мого приватного офісу у Дрогобичі навідувалася група місцевих священиків з метою психологічного тиску, на мобільний телефон надходять дзвінки з наполяганням забрати дочку з контемплятивного монастиря та вимогою не втручатися у життя “правильної" церкви, тобто УГКЦ, йде очорнення мене на інтернет-сторінках, форумах. Усе це відбувається під орудою священства Української Греко-Католицької Церкви та за підтримки влади. У Дрогобичі з метою ліквідації у місті парафії УПГКЦ у міській ратуші відбулася таємна рада священнослужителів УГКЦ з секретарем міськради Тарасом Метиком. Також отці чинили тиск на членів Координаційної Ради Блоку Демократичних Сил Дрогобиччини, вимога була та ж сама: позбутися у місті правовірних греко-католиків”. Нє, якого маємо стійкого воїна за віру Христову! Моцно стоїть, навіть не хилитнеться! Ще багато “ужастіків”, як каже моя онука, наводить Василько в своєму листі. А я лише думаю: звідкіля взялася ота правовірна греко-католицька церква? Чи ходили до неї діди й батьки Василька, та й він сам? Чому чех Догнал, якого зараз звинувачують у кримінальному злочині (побив жінку) має нам диктувати, до якої церкви ходити? А моя Стефка прямо каже, жи тота догналівська церква є структурою московської церкви, а Кири-о, який вкотре приїжджає до України, як до себе додому, і Кирилич - то “два сапога пара”. Звісно, мені шкода Василька, бо був хлоп як хлоп. Чи то зазомбували його, чи гроші файні дають?

Ось така фільозофія, пані та панове...

ФІЛЬОЗОФ МАКСИМ ГІРЧИЦЯ ІЗ ГОРІШНЬОЇ БРАМИ

Джерело: http://tustan.io.ua

І ці "правовірні" кабалісти будуть вчити нас розуму?


На превеликий жаль, антиукраїнська та антикатолицька секта А. Догнала продовжує ширити лукаву брехню, поливаючи брудом Христову Церкву та законне духовенство. Виходить, що вони одні "великі праведники", а всі противники догналізму вже мало не одною ногою в пеклі. Але хто такі ватажки "УПГКЦ" або декотрі їхні активісти, як наприклад, Василь Кирилич із м. Дрогобича? Пригадаймо собі ще раз.

1. Як уже відомо, керівник прокремлівського схизматичного угрупування Догнал був раніше агентом (довіреною особою) російських і чехословацьких спецслужб під псевдом "Тонек". Номерний знак справи - 23064. Дивіться інформацію на сайті http://www.cibulka.com

2. Інший "святець" культу Тонека лжеєпископ Самуїл Обергаузер вирішив без страху переховувати в українській державі від словацького правосуддя свого рідного батька-втікача Антона (люди не раз там бачили цього старого злодія), який у минулому був засуджений аж на 7 років в'язниці за розкрадання держмайна в сумі 75 мільйонів крон. Детальніше про це злочинство словацькою мовою на http://www.plus7dni.sk

3. Василь Кирилич. Родом зі с. Тисовиця Старо-Самбірського району на Львівщині. Тепер мешкає у Дрогобичі. Має цей догналівець музично–педагогічну освіту, а також журналістську. Грає часто на бандурі та виписує всяке чи то під своїми реальним іменем, чи то під різними псевдонімами: "правовірний", "правдивий", "вірний", "праведник", "Kvas" і т.д. Знайомі знають його також як зазомбовану по самі вуха особу, яка скрізь паплюжить Греко-Католицьку Церкву, рекламуючи нелегальну групу сексоти Тонека-Догнала. Видно, Москва добряче все оплачує москофілам. Будучи своєрідним рупором догналізму, антикатолик Василь Кирилич навіть не думає зупинятися у тому явному сектанстві. Дивує його постійна й нездорова зацикленість на гомосексуалізмі, часто вигаданих огріхах духовенства тощо. Насправді тут просто безмежне лицемірство з боку Кирилича. Як твердять очевидці, що знають зблизька цього адепта догналівської секти, палкого любителя сороміцьких пісень, він має... нешлюбну дитину, від якої колись відрікся і про що тепер не знає навіть його дружина. Одна його дочка, до речі, опинилася в угрупуванні Догнала, ставши "контемплятивною монахинею"... Також було виявлено "правдивого" на одному зі сайтів знайомств (http://badoo.com) з точним місцезнаходженням, де той шукав за дівчиною старше сорока років. Для чого?..

І ці "моральні авторитети", що хитро маскуються під якусь правовірність, будуть нас тепер єретично просвічувати? Для них же ні церковні, ні державні закони не указ.

З вищенаведених фактів бачимо, що кабалістичне угрупування є злочинного характеру і базується на фальші, лицемірстві та розколі Вселенської Церкви Господа!

неділю, 28 серпня 2011 р.

Владика Венедикт Алексійчук: догналівці - це секта


Відповідаючи на запитання телеглядачів програми «Особистий прийом» львівського телеканалу «ЗІК» 26 серпня цього року Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ Преосвященний владика Венедик Алексійчук дав наступне пояснення стосовно секти догналівців:

«"Підгорецькі" /догналівці - ред./ – не є владики для нас, тому що завжди владик у Греко-Католицькій Церкві обирає Синод Єпископів і призначає Святіший Отець. Секта, яку ми так називаємо, і я би далі її так назвав – догналівська, це є група осіб, які колись були монахами, які самозванно проголосили себе єпископами. А 1 травня цього року вони сказали, що Папа вже не є при владі і так само вони до покійного Папи Блаженного Івана Павла ІІ мали багато претензій і закидів. Це особи, які своєю поведінкою, поступуванням поставили себе поза Церквою.

І це пояснити дуже просто. Це так подібно було, якби у державі в якийсь момент якісь особи з’явилися і сказали: «Ми створюємо уряд, в нас є свій президент, є кабінет міністрів, давайте вести з нами діалог, бо ми правильніші». Який би не був в нас уряд, який би не був президент, той чи інший, чи ми дуже симпатизуємо йому чи менше, ми розуміємо, що то є законний уряд. І коли говоримо про це незаконне угрупування, яке виникло, Церква не може бачити в них єпископів, тому що вони самовільно це проголосили, навіть не кажучи звідки в них можуть бути єпископські свячення».


http://catholicnews.org.ua

четвер, 25 серпня 2011 р.

"Я була фактично мертвою після сповіді у догналівців"



Cвідчення колишньої вірянки секти Догнала

До «угрупування Догнала» Олена (ім’я змінене) потрапила ще тоді, коли теперішня секта була в лоні офіційної Греко-Католицької Церкви та мала один храм у Підгірцях. Сумніви з’явилися швидко, відколи дівчина побувала на їхніх реколекціях у Тисмениці. Їх влаштовували сестри, тепер виключені Церквою з Чину за непослух та співпрацю з «догналівцями».

«Мене запросили на науки, але дивним було те, що я була єдиною учасницею тих реколекцій. І для мене однієї зробили повноцінні заняття, — розповідає дівчина. – Це було ще 2005 року. Що це за така церква, я почала задумуватися вже після перших духовних вправ. Мені казали ставати на коліна і уявляти, що я під хрестом, а на мене падає кров Ісуса, руки потрібно було тримати вгорі й голосно кричати: "А-А-А-А!" І таку вправу треба було повторювати щодня по 10-15 хвилин.

Після цих реколекцій мені стало важко, я почала в усьому бачити гріх: телевізор – гріх, не та думка – гріх. Втім, я поїхала на науки вдруге. В нас одразу забрали мобільні телефони, щоб ми не спілкувалися із зовнішнім світом. Монахині розповідали, що якщо людина чхає, кашляє або крутиться на службі, то в ній сидить злий дух. І я справді почала думати, що в мене щось вселилося. Там мені постійно забороняли пити каву, казали, що це зло. І навіть коли я втратила свідомість і мала дуже низький тиск, сестри відмовилися дати мені кави. Увесь час, поки я була в монастирі, вони молилися за те, щоб я звільнилася від кавової залежності. Не дозволяли мені навіть робити зарядку, в цьому також вбачали залежність. Сестер цікавило, які рухи я виконую, чи в них часом немає ніяких елементів йоги. Тому мені доводилося робити зарядку потайки.

Коли я повернулася додому, одразу ж заварила собі кави. І від одного запаху мене знудило. Хоча раніше такого ніколи не траплялося. На той час я подумала, що це допомогла молитва. Відтоді я не могла взагалі пити кави років два-три.

Дивного було багато, — розповідає Олена. — До прикладу, те, що загальну сповідь за все життя у парафіян приймала монахиня, а священик лише давав розгрішення, не чуючи про самі гріхи.

Під час промови монахині про покликання я відчула, що мушу піти в монастир, хоча на мене це не схоже. Тоді я злякалася: «Звідки в мене взялося таке переконання?» Коли я розповіла про це дівчатам, які також були на реколекціях і мешкали зі мною в кімнаті, приблизно п’ятеро з них сказали, що вже готуються до монашого життя, у покликанні переконаною була і дівчинка семи-восьми років.

Я відчувала, що ці сестри мають на мене великий вплив. Коли збиралася їхати додому, то не могла від них відійти, — каже Олена. – Мені здавалося, що як тільки я ступлю кілька кроків, на мене налетять усі демони. У мене був великий внутрішній страх, і я хотіла втекти назад до сестер, хоча я дуже сильна людина».

Ось так Олена разом із мамою міцно увійшли до спільноти вірних «групи Догнала».

«Коли "підгорецькі монахи" самовисвятили себе на єпископів і почали засуджувати Любомира (Гузара), — розповідає дівчина, — то казали нам, своїм парафіянам: "Якщо будете на Літургії в якійсь іншій церкві, коли поруч з іменем Папи молитимуться за Гузара, у цей момент замість імені Патріарха про себе кажіть слово «анатема». Вірите, і я так робила декілька разів».

Далі почалися сварки з мамою. Вона не хотіла, щоб Олена ступала хоча б за поріг будь-якого храму, де згадували ім’я Любомира (Гузара). Дочку називала «єретичкою». Адже була переконана, що відлучені від Церкви «підгорецькі монахи», які проголосили себе «Українською Правовірною Греко-Католицькою Церквою», справді мають «єдино правильну віру».

«Я відчувала, що мушу вибрати, яку церкву відвідувати», — розповідає Олена.

Самопроголошені єпископи вже почали готувати священиків, навчали і висвячували молодих хлопців. До одного з них Олена і потрапила на сповідь, коли 2009 року поїхала до «догналівців» у Брюховичі.

«Тоді я не до кінця посповідалася, рознервувалася, що той молодий хлопчина не відповів мені як священик, а почав звинувачувати у гріхах. Втім, він мені дав розгрішення. Я вийшла зі сповідальниці, стала на коліна і почала відмолювати покуту. У цей момент мені стало погано, я відчула, що втрачаю свідомість. Раніше траплялося, що я непритомніла, але так погано мені не було ще ніколи. Пам’ятаю лише, що дійшла до дверей церкви, а там вже мене винесли. Я чула шум, плач і крики, в очах було темно. Я не можу цього пояснити до кінця, але я відчувала, що вмираю, тому почала просити священика, щоб висповідатися. Коли прийшов священик, який тепер є самопроголошеним владикою, я попросила, щоб він наді мною помолився. У той час побачила білий коридор і кудись летіла. І чула стукіт серця, тільки стукіт серця, більш нічого, всі інші органи мого тіла просто наче не існували.

Мене якось відкачали. Коли я повернулася до тями, тітка, сестра — всі були в сльозах. Вони сказали, що я була просто мертвою. Я попросила іншого священика про сповідь і знову відчувала, що слабну. Тоді мені здавалося, що я в собі маю щось нечисте, що в мені диявол сидить.

Мене посповідали. Я причастилася. Наступного дня зробила енцефалограму, кардіограму. Ніяких ознак, що були якісь відхилення. Лікарі сказали, що я здорова.

Пізніше довідалася від мами, що той священик вже не священик, бо з іншою людиною також трапилася якась дивна ситуація під час сповіді».

Після тієї страшної втрати свідомості дівчина остаточно переконалася, що не варто ходити до храмів «групи Догнала». Але тепер має постійні конфлікти з мамою:

«Ми постійно сваримося, — каже Олена. Адже мама вважає, що тільки ця самопроголошена Церква — істинна. І бере участь у всіх акціях протесту «секти Догнала», бо «підгорецькі отці» мають номери телефонів усіх парафіян і завжди їм телефонують.

Коли мама повертається з їхніх зустрічей, то завжди дуже нервова і напружена, в ній багато агресії, а, мені здається, після молитви так не має бути, — ділиться своїми враженнями дівчина. — Вона зачиняється у своїй кімнаті, не вмикає телевізора. Напередодні беатифікації Івана Павла ІІ мама принесла мені подивитися фільм, який роздавали парафіянам «догналівці». Він називається «Іван Павло ІІ у пеклі». Після нього я так збунтувалася, що вранці мусила йти до сповіді. Ця секта маніпулює людьми. Не знаю, як звідти витягнути маму. І думаю, вона могла б перейти у справжню Церкву. Але тільки, якби переконалася, що там дають хороші духовні знання. Адже «догналівці» тим і привернули увагу вірних, що проводять ґрунтовні реколекції, проголошують сильні емоційні проповіді. Вони говорять своїм парафіянам, що у інших Церквах і причастя несправжнє, і священики нічого не навчають. А також, проклинаючи верхівку Католицької Церкви, «підгорецькі отці» кажуть, що разом з нею і всі її вірні підуть до пекла.

Не уявляю, як людей витягнути з цієї секти. Вони прив’язані. Думаю, треба зробити якусь віднову в Церкві, щоб було більше наук, щоб зацікавити тих людей, щоб вони зрозуміли, що в іншій Церкві є Бог».

Зараз Олена відвідує громаду Римо-Католицької Церкви, каже, що там почувається комфортно:

«Тут також чудові проповіді! І тепер ніхто мені не каже, що в тобі сидить чорт чи тебе заполонив злий дух! – розповідає дівчина. — Але мама і далі завжди наголошує, що куди б я не пішла, в жодній іншій Церкві мені немає прощення чи розгрішення. І щоразу після того, як мама молиться вдома, вона стає напруженою, її аж трусить. Нам важко спілкуватися, я намагаюся уникати розмов про Церкву, бо всі вони завершуються сварками».

* * *

Це інтерв’ю Олена давала також потайки від мами, доки вона була в іншому місті. Дівчина переконана, що справді Божа Церква – інша, вона не проклинає, не маніпулює і не перетворює життя на згусток страху, як це робить «догналівська» секта.


http://risu.org.ua

Апеляційний суд не задовільнив скаргу лідера секти догналівців


У четвер, 18 серпня, в Апеляційному суді Львівської області відбувся розгляд апеляційної скарги у справі лідера секти догналівців.

Суд залишив без змін постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 20 липня 2011 р. і таким чином визнав Догнала винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173 Кодексу України.

Нагадаємо, що лідер секти догналівців, Антонін Догнал, 19 липня 2011 р., був затриманий працівниками Шевченківського райвідділу міліції за побиття жінки. Наступного дня, 20 липня, у Шевченківському районному суді м. Львова відбулось слухання справи за фактом чинення опору працівникам міліції при затриманні та нанесення тілесних ушкоджень громадянці Е. Суд визнав Догнала винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (дрібне хуліганство) і присудив йому мінімальне передбачене цією статтею покарання у розмірі трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян, тобто 51 гривню.

Прес-служба Львівської архиєпархії

http://www.ugcc.lviv.ua

середу, 17 серпня 2011 р.

Невже пропозиція п. Петра Гусака для УКУ неактуальна??


Повиривавши по-сектантськи окремі цитати з контексту, догналівці весь час закидають колишньому Главі УГКЦ Любомиру Гузару, що той визнає гомосексуалізм, покликаючись на речення з книги "Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром...", тобто, що "вони (гомосексуалісти. - Прим. авт.), звісно, можуть вести всякого роду сексуальну активність...". Хоч цей вислів можна розуміти як банальну констатацію факту, нема тут жодного благословення на гомосексуальне (неприродне) співжиття. Але чому видавництво УКУ, що видало цю дискусійну книгу, перекладачі, не прислухалися до слушної пропозиції п. Петра Гусака, адже вони дійсно "підставили" Блаженнішого? Не вибачилися за скоєне та не написали потрібного спростування... Можна вже було направити цей "ляп" за стільки часу. Взагалі було б непогано ще раз звірити весь перекладений текст з оригінальним твором... Схожих неточностей може бути немало.

Нема в оригіналі французькою такого ствердження, взятого з повітря! Це все фантазії непрофесійних перекладачів. Невже важко поправити переклад, зробити солідне богословське редагування та перевидати книгу? Бракує відваги чи ще чогось? Ось так теж копається собі яму!

Не може бути Блаженніший Любомий за гомосексуалізм, ціла УГКЦ, що стверджують знову брехливо у своєму стилі адепти кабалістичної секти Тонека (Догнала), адже, як відомо, ще у 2007 році він підписав поряд з іншими учасниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій Декларацію «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)».



середу, 3 серпня 2011 р.

Догналізм – прикрите агресивне поганство


Після того, як Антонін (Ілля) Догнал побив у Львові, на вулиці Плуговій, жінку, секта, яку він очолює, стала центром медійної уваги. Зросла і кількість тих, хто хотів би довідатись про її діяльність детальніше. Відповідно виникають запитання, пов’язані з віровченням цієї секти. Адже в основі діяльності будь-якої віросповідної групи стоїть якесь навчання. І тільки знаючи навчання цієї чи іншої групи, можна зрозуміти мотиви, які спонукають її прихильників до певних дій.

Часами у ЗМІ можна почути, що догналізм – це якась альтернативна форма католицизму чи щось подібне. Але проблема полягає у тому, що догналізм не є ані формою католицизму, ані християнським віросповіданням узагалі. Догналізм – це деструктивна секта гуруїстського характеру, віровчення якої не є християнським.

Щоб запобігти цим неточностям у сприйняті догналізму, пропоную читачеві розглянути кілька найосновніших точок віровчення цієї секти, які виразно вказують на її не християнський, а поганський характер.

1. Догналівці твердять, що «святий Іван прийняв Марію до глибини свого єства» (1) . Також вони вимагають від своїх адептів прийняти Марію до свого серця, що більше, згідно з їхніми заявами, без цього неможливо осягнути спасіння у сучасному світі. Окрім цього, догналізм навіть твердить, що нове серце, про яке говорить Святе Письмо, це і є Марія (2).

Таке віровчення, з погляду католицтва, є подвійною єрессю. По-перше, воно містить новітню форму дуотеїзму, тобто двобожжя: де з одного боку є християнська Пресвята Трійця, а з іншого – богиня Марія. Адже неможливо прийняти Богородицю до свого серця. І таке твердження є нічим інакшим, як приписуванням Богородиці божественних атрибутів – безмежності й всюдиприсутності (якщо кожен може Її прийняти до свого серця).

Бог є понад усяке наше розуміння, але Марія, хоча і Матір Божа, хоча і Непорочно зачата, хоча і на Небо вознесена, хоч і Цариця Неба і землі, все ж залишається людиною; людиною, не Богом Всемогутнім, Безконечним, Всюдиприсутнім Чистим Духом. Спроба догналівців аргументувати свої твердження словами святого Амброзія та Августина є лише сектантським висмикуванням цитат з їхнього контексту. У творах ані св. Амброзія, ані св. Августина подібних єретичних тверджень нема.

Щоб оправдати своє твердження, догналівці кажуть, що у Івана не було свого дому. Але якщо в Івана не було дому, то де він мешкав до того моменту, коли Ісус його покликав? І звідки взялася в Лоретто хатка, про яку християнське передання каже, що вона походить з Ефесу і що у ній мешкав Іван і Богородиця? Чи може ця християнська реліквія не є автентичною? Твердження того, що Іван реально прийняв Марію до своєї особистості, є повністю необґрунтоване. Спроба опертися на грецький текст Нового Завіту тільки доводить те, що провідники догналізму не знають грецької мови (коіне), на якій Новий Завіт дійшов до нас.

Цікавим є також твердження, зафіксоване в часі «реколекцій», яке провідники догналізму накидають своїм адептам, що начебто у Бозі є чоловіче і жіноче начало. Напевно, непотрібно пояснювати, що Бог є понад поділом чоловік/жінка. Він є Єдиний і Нескладений з чогось. Таке твердження вводить у розуміння Бога зовсім не християнський принцип. Воно зближає догналізм навіть не з єресями, які виникали з християнства, а з індуїстським розумінням богів, де божество розцінюють як єдність чоловічого і жіночого начал, у цьому пасивним аспектом божества виступає чоловіче начало, а активним – жіноче.

Отож, твердження про те, що начебто Богородицю можна реально, а не образно висловлюючись, прийняти до свого серця, не має опертя ні в Новому Завіті, ні в усій церковній Традиції. Що більше, таке твердження є богохульним, бо приписує Богородиці атрибути Бога. Отже, догналізм у своєму розумінні Бога залишає рамки християнства і зближається з поганськими релігіями. Таке розуміння Бога не лише з погляду католицтва, але й християнства в цілому є не просто єретичним, а й богохульним. Це є возношенням хули на Бога Живого в Тройці Святій Єдиного і на Богородицю Пречисту Діву Марію.

По-друге, твердженням про те, що без прийняття Богородиці до своєї особистості неможливо спастися, догналізм суспендує науку Святого Письма Нового Завіту, який твердить, що тільки в імені Ісус є спасіння (див. Ді. 4, 12). Якщо тільки в Імені Ісуса Христа є спасіння, то введення Богородиці як специфічного гаранта цього спасіння є повним заперечення біблійної науки про спасіння та відкуплення людини. Отже, догналізм і у цьому проявляє себе, як специфічно нехристиянська єресь.

Вже з самого догналівського твердження про прийняття Марії до своєї особистості та про жіночий аспект Бога, можна зробити висновок, що догналізм не є християнською єрессю. Догналізм є практично відкритим і не замаскованим поганством, яке фактично вводить богиню Марію та заперечує унікальність Христового чину відкуплення людства.

І на кінець цього пункту – догналівське твердження про Марію як про «нове серце». Саме значення слова «серце» у гебрейській та грецькій коіне – основних мовах Біблії – не допускає такого тлумачення. В гебрейській lev – серце, осередок, центр, осередок особистого життя (3), а в коіне kardia – серце, властивий осередок особистості, внутрішність особи, совість, внутрішність землі, бажання, воля, рішення волі, думка, намір (4). Отже, з самого значення цього слова у біблійних мовах випливає, що «серце» – це не тільки фізіологічний орган, але і осередок самої особистості, її внутрішнє «я». Якщо це осердя особистості замінити іншою особою, не особистістю, а власне особою, наприклад Марією, так як це стверджують догналівці, то людина просто би перетворилася на Марію. Тобто якби Марія була тим новим серцем, то кожен християнин, прийнявши таке нове серце, автоматично би перестав існувати як індивідуальна особа, а перетворився би на Марію. Але Бог ніде не виявив у Святому Письмі бажання перетворити нікого з нас на Марію.


Для підтвердження своєї тези догналівці вдаються до маніпуляції біблійним текстом. Вони подають Святе Письмо точно так, як це робив диявол, спокушаючи в пустелі Ісуса, коли цитував 91-й псалом (див. Мт. 4, 6), опустивши лише часточку фрази з біблійного тексту – «на всіх дорогах твоїх» (див. Пс. 91, 11b). Так і догналівці цитують рядок Єз. 36, 26, але опускають наступний рядок Єз. 36, 27. Навіть рядок Єз. 36, 26 вони цитують, викинувши з нього частину. Тобто у їхньому цитуванні маємо: «Я дам вам нове серце… Я вийму кам’яне серце з вашого тіла» (Єз. 36, 26)» (5). Таке цитування не заперечує можливість того, що, згідно з їхнім твердженням, Марія може бути новим серцем. Але при повному цитуванні маємо таке: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз. 36, 26-27). Як бачимо, Біблія говорить про Святого Духа, а не про Марію як основного суб’єкта у творенні нового серця.

Якщо можемо говорити про нове серце як особистість, то хіба що в контексті обожествлення людини, значить того, що людина стається учасником Божої природи через Христа у Святому Дусі. Тобто, «щоб Христос вірою оселився у серцях ваших» (Еф. 3, 17а). З цього випливає, що нове серце і надалі залишається нашим серцем, але, очищене вірою, воно стається місцем перебування Христа. А це цілком відповідає іншому біблійному тексту: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Перше ж послання апостола Івана каже: «Коли б нас обвинувачувало серце: Бог більший, ніж наше серце, і він усе знає» (1 Ів. 3, 20). Іван писав наверненим християнам, тим, що вже мали нове серце. Якби це серце було Марією, то хіба Та, Яка була повністю послушна слову Божому, могла би звинувачувати вибранців Божих? Хіба би Марія могла говорити щось, що б противилося Богу? Тут абсолютно зрозуміло, що йдеться про людське серце, нове, але людське, особисте, а не Марію. Отже, Святе Письмо вчить нас, що нове серце – це серце людське, з усіма його недоліками, яке, навіть будучи оновленим, може противитися Богові. Йдеться не про Марію, а про серце, в якому, не дивлячись на його недосконалий стан, мешкає Христос Бог.

Для підтвердження своїх домислів догналівці спекулюють уривком з Іванового Євангелія: «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовив до матері: Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Ів. 19, 26–27). З цього уривку вони роблять висновок, що «святий Іван прийняв Марію до глибини свого єства» (6). Ніде у Святому Письмі не стверджується, що маємо прийняти Марію до свого серця, до глибини свого єства. Але у багатьох місцях Біблія твердить, що наше серце має бути помешканням Бога. Якщо виходити з цього, то догналівці ідентифікують Марію, як Бога. А це не що інше, як хула, і проти Богородиці, і проти самого Божого Маєстату. Це є проголошенням Богородиці Богом!

Каже Біблія: «І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Ів. 19, 27b). Тобто, якби Іван реально прийняв Марію до своєї особистості, то це б означало, що Марія була би одночасно на двох місцях – під хрестом Свого Сина і в Івановому серці. А цього людина, та ще й до того невоскресла, не може, принаймні такого до Христового Воскресіння не було. Це може лишень Один – Бог!

Прагнучи довести свою правоту, догналівці вивертають науку святого Августина. Покликаючись на слова цього Вчителя Церкви, догналівці запевняють, що Августин нібито ствердив: оскільки Іван не мав своєї хати, то прийняв Марію до свого серця. Але святий Августин не твердив нічого подібного. Ось його твердження: «Він взяв її до себе. Але не до свого маєтку, бо він нічого не посідав. Він з натхненням взяв її, як свій обов’язок» (7). З цього чітко видно, що святий Августин навіть не натякає на таке безглузде твердження, що Іван буцімто прийняв Марію до свого серця.

Але можливо eis ta idia дісно можна перекласти виключно у тому значенні, що Іван прийняв Богородицю до свого єства? Грецький прислівник eis з наступним акузативом, який є в даному випадку, можна перекласти, як в, до, в напрямку до, близько, біля, навпроти, на, серед. Отже, eis більше вказує на зовнішнє, аніж на внутрішнє перебування чогось або когось. Тому приходити до висновку, що Іван прийняв Богородицю до своєї середини, та ще й прикриваючись цитуванням грецького тексу, може означати, що взагалі не знаючи грецької, беруться за тлумачення біблійного грецького тексту. Це що найменше є дилетантизмом.

Отже, можемо ствердити, що догналізм проповідує нехристиянське двобожжя, яке має свою подібність у індуїстському розумінні божества. І це ставить догналізм поза межі християнства.

2. У своїй суперечці з Апостольським Престолом догналівці не лише не підкорилися його вироку, але й спочатку «екскомунікували» (виключили з Церкви) працівників Папських дикастеріїв, які, згідно з канонічним правом Католицької Церкви, є частиною цього Престолу. Що більше, догналівці «екскомунікували» Папу Івана Павла ІІ (8). А трохи згодом «екскомунікували» і Папу Бенедикта ХVІ (9).

І Ватиканський собор святково проголосив Декрет «Pastora аeternus» про папську непомильність (DH 3050-3075), визнав його догмою католицького віровчення, еталоном католицької правовірності. Святий І Ватиканський собор виразно заявив: «Вирок Апостольського Престолу, від чийого авторитету нема більшого, не може ніхто відмінити і ніхто не може судити проти його вироку» (DH 3063), також цей же Собор постановив, як догму віри, що Папу неможливо судити, хто таке робить, відступник від віри Христової (див. DH 3064). Тому таким актом догналізм сам себе поставив поза Католицькою Церквою, втративши будь яке моральне право називати себе «католицьким».

Щоб будь-якими аргументами виправдати своє беззаконня, догналізм вдається до відвертої брехні, переконуючи, що Папа Лев ІІ, підтвердивши документи ІІІ Царгородського собору, потвердив і канон про безбожне проголошення Папи Гонорія єретиком. (10) Це – неправда. Не раз в історії Церкви траплялось, що Папи, потверджуючи Собори, відмовлялися потверджувати певні їхні канони. Так само і з цим Собором і його безбожною анатемою на Папу. Папа Лев ІІ потвердив Собор, але не потвердив канон про анатему на папу Гонорія, ні не потвердив проголошення його єретиком, звинувативши його лише за недбальство у придушенні єресі. (11) Так зване «питання Гонорія» порушували вже і протестанти епохи Реформації і деякі старокатолики на І Ватиканському соборі, які потім зробили новий розкол. Таким чином, догналізм для оправдання свого віросповідання вдається до фальшування історичних фактів і до відвертої безсоромної брехні.

3. Догналівці вважають так зване Братство св. Пія Х (лефевристів) католицькою спільнотою, (12) хоча не можуть не знати, що лефавристи не є членами Католицької Церкви і що вони не сповідують віру Католицької Церкви, оскільки відкидають ІІ Ватиканський собор, називаючи його єретичним.

Отже, визнаючи лефевристів членами Католицької Церкви, догналівці тим самим виражають свою підтримку їхньому єретичному вченню, ставлячи себе поза Католицькою Церквою.

4. Догналізм заперечує канонічне право Католицької Церкви. (13)

І тим самим догналізм заперечує повноваження Папи як церковного найвищого законодавця і відкидає науку І Ватиканського (DH 3059-3075) та ІІ Ватиканського соборів (CD 2). Також таке твердження догналізму відкидає Папський примат, ставлячи його віровизнання поза Католицькою Церквою.

5. Догналізм різко і рішуче відкидає декларацію ІІ Ватиканського собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій. Цій Декларації догналівці приписують чи не всі проблеми Церкви постсоборової доби, (14) саме її звинувачують у «некритичній відкритості поганству і духу смерті» (15), а також відводять роль «головного дехристиянізатора в середині Церкви» (16). Що більше, на їхню думку, ця Декларація є одним з «ліквідаторів самого існування Католицької Церкви». (17)

Тут догналізм показує себе, як заперечення традиційної науки Католицької Церкви. Адже згадана Декларація не вводить до католицького віровчення нічого нового. Декларація «Nostra Aetate» твердить,що Католицька Церква не відкидає нічого з того, що в інших релігіях є істинне та святе (NA 2) (18), а також те, що Церква ставиться до цих релігій з повагою (NA 2). Це не є якась новина. Саме ця наука католицтва сягає ІІ століття після Христа. Вже святий мученик Юстин Філософ писав: «Все добре, що хтось написав, належить нам християнам» (II Apol. 13,4), тобто, що доброго є в інших нехристиянських книгах, належить християнам. Він навчав про «насінинки Лоґосу», які перебувають в розумі кожної людини. Про поган та їхніх великих людей святий Юстин пише: «Ті, що жили згідно Лоґосу, є християнами, навіть якщо їх зараховують до безбожників, як наприклад між еллінами: Сократ, Гераклі та їм подібні» (І Apol. 46,3), та на іншому місці: «Все, що доброго вони навчали, належить нам, християнам. Усі письменники могли бачити, хоча й неясно, дещо від істини, завдячуючи насінинкам Лоґосу, які Бог заклав у кожну людину» (ІІ Apol. 13, 5-6).

Чи не найбільший католицький богослов ХХ століття – Карл Ранер, один з домінуючих теологів на ІІ Ватиканському соборі, цю ідею про насінинки Лоґосу переформатував у ідею надприродного екзистенціялу, що його Бог закладає у кожну людину в момент сотворення її безсмертної душі, щоб уможливити те, про що говорить ІV канон Латинської літургії : «Щоб шукаючи – Тебе /тобто Бога – авт./знайшли» (Canon IV, Prefatio). Власне про це добро, розсіяні насінинки Лоґосу, і говорить Церква у цій Декларації, не додаючи нічого нового до віри Церкви. А лише даючи тлумачення, що конкретно доброго, тобто нашого, християнського, є в інших релігіях. Церква закликає прочистити те насіння Лоґосу, яке є і в поганах, привівши їх до пізнання Істини (АG 11). Приписуючи Декларації Вселенського собору апостатичний характер, догналівці навчають, що Вселенський Собор на чолі з Папою впав в єресь. Отже, догналізм заперечує догму Папської непомильності. Що більше – твердить, що Католицька Церква відійшла від християнства: «Католицька Церква сьогодні не є свідоцтвом для світу, але є звітрілою сіллю» (19), що: «Церква виганяє Святого Духа» (20), що Церква залишила Божі норми. (21) Такі твердження ясно вказують на те, що догналізм йде далі від простого відкидання вчення Католицької Церкви – і заперечує Католицькій Церкві взагалі приналежність до християнства.

Цікавим фактом є лицемірний заклик провідників догналізму до Папи Бенедикта ХVІ, щоб він дав автентичне тлумачення цієї Декларації (Nostra Аetate), хоча догналівці самі підтверджують той факт, що воно вже дане 2000 року у формі Декларації «Dominus Іеsus», оскільки покликаються на цей документ, щоправда, вони його називають то декретом, то енциклікою. (22) Таке невідповідне покликання на церковні документи взагалі ставить під сумнів будь-яку богословську освіту провідників догналізму.

6. Іншим їхнім єретичним вченням є заперечення науки святого Тридентійського собору про те, що Святі Таїнства діють самою силою звершеного акту. (23) Пізніше догналівці розвинуть це у заперечення дійсності Таїнств Католицької Церкви взагалі. (24) Що більше, догналізм відкрито визнає, що ісповідує єресь Вікліфа та Гуса. (25)

Джон Вікліф у ХІV столітті в Англії проповідував, що тільки ті Святі Таїнства, які уділені святим священиком, є дійсними, в іншому випадку вони не мають жодної вартості. Цю науку засудив Папа Григорій ХІ (DH 1121–1139). Згодом засудження Вікліфової науки повторив Константський Вселенський собор (DH 1151–1195). Цей же ж Собор засудив і єретичні погляди Яна Гуса (DH 1201–1230). Щоб виправдати свої твердження, догналівці прагнуть виставити Яна Гуса мучеником за віру, повторюючи масонські вигадки: «Відомою жертвою за критику священичого беззаконня і зловживання церковних урядів став ректор Празького університету – Ян Гус, який 1415 р. був спалений». (26) Важливо є зазначити, що Ян Гус був спалений не Церквою, а державною владою Святого Римського Царства німецької народності.

7. Догналізм заперечує старе правило Католицької Церкви: «Як віриться так і молиться», тобто, що автентичні літургійні книги Церкви є правилом її віри. (27)

Заперечуючи те, що літургійні книги Церкви є правилом віри, догналізм фактично заперечує стару науку християнства, спільну для Католицької та Православної Церков. Це є заперечення непомильності Церкви в цілому. Адже, якщо припустити, що літургійні книги, офіційно видані Церквою, містять єресі, помилки чи щось подібне, то так фактично ствердимо, що Церква може відволікти вірних від правдивого віровизнання. Цим догналізм фактично ставить себе поза рамки не лише католицтва, але і православ’я.

8. На своїх початках догналізм виражав сумнів у спасенності Католицької Церкви, (28) що більше, догналізм мав переконання, що Православна Церква спасенніша від Католицької. (29) Але останнім часом догналізм радикалізував свої твердження і перейшов до прямого ствердження того, що начебто у Католицькій Церкві не можна осягнути спасіння. (30)

Подібне твердження фактично заперечує спасенну функцію Католицької Церкви і ставить догналівців поза традиційним християнством, представники якого не заперечують конфесіям інших християн можливості осягнення спасіння. У світлі того, що догналівці готуються проклясти усі великі християнські конфесії України, включаючи УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, (31) а також зважаючи на масове прокляття, яке догналівці кинули на адресу протестантських деномінацій, можемо прийти до висновку, що догналізм сповідує концепцію виключного еклезіального ексклюзивізму, тобто вважає себе єдиноспасаючим віросповіданням.

9. Догналівці хотіли би заборонити на шість років відправляти Службу Божу в усій Католицькій Церкві. (32)


Як колишні католицькі священики, провідники догналізму добре знають, що Літургія є центром життя Церкви (див. SC 10), (33) що Євхаристія є цементуючим принципом християнської спільності (див. Ді 2,42). Відміна Лтургії та Євхаристії – це фактично бажання спричинити повну руйнацію Католицької Церкви. Пророк Даниїл пророкував, що Антихрист скасує щоденну жертву Богові (див Дан. 8, 11). Саме цього прагнуть догналівці. Йдеться власне про скасування ЩОДЕННОЇ Жертви. Протестанти Євхаристійної Жертви не мають, православні не відправляють Божественну Літургію щодня. Тож догналівське бажання скасування щоденної Літургії в Католицькій Церкві вказує на те, що догналізм є небезпечною сектою, яка є зациклена на питаннях пов’язаних з кінцем світу і прагне усіма силами цей кінець наблизити. Це робить догналізм небезпечним також і в соціальній площині, оскільки, секти, відомі своїм перенаголошеним есхатологізмом, або вдавалися до соціально небезпечних дій – масового самогубства чи вбивства інших, або витягуючи своїх вірних з нормального стану соціалізованості, чинили їх нездатними жити у нормальному людському суспільстві.

10. Догналізм стверджує, що Таїнства, уділені єретиками не є дійсними. (34)

Проблема Таїнств, уділених єретиками, в Церкві не нова. Вже у ІІ столітті по Христі повстало це питання, яке було вирішене в той спосіб, що Церква визнала Таїнства єретиків, якщо вони уділені правосильно. У своєму твердженні про недійсність Таїнств, уділених єретиками, догналізм іде так далеко, що відділяється від коренів християнства.

11. Догналізм твердить, що паркінсонова хвороба Його Святості, Блаженного папи Івана Павла ІІ була карою Божою, бо всяка хвороба у розумінні догналізму є карою за особистий гріх. (35)

Очевидно, що догналізм не припускає, що Папа сам міг прийняти на себе це терпіння. Тобто для догналівців хвороба є лише карою Божою. Але таке твердження не є католицьким. Це є твердження протестантської теорії «євангелія успіху», яке проповідує, що всяка хвороба є карою за особистий гріх особи. Цю теорію сповідують маргінальні протестантські угрупування, відкидаючи можливість співтерпіння з Христом.

12. Догналізм рекламує сумнівні пророцтва італійського священика Ґоббі, який твердить про себе, що має «дар» внутрішніх голосів, що дуже нагадує подібні «дари» спірітистів. (36)


Марійський рух священиків не є визнаний Церквою, а дон Ґоббі вже «уславився» тим, що стверджував в ім'я Марії, що кінець світу настане у 2000 році, а потім заявив, що Марія змилосердилася і не допустила кінця світу. Аж занадто цей рух нагадує єговізм. І ще одне зауваження стосовно цього руху. Форми поклоніння фігурі Матері Божої Фатімської на зборах цього руху виглядають як «християнська» копія індуїстських процесій на честь богині Лакшмі.

13. Молитовні практики догналізму закорінені в індуїстській йозі, а не у християнських молитовних практиках.

По-перше, жодна з численних християнських духовностей не приписує конкретної пози в часі молитви. Ані в творах Отців Церкви, ні в Святого Бенедикта, ні в Св. Терези з Авіли, ані в творах св. Івана від Хреста, ні в св. Ігнатія Лойольського, ані в св. Альфонса Ліуґорі, ані в інших вчителів християнської духовності немає точно визначеної пози, яку потрібно мати в часі молитви. Єдиним виключенням з цього правила є практика православного Сходу – ісихія, яка чітко прописує молитовну позу, але навіть ця поза не є каноном, а тим більше строго визначеним часово. Але у великих нехристиянських релігійних системах Азії молитовна поза не лише чітко прописана, а й строго визначена також і її часова тривалість.

Власне на чітко прописаних позах і визначеному часовому триванні ґрунтуються «молитовні» практики індуїзму, джайнізму, даосизму, буддизму та менш значимих поганських релігій Азії. У своєму листі «Молитва і піст» від 28.10.2007 року та у своїй книзі «Чотири слова з України» (37) засновники догналізму чітко прописують і молитовні пози, і точну тривалість перебування у цих позах. Такий підхід до молитви є характеристикою радше пантеїстичних вчень нехристиянського Сходу, аніж християнської молитви. Навіть у тих авторів, які дають рекомендації, як часово розбити молитву – це просто рекомендації, а не прописи.


По-друге, типова молитовна поза «бойовки» із задертою догори головою спричинює зменшення надходження кисню до головного мозку та викликає змінений стан свідомості, подібний то того, що його осягають адепти дихальної гімнастики Бутейка, яка є повністю опертою на йозі, проти якої догналівці начебто борються.

Отже, молитовні практики догналізму є формою тої самої йоги, лише покритої тонким шаром християнської атрибутики, а також відкритими дверима до маніпуляції людською свідомістю.

14. У своїх молитовних практиках догналівці послуговуються окультними кабалістичними техніками.

Окультизм, зосереджений довкола Кабали, має поширену практику повторення різних гебрейських слів з розтягуванням голосних звуків. Між тими словами, що їх використовують адепти кабали, є і «руах» , і «єгошуа» (однаково звучить, як й ім’я Ісус в єврейському оригіналі). Догналівці не приховують, що самі приписують магічний характер такому розтягуванню голосних: «За голосними а, е, і, о, у є якась звукова хвиля, яка легко переходить з однієї голосної в іншу». Це чи не пряма цитата з творів кабалістів, які приписують звукам магічну силу, за допомогою якої адепти кабали начебто здатні творити чуда.

Оригінальним ж винаходом догналізму на цьому полі є не простоповторення голосних чи їхнє розтягування, яким кабалізм надає надзвичайно велике значення, як хвилям, які мають великий вплив на сотворений світ, але і також повторення складу «ло» із завершенням «лої». «Тоді можеш хвилю повторювати: «Ло, ло, ло…лої» . Цікаво, що між двома гебрейськими варіантами для означення виразу «Мій Бог» – «Елі» та «Елої», догналізм зупинився власне на «Елої». І це не випадково. Склад «лі» в гебрейській сам по собі не має жодного значення, але «ло» – є заперечувальною часткою, пов’язане з «й», редукованим закінчення від божого імені Ягве, вона власне і дає звучання: «лойі». Тобто, догналівці у своїй практиці, яку рекомендують й іншим, кабалістично заперечують Бога і то власне заперечують Його, як Творця, як Того, Хто дбає про свій вибраний народ. У цей спосіб догналізм хулить Бога і спонукає інших робити це саме.

15. У своїх «молитовних» практиках догналізм вдається до спроби маніпуляції Богом.

Догналізм навчає, що формула «Небесний Отче, в ім’я Ісуса Христа, нашого Господа і Спасителя, Тебе просимо….» є безвідмовною. Тобто: вистачає повторити її багато разів з піднятими вверх руками і задертою догори головою, як мусить статися те, про що «проситься» від Бога у такий спосіб. А таке сприйняття молитви є дуже далеким від синівської відданості Богу. Це – спроба змусити Бога вчинити те, що людині до вподоби. Спроба маніпуляції Божеством – це вже магія, а не віра, не християнство.

16. Догналізм вдається до віщування за допомогою зернят вервиці.

Догналівське гадання на вервиці полягає у тому, що той, хто потребує конкретної відповіді на питання, має просто на просто вхопитися за вервичку і почати перебирати її зернятка – на кожному з них по черзі є «так» або «ні». Коли закінчується десяток, за який взялися, тоді відповідь останнього зернятка, відповідно «так» або «ні» є ніби Божа відповідь на поставлене запитання.

Для виправдання такої практики догналівці використовуєть покликання на Урім і Тумім старозавітніх первосвящеників. Але ці два камені не згадуються у біблійних текстах, які відносяться до періоду після вавилонського вигнання. A у Новому Завіті нема жодного покликання на цю практику. Та й стaрозaвітня практика не передбачає використання Урімa і Тумімa для щоденних потреб, a лише у дуже важливих ситуаціях. Цікаво відзначити, що засновник мормонів – Джозеф Сміт – свої віщунські практики також виправдовував покликанням на Урім і Тумім.

Отже, використання вервиці для отримання відповіді на щоденні питання немає ніякого підтвердження в Біблії. Це є просто на просто віщунська практика, яка ґрунтується не на слові Божому, a на недовірі до Божого Провидіння. І вже таким чином є окультною. Окрім того, використання посвяченого предмету для гадання є нічим іншим, як богохульним та святотатським оскверненням посвяченої речі.

17. Догналізм пропагує віщування за допомогою текстів Святого Письма.

Ця догналівська практика полягає у тому, щоб випадково відкрити Біблію і тицьнути пальцем у текст. Якщо не отримано потрібної відповіді, то в такому випадку процес треба повторити ще раз. Така практика жодного разу не згадана у Біблії. Окрім цього, такого не вчать ані Отці Церкви, ані святі. Зате аналогічну практику використовують мусульмани, віщуючи в цей спосіб за допомогою Корану, а також індуїстські та ламаїстські жреці, коли ворожать на своїх текстах. Подібна практика широко застосовується і в європейських окультних колах, де використовують різноманітні тексти, які цінуються окультистами. Юдейський окультний напрямок – кабала –також використовує цю практику, щопрaвдa, послуговуючись тільки текстом Старого Звіту. Віщування за допомогою Біблії є не християнською, a окультною практикою. Використання слова Божого в окультних цілях є богохульством вищого ґатунку.

18. Догналізм поширює гадання за допомогою підкидання монетки.

Ще однією віщунською практикою догналізму, яка на перший погляд має біблійне коріння, є віщування за допомогою підкидання монетки, або – як це називається в догналізмі – кидання жереба. Святе Письмо дійсно згадує кидання жереба у Старому тa Новому Завіті, як практику Божого народу. A саме: при виборі першого ізраїльського царя (1 Сaм. 10, 17-25) та при виборі нового aпостолa на місце Юди Іскaріотського (Ді. 1, 15-26). Отже, всього двічі – один раз у Старому Завіті й один раз у Новому Завіті. Це відбувалось у дуже специфічному контексті – виборі царя і виборі aпостолa. Тобто тоді, коли потрібно було означити специфічний Божий вибір особи, покликаної до служіння усьому Божому народові. Однак це ніяк не дає права застосовувати кидання жереба задля осягнення відповіді на щоденні питання, які перед нами ставить життя. Це є профaнaція самої ідеї кидання жереба, щоби отримати Божу відповідь. Бог ніколи не нaкaзувaв Своєму народові використовувати цю практику, а якщо її й використовували, то лише для визначення особи, яку Бог вже перед тим вибрав, тa й то лише особи, чия служба мaлa вплив на весь Божий народ.

Цікаво зазначити, що відома китайська поганська практика віщування ї-джінґ, записана у китайській «Книзі змін», власне практикується за допомогою підкидання саме монетки.

Використання цих віщунських практик перш за все обмежує людську свобідну волю, яку сам Бог ніколи не обмежує і шaнує до тієї міри, що нaвіть дaє нaм можливість вибрaти пекло, як вічну реaльність. Диявол, навпаки, зaцікaвлений у обмеженні людської свобідної волі, про що свідчить брак свобідної волі у його жертв. Отож, джерелом всякої віщунської прaктики, a тим більше тієї, якa забирає можливість вибору (бо той вибір зa нaс робить інша силa), не може бути Бог, a тільки диявол.

У цих прaктик є й інший момент. Особa, яка зaймaється цим, позбaвляє себе будь-якої відповідaльності, скидaючи все на Бога. Виглядає так, що Бог намарно дaв нам розум і свобідну волю для щоденного вжитку. Виходити з тaкої позиції є хулою Божої Премудрості.

Ще один момент. Особа, яка зaймaється такими прaктикaми, тим самим виявляє свою недовіру до Бога і Його Провидіння і своїми діями свідчить, що вона не вірить у те, що Бог є добрим Отцем, Який піклується про Своїх дітей, а також відкидає біблійну істину, що тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро.

19. Система догналізму – гуруїзм.

Уся система догналізму оперта на особистому авторитеті його провідника і засновника Антоніна (Іллі) Догнала. Усі його слова та вчинки члени догналівської секти сприймають, як пряме об’явлення від Бога. Що більше, в уявлені секти Антонін Догнал – це пророк Ілля, який має прийти в кінці часів. Усякий прояв критичного мислення чи сумніву щодо нього розглядають, як «зваблення злим духом», і тому в корені відкидають.

Життя членів догналівської секти строго регламентоване «духовними порадами» – насправді наказами керівництва секти. Ціла система так званих «реколекції» спрямована на те, щоб зламати людську свобідну волю і повністю підкорити людину волі провідників секти.

Щоб запобігти відтоку кадрів, у секті існує строга заборона дивитися телевізію, користуватися інтернетом, розривати контакти з людьми поза сектою. Тобто, секта практикує типове для усіх деструктивних культів звуження інформаційного простору для своїх адептів.

Від адептів вимагають не тільки стовідсоткового послуху в щоденному житті, але також і обов’язкового послуху у виборі політичних симпатій та відповідного голосування у часі виборів. До того ж, політичні уподобання підлягають змінам відповідно до надій Антоніна Догнала на те, що якась політична сила надасть його секті підтримку.


20. Коріння догналізму – у Нью Ейджі

Коріння догналівського віровчення можна шукати або в темних коридорах спецслужб, або в темних коридорах невідкупленої людської свідомості. І без належної правдивої інформації від самих провідників догналізму тяжко віднайти його виразне феноменологічне коріння.

Але коріння догналізму як релігійної системи лежить на самісінькій поверхні, лишень потрібно його порівняти з іншими релігійними системами.

Порівнянюючи догналізм з іншими релігійними системами, досить легко відхилити ідею його християнського, юдейського чи ісламського походження. Також, не зважаючи на присутність у його практиках східних елементів, його неможливо ідентифікувати як розвиток індуїзму, даосизму, буддизму чи конфуціанства. Але порівняно з релігійністю Нью Ейджу (New Age) можемо побачити схожість з догналізмом процентів на 90%, якщо і не більше.
Отож, кілька основних характеристик Нью Ейджу порівняно з догналізмом.

1. Нью Ейдж не наголошує на тому, що Бог – Особа. (38) Цього догналізм виразно не навчає, але мова про жіночий аспект божества, про духовні звукові хвилі, досить таки зближує догналівське розуміння Бога до відповідного пантеїстичного ньюейджівського уявлення.

2. Одним з основних тверджень сект, а також і Нью Ейджу, є твердження про те, що начебто Церква відійшла від проповідуваної Христом істини. (39) У догналізмі це є основним постулатом. (40)

3. Проповідь нових доктрин, нового євангелія. (41) У догналізмі таке присутнє: проповідь нового, інакшого євангелія – Марія – нове серце; шестирічна заборона для цілої Церкви правити Службу Божу. (42) Тут слід додати ще й переконання, що тільки мала групка, зібрана довкола Антоніна Догнала, може осягнути спасіння – усі решта засуджені на вічність у пеклі.

4. Нью Ейдж проповідує, що людина є Богом. (43) Догналізм ж возводить Богородицю – людину, в статус божества. (44)

5. Нью Ейдж виявляє велике зацікавлення східними «молитовними» техніками (45). Вчення догналізму стосовно молитви повністю оперте на східних практиках. (46)

6. Для Нью Ейджу характерне використання психотропних практик, (47) які в поєднанні з певними «молитовними» техніками мали би привести до зміни свідомості людини. (48) Усе це присутнє у догналівському навчанні й так званих молитовних практиках. (49)

7. Нью Ейдж, не зважаючи на те, що він любить оперувати науковими поняттями, виразно негативно ставиться до філософії й богослів’я, полюбляючи перенаголошувати ірраціональність. (50) Це також є характерним і для догналізму. (51)

8. Нью Ейдж прагне осягнути баланс між чоловічим і жіночим началом, вводячи в своє розуміння божественного жіноче начало. (52) Точнісінько те саме навчає і догналізм, кажучи про божественність Богородиці (53) та про жіночі аспекти божества.

9. Для Нью Ейджу характерним є перенаголошення страху перед злими силами. (54) Точно та сама тенденція виявляється і у догналівців. Досить лише уважно перечитати догналівські «послання» чи поглянути на їхні «ікони», де центральними елементами зображення не є Бог чи святі, а властиво демонічні сили.

10. Для Нью Ейджу характерним є гостре відкидання авторитету Католицької Церкви у будь-яких питаннях, а особливо у питаннях віри. (55) І ця характерна ньюейджівська риса є у всьому догналівському віровченні, як і Нью Ейдж, догналізм головним своїм противником бачить Католицьку Церкву (56).

11. Нью Ейдж прагне до еклектичного змішування різнорідних елементів узятих з різних релігійних систем. У цьому новому релігійному русі «виразилась суміш юдео-християнства, окультизму, єресі, східних релігій». (57) Усі ці ознаки є також характерними для догналізму.

З одинадцяти наведених фахівцями ознак Нью Ейджу, десять є у догналізмі. Отже, догналізм показує, що він є законним дітищем не християнства, а Нью Ейджу, з якого він узяв більшість своїх «спасительних» доктрин.

До усього вище сказаного необхідно додати кілька слів. Догналізм уже виявив себе, як надзвичайно конфліктогенна секта. Кажучи простими словами – де догналівці, там конфлікт. Так догналівці зробили спробу захопити Єпархіяльну канцелярію Стрийської єпархії УГКЦ, яка призвела до конфлікту догналівців з правоохоронними органами. Восени 2010 року догналівці вчинили спробу захопити греко-католицький храм Преображення Господнього у м. Чорткові Тернопільської області, що спричинило серйозний конфлікт з громадою цього міста, в результаті якого догналівці побили учнів Дяківської Академії. Конфлікт продовжився довкола парохіяльного приміщення у селі Пробіжна, Чортківського району, Тернопільської області, яке догналівці обманом привласнили. У квітні 2011 року активісти Громадського руху «Відсіч» заявили про спробу догналівців обманом використати цю громадську організацію для власних цілей. У липні 2011 року група Догнала «законно» заволоділа каплицею оо. Редемптористів у Львові на вулиці Плуговій, 6, що спричинило конфлікт з мешканцями довколишніх будинків та побиття Антоніном Догналом мешканки одного з будинків. Конфлікт на цей час ще триває.

Догналізм виявляє себе, як агресивне, замасковане під християнство, новітнє поганство ньюейджівського типу. Зовнішнє копіювання обрядовості Східних християнських Церков, але при цьому підмінення суті цієї обрядовості гуруїстичним поганством надає догналізму великої мімікрійної здатності. Його конфліктогенний, соціопатичний гуруїстський характер робить його соціально небезпечним. Деструктивний вплив на людську особистість, позбавлення людей критичності й свобідної волі, руйнування соціальних зв’язків, руйнування сімей ставлять цю секту в один ряд з такими відомим деструктивними культами, як саєнтологи, «Біле братство», «Храм сонця», «Храм народів» та інші. Оскільки держава толерує це сектантське угруповання, то журналістське висвітлення правди про цю секту допоможе серйозно зменшити її деструктивний вплив на українське суспільство.

------------------
1 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
2 Див. лист «Нове серце» від 24.06.2006, та «Чотири слова з України», Івано-Франківськ: Фоліант, 2005, с. 28.
3 Див. Rudolf AMERL, Hebrejsko-hrvatski rječnik, Kršćanska sadašnjost, Zagreb, 1997, c. 124.
4 Див. Rudolf AMERL, Grčko-hrvatski rječnik Novoga Zavjeta, Kršćanska sadašnjost, Zagreb, 2000, c. 96.
5 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
6 Лист «Нове серце» від 24.06.2006.
7 AUGUSTIN, InIoan. Evang. tract. 119, 3.
8 Див. лист «Питання Ассижу (1986, 2002)» від 28.07.2009.
9 Див. лист «Проголошення екскомуніки на Папу Бенедикта XVI та Івана Павла ІІ» від 01.05.2011.
10 Див. лист «Захист папства» від 23.07.2009.
11 Див. Hubert JEDIN, Kleine Konziliengeschichte. Miteinem Berichtüberdas Zweite Vatikanische Konzil, Verlag Herder, Freiburg, 1978, c. 35-36.
12 Лист від 23.01.2009.
13 Див. лист «Єресі в книзі кардинала Л. Гузара» від 25.03.2006.; лист «Католицьке церковне право (КККЦ, ККСЦ) – шматок паперу» від 05.07.2009.
14 Див. лист «Плоди Nostra Аetate» від 21.09.2006.
15 Див. лист «Плоди документу Nostra Aetate про пошану поганства» від 24.05.2008.
16 Див. лист «Про покаяння» від 01.01.2007.
17 Див. лист «Якщо нема фундаменту, то нема ані ієрархії» від 28.04.2007.
18 «Nostra Аetate» – Декларація ІІ Ватиканського собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій.
19 Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
20 Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
21 Див. Лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
22 Див. лист «Значення документа Конгрегації віровчення для нашої УГКЦ» від 11.07.2007.
23 Див. лист «Проблема "exoperaoperato" » від 20.02.2009.
24 Див. листи «Проголошення екскомуніки на Папу Бенедикта XVI та Івана Павла ІІ» від 01.05.2011., «Дух Ассижу і недійсна Літургія» від 01.05.2011.
25 Див. лист «Проблема "exoperaoperato" » від 20.02.2009.
26 Див. лист «Чи потрібна сьогодні філософія для пізнання Бога?» від 07.02.2007.
27 Див. лист «Папський документ про Літургію і пропозиція щодо даної проблематики» від 14.07.2007.
28 Див. лист «Різдвяний лист Святішому Отцю» від 08.12.2007.
29 Див. лист «Єдність з Римом» від 21.07.2009.
30 Див. лист «Вийдіть з Вавилону до Єрусалиму!» від 05.05.2011.
31 Див. лист «Другий заклик християнським Церквам України» від 24.07.2011.
32 Див. лист «Шестилітня епітимія для сучасної Церкви» від 01.11.2007.
33 Sacrosanctum Concilium – Декрет ІІ Ватиканського собору про Святу Літургію.
34 Див. лист «Недійсні єпископські та священичі свячення» від 11.06.2009.
35 Див. лист «Запланований візит далай-лами до Ватикану» від 04.11.2007.
36 Див лист «Пророцьке слово через о. Ґоббі» від 13.06.1989 р.
37 Див. «Чотири слова з України», Івано-Франківськ: «Фоліант», 2005, с. 5–40
38 Див. Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New agea, в: «Novi religiozni pokreti- Zbornik radova sa znanstvenog simpozija Filozofskog fakulteta Družbe Isusove o novim religioznim pokretima», uredio – Mijo Nikić, FTI, Zagreb, 1997, c. 190.
39 Див. Josip BLAŽIVIĆ, Proroci Novoga doba, Teovizija, Zagreb, 2001, c. 58.
40 Наприклад див. лист «Містерія брехні» від 02.02.2008.
41 Див. Josip BLAŽIVIĆ, ProrociNovoga doba, c. 27.
42 Див. Додаток «Віровчення догналізму не є ані християнським, ані католицьким».
43 Див. Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New age , c. 190.
44 Див Додаток «Догналізм не є християнським, а – поганським вченням».
45 Див. Jadran ZALOKAR, Izvor ii dometi New agea, в: «Novi religiozni pokreti- Zbornik radova sa znanstvenog simpozija Filozofskog fakulteta Družbe Isusove o novim religioznim pokretima», uredio – Mijo Nikić, FTI, Zagreb, 1997, c. 175
46 Див Додаток «Окультний характер «молитовних» практик догналізму».
47 Див. Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New agea, c. 187.
48 Див. Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New agea, c. 190; та Tomislav IVANČIĆ, Credo novih religioznih pokreta, в: «Novi religiozni pokreti- Zbornik radova sa znanstvenog simpozija Filozofskog fakulteta Družbe Isusove o novim religioznim pokretima», uredio – Mijo Nikić, FTI, Zagreb, 1997, c. 45.
49 Див Додаток «Окультний характер «молитовних» практик догналізму».
50 Див. Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New agea, c. 191.
51 Див Додаток «Поведінка вчителів та прихильників догналізму є протилежною від прикладу святих Католицької Церкви».
52 Див. Tomislav IVANČIĆ, Credo novih religioznih pokreta, c. 45.
53 Див. Додаток «Догналізм не є християнським, а – поганським вченням».
54 Див. Tomislav IVANČIĆ, Credo novih religioznih pokreta, c. 45.
55 Див. Jakov JUKIĆ,Nove društvene prilike i ezoterično-okultna religioznost,в: «Novi religiozni pokreti- Zbornik radova sa znanstvenog simpozija Filozofskog fakulteta Družbe Isusove o novim religioznim pokretima», uredio – Mijo Nikić, FTI, Zagreb, 1997, c. 125.http://www.blogger.com/img/blank.gif
56 Див. Додаток «Віровчення догналізму не є ані християнським, ані католицьким».
57 Hrvoje LASIĆ, New аge – nova religija modernog doba. Religisko-religiozno obilježje New agea, c. 197.


о. Орест-Дмитро Вільчинський


КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ

понеділок, 1 серпня 2011 р.

З коментарів на "Лакмусовий папірець ім. Догнала"

Внизу під черговою актуальною статею "Лакмусовий папірець ім. Догнала" виникла жвава дискусія, де певні коментарі, зокрема тверезомислячих, заслуговують на увагу на фоні вибриків адептів деструктивного догналізму. Отож, допис історика Василя Расевича.


...Якась "сліпа" дискусія виходить. Для мене у цій справі є очевидними наступні речі: в Україну приїхали іноземні "місіонери", які почали з критики УГКЦ, а закінчили обзиванням її "ієрархічною сектою". Тобто, бачимо, що критика недоліків в роботі УГКЦ плавно перетворилася на її заперечення як Церкви. Як правильно підводить нас до думки Данило Мокрик, ця проблема стала можливою тільки через те, що багато священиків українських традиційних Церков є мало рухливими, не працюють з паствою, перетворилися на функціонерів "Божої канцелярії" і окрім грошей більше нічого не хочуть знати. Коли людина зустрічається з такою байдужістю пастиря, то стає просто дезорієнтованою. І знову ж таки "підгорецькі" отці вдало прихиляють до себе тих, хто розчарувався у своїх горе-пастирях. Вони заманюють людей до своєї секти, не кажучи про себе усієї правди (про відлучення від Церкви, про самовисвячення єпископів, про те, що Ватикан і УГКЦ мають однаково негативну думку про їхню розкольницьку діяльність), або відкриваючи тільки її частину.

На що особливо хотілося б звернути увагу, так це на те, що "підгорецькі" постійно апелюють до державних органів влади, ображаючись на них, що їх не захищають, або не захищають їхньої ПРИВАТНОЇ власності. Доводиться часто чути такі аргументи, що каплиця є приватною власністю сестер, а отже всім зась - робимо, що забажаємо. В цьому ключі пропоную кілька зауваг:

1. УПГКЦ - не є Церквою. В державі Україна вона не пройшла реєстрацію і не є легітимною. Отже, ця група людей не має ніяких законних підстав облаштовувати культові споруди та проводити Служби Божі, допоки влада не перевірила їх на відсутність у їхніх положеннях суперечностей з українським законодавством.

2. Право приватної власності на будівлю не дозволяє облаштовувати в ній будь-чого, що заманеться власникові. Держава має суворо стежити, щоб також на території приватної власності не практикувалися антизаконні речі, в тому числі і культи. Інакше з таким само успіхом можуть собі сатаністи влаштувати в центрі Львова "храм".

Проблема велика і вирішувати її треба виключно в правовому полі. Крім того, має нарешті запрацювати СБУ (за що тільки й отримують зарплату). Тут видно неозброєним оком, що в Україну прибули іноземні громадяни і своєю незаконною діяльностю допровадили до неспокою в суспільстві. Дуже помічним у цій ситуації було б видворити ініціаторів неспокою поза межі нашої держави, а їхні "вірні" самі потім спамятаються, якщо їм потрібна віра, а не демонстрація своєї ексклюзивності.


суботу, 30 липня 2011 р.

Лакмусовий папірець ім. Догнала


Успішність релігійної групи, знаної як «підгорецькі отці», «група Догнала», Українська правовірна греко-католицька церква, а віднедавна – і як «Візантійський католицький патріархат», на теренах Західної України, змушує згадати біблійну метафору про сіяча.
Західноукраїнський ґрунт – як ментальний, так і інституційний – виявився надзвичайно сприятливим для того, щоб зерна, кинуті Антоніном Догналом і його однодумцями Ричардом Шпіржіком, Робертом Обергаусером та Василем Гітюком, проросли і принесли плоди у вигляді тисяч прихильників. Асортимент добрив при цьому виявився дуже широким: починаючи від нечіткої, навіть дещо розгубленої позиції УГКЦ і закінчуючи постмодерними особливостями сучасного західноукраїнського менталітету.


Погляди крізь пальці


Люди, які згодом стали відомі, як «підгорецькі монахи», прибули в Україну у 2003 році. Одразу могло викликати подив, що цій групі дозволили залишатися і проводити свою діяльність, адже в УГКЦ не могли не знати про скандальний бунт, який незадовго до цього монахи під керівництвом Догнала організували в Чехії. Якщо додати до цього ще той факт, що вже після ескалації конфлікту між «догналівцями» та УГКЦ представники останньої почнуть вголос підозрювати Антоніна Догнала у співпраці зі спецслужбами ще комуністичної Чехословаччини, то надання цій групі монахів прихистку в Україні може видатися навіть не необережністю, а просто-таки злочинною легковажністю.

Ця легковажність далася взнаки вже невдовзі: у серпні 2004 року «підгорецьких монахів» виключили із Василіянського Чину (ЧСВВ). Їхні «реколекції» в с. Підгірці, які спершу багатьом священикам УГКЦ подобалися настільки, що ті самі возили на них своїх парафіян, досить скоро почали викликати нарікання і невдоволення: люди поверталися з них аж надміру радикалізованими в питаннях церковної політики, зі світоглядом релігійної нетерпимості.

«Я знаю людей, які приїжджали після тих дво-триденних реколекцій зовсім зміненими. Людина приходить, і якщо моя думка хоч трішки не збігається з її, якщо там кома, умовно кажучи, трошки не так поставлена – то все, вона відвертається і каже: «З тобою немає про що говорити, ти будеш в пеклі горіти. І крапка», - розповідає ZAXID.NET голова Комісії УГКЦ у справах мирян Юрій Підлісний.

Реакція греко-католицької церкви, втім, виявилася запізнілою – на час виключення «підгорецьких» з ЧСВВ вони вже отримали не тільки достатньо сильний вплив на багатьох людей, а й приміщення, в якому цей вплив можна було реалізовувати. Мова йде про костел св. Йосифа у тих же Підгірцях.

До слова, ситуація з цим приміщенням теж може викликати подив. Борис Возницький, директор Львівської національної галереї мистецтв (саме їй належить костел) надав його у користування «догналівцям», як представникам греко-католицької громади. Втім, наскільки можна зрозуміти, після того, як «підгорецькі отці» порвали зв’язки з УГКЦ, не було зроблено жодного конкретного кроку, щоб «виселити» їх з костелу. Більше того, на прохання ZAXID.NET прокоментувати ситуацію сам Борис Возницький не виявив жодного до неї інтересу, сказавши лише, що внутрішньорелігійними чварами він не цікавиться, а на офіційний інформаційний запит щодо підстав перебування і діяльності «догналівців» у костелі св. Йосифа від Галереї мистецтв взагалі не надійшло відповіді.

Не маючи жодних реальних підстав підозрювати Бориса Возницького у бажанні «каламутити воду» чи якимось чином підтримувати Антоніна Догнала і його однодумців, можемо хіба що дійти до висновку, що і в цьому випадку також йдеться перш за все про банальний брак уваги до подій, які відбувалися і продовжують відбуватися в Підгірцях.

Врешті-решт, якщо вже говорити про неуважність, то не варто забувати й про позицію компетентних органів державної влади, зокрема – Управління з питань внутрішньої політики та релігії Львівської ОДА (нині – Головне управління з питань внутрішньої політики, національностей і релігій).

У відповідь на інформаційний запит ZAXID.NET начальник Головного управління Роман Кураш підтвердив, що статути окремих релігійних організацій, нині відомих як «Українська правовірна греко-католицька церква» та «Візантійський католицький патріархат», у Львівській ОДА не зареєстровані. Однак ані це, ані те, що лідерами цих активних і помітних релігійних організацій є громадяни Чехії (Догнал і Шпіржік) та Словаччини (Обергаусер) – і, до речі, зовсім не факт, що щоразу вони діяли на території України, маючи на це відповідний дозвіл у вигляді донедавна обов’язкової релігійної візи – впритул взятися за «підгорецьких» представників держави так і не змусило.

Загалом складається таке враження, що у випадку з «догналівцями» компетентні особи зусібіч практикують політику поглядів крізь пальці. Як уже згадувалося вище, саме такий підхід спершу обрали і в самій УГКЦ, про що там, без сумніву, шкодують і досі. По-своєму її зовсім нещодавно продовжили у правоохоронних органах, коли після нападу на жінку і спротиву працівникам міліції Догнал відбувся штрафом у 51 грн, а розмови про видворення з України принаймні наразі так і залишилися розмовами.


Галицький ментальний чорнозем


Однак пояснювати популярність і навіть певну впливовість «догналівців» однією лише відсутністю адекватної і вчасної реакції з боку усіх, кого це може стосуватися – означатиме, щонайменше, лукавити. Річ бо не тільки в тім, що Догнал і соратники отримали можливість майже безперешкодно проводити свою прозелітську діяльність – річ ще й у тім, що їхня робота виявилася напрочуд ефективною (точних даних немає, але за деякими оцінками на сьогодні лише у західноукраїнському регіоні УПГКЦ-ВКП має вже понад 5 тисяч прихильників).

Власне, усі передумови для того, щоб радикальне, по-своєму консервативне і елітарно-абсолютистьске вчення «підгорецьких» дало рясні плоди у вигляді великої кількості прибічників, існували на Галичині заздалегідь. З цієї точки зору, «група Догнала» прийшла сюди, як то кажуть, «на все готове».

Керівник інформаційного проекту «Католицький оглядач» о. Орест-Дмитро Вільчинський наголошує, зокрема, на тому, що галицьке суспільство, попри усі пострадянські рудименти, вже двома ногами стоїть в епосі постмодернізму, в якій усе є відносним. Водночас в наших умовах, коли значна кількість людей на свідомому чи підсвідомому рівні відчуває брак самоідентифікації, якраз певність, конкретність і однозначність є дуже затребуваними – і «підгорецькі» відповідають пропозицією на цей попит. До цього додається ще й почуття приналежності до певної елітної касти людей, які «пізнали істину і знайшли шлях до спасіння».

«В нас своєрідний здоровий елітизм витравлювався, хоча до радянської окупації він в нашому народі як-не-як культивувався… Це в нас забрали. Бути елітою – це було зле. Але людина все--таки хоче належати до чогось більшого. Більшість людей може задовольнитися чимось приземленим, але тільки після того, як розчарується у високих ідеалах молодості, підліткового віку і так далі. Якщо розчарованій людині дати ідеал і дати відчуття належності до еліти – це вже багато значить», - пояснює о. Вільчинський у коментарі для ZAXID.NET. Адже, за його словами, щоб досягнути спасіння в традиційній церкві, необхідно за нього боротися. І до кінця людина не є певна у своєму спасінні, вона лише сподівається, але певності немає. «А тут тобі дають певність: якщо ти будеш з нами, ти – спасенний. Ти належиш до тої еліти, яка спасається, ти покликаний рятувати Європу від того, що насувається: лібералізму, гомосексуалізму, ювенальної юстиції… Це відчуття вибраності використовується «догналівцями», люди, які це відчуття спробували, хочуть належати до того», - додає він.

Не останню роль, на думку священика, відіграють і самі пострадянські рудименти в суспільному менталітеті. Проживши багато років у тоталітарній системі, люди звикли до неї, і для багатьох із них значно простіше віддавати своє життя в руки лідеру секти гуруїстського типу, аніж брати на себе відповідальність за свої вчинки, наголошує о. Орест Вільчинський. До цього додається ще й природна, дещо загострена в наших умовах потреба належати до якоїсь спільноти, ідентифікувати себе з нею, що зумовлює не лише популярність релігійних організацій, а й різноманітних тренінгів особистісного росту, субкультур, тощо.

Отже, західноукраїнський ментальний ґрунт виявився вкрай родючим для зерен сіячів-«догналівців». Власне, багато хто вбачає у цьому не збіг, а доказ того, що УПГКЦ – це спеціально розроблений закордонними службами проект. «Приїжджають четверо іноземців, які мають в руках готову систему, яку українці сприймають. Скажімо, якби вони з тою системою вийшли в Польщі, її б там ніхто не сприймав. Але в Україні ця система працює. Вони ж пробували у Словаччині це робити – не пішло, пробували у Чехії – не пішло. Знаючи їх особисто, я не вірю, що вони – настільки інтелігентні, щоб провести такий серйозний аналіз всіх плюсів і мінусів українців, провести серйозний аналіз галицького менталітету, щоб подати щось, що галицький менталітет прийме відразу «на ура». А це сталося», - каже з цього приводу о. Орест-Дмитро Вільчинський.


Запит на антитіла


Можна вказувати ще й на інші сприятливі для «підгорецьких» фактори. Скажімо, чимало розмов ведеться про покровителів, що їх догналівці знайшли у найвищих ешелонах влади – називаються, зокрема, імена народних депутатів як з провладного табору, так і номінально опозиційного. Цікаво, між іншим, що самі «правовірні» в неформальних розмовах без проблем визнають покровительство з боку однієї доволі близької до Віктора Ющенка екс-депутатки львівського походження, пояснюючи його тим, що свого часу шановна пані важко хворіла і Догнал допоміг їй зцілитися молитвою.

Можна йти ще далі і шукати підтримку УПГКЦ за кордоном, вивчати існування іноземного сліду. Однак суттєвішим видається аналіз іншої причини стрімкого зростання позицій УПГКЦ – вад у роботі УГКЦ, причому не стільки на центральному рівні, скільки на місцях.

Так, за давно сформованою практикою, східному чернецтву, на відміну від місіонерського західного, загалом більше притаманний крен в бік контемплятивності: воно не стільки виходить до людей, а радше приймає в себе тих, хто до них приходить сам. Це цілком природним чином залишає великий простір для прозелітської діяльності більш активних релігійних груп.

«Не на голому місці вони («підгорецькі» - ZAXID.NET) з’явилися і отримали якусь частинку впливу. Часто наші священики недопрацьовують на парафіях. Часто є так: приїхав, відслужив – і поїхав. Стоп, хто ти такий? Якщо ми собі уявимо той образ, про який нам говорить Христос, про пастиря і стадо овець, то якщо ти череду лишив на полонині, а сам на тиждень поїхав, то коли ти через тиждень вернешся, вовки поїдять все або принаймні половину. Так в нас і відбувається… І коли священик сидить в себе на парафії і не виходить, знайдеться хтось, хто вийде і почне висмикувати. Оце є питання до наших семінарій, до керівництва Церкви», - визнає Юрій Підлісний.

Запитання викликають також доволі мляві (принаймні, спочатку) відповіді УГКЦ на інформаційну війну з боку УПГКЦ, яку «догналівці» повномасштабно розгорнули після свого відлучення від ЧСВВ. Фактично, можна говорити про інформаційний розгром: поки «підгорецькі» заповнювали інформаційний простір листами і газетами з гострою критикою греко-католиків, ті у відповідь лише написали декілька статей. Як на небезпеку священики УГКЦ також почали реагувати на групу Антоніна Догнала занадто пізно. Лише останнім часом в греко-католицьких церквах парафіян більш-менш системно застерігають від впливу «підгорецьких» і пояснюють, що використання ними слова «католицький» ще не робить їх католиками, а на вулицях людям роздають «контр-агітки».

Саме з цієї точки зору успіх «догналівців» може виявитися найкращим уроком. Суспільний менталітет змінити не так вже й просто, змусити відповідальних осіб належним чином звертати увагу на нерідко сумнівну діяльність релігійних організацій на території України – теж, а ось змінити підхід «канонічних» Церков, і насамперед – УГКЦ, до роботи з мирянами «підгорецький удар» не лише може, але й мусить.

Адже справжнє питання полягає не в тому, чи виженуть рано чи пізно Антоніна Догнала і його соратників з України і чи відживе своє після цього їхня релігійна організація. Якщо так станеться і при цьому нічого не зміниться, то на їхнє місце прийде хтось інший, можливо, ще більш деструктивно налаштований.

Справжнє питання полягає в тому, чи український суспільно-релігійний організм вироблятиме антитіла проти таких речей, а чи залишатиметься вірним іще одній ментальній установці: «Якось воно буде».

Джерело: ZAXID.NET
Автор: Данило Мокрик

понеділок, 25 липня 2011 р.

Загроза релігійного тероризму в Україні


Минулого тижня Львів потрясла неординарна подія. Вперше, після початку бурхливих 90-х ХХ століття в Галичині, і то не в глухому селі, а в самому Львові зафіксовано релігійних конфлікт із застосуванням побиття. «Святий» і «непомильний» гуру маргінальної псевдохристиянської секти, яка носить його ім’я, громадянин Чеської Республіки Антонін Догнал побив літню жінку. Якщо догналівці частенько здіймають істеричний галас, що начебто побили їх, то дотепер жодних доказів того, що десь їх реально побили, ніколи не було представлено. Навпаки, є безліч доказів того, що їхні «бойові» загони побили людей у Чорткові, а тепер ще й сам їхній лідер застосував фізичну силу до літньої жінки. Як це не дивно, але навіть український суд визнав Догнала винним і присудив аж… 51 гривню штрафу.

Секта Догнала уже давно відома як джерело конфліктів: спроба захопити Стрийську єпархіальну канцелярію, спроба заволодіти церквою в Чорткові, незаконне привласнення парафіяльного будинку у с. Пробіжна, біля Чорткова, «законна» святотатська купівля редемпторитської каплиці на львівських Збоїщах. І всюди за ними ростуть «золоті верби». Українська держава на все це мило закриває очі, так начебто нічого і не відбувалося. Варто зауважити, що доналівська секта є не лише суспільно небезпечною з огляду на її конфліктогенність, вона є небезпечним руйнівником родин і людських доль. Її гуруїстський характер так само мав би насторожити тих, хто несе відповідальність за збереження громадського спокою.

Не зважаючи на свою маргінальність, Секта Догнала стала серйозним конфліктогенним чинником, а держава продовжує не звертати уваги на те, що іноземні громадяни розпалюють конфлікти на ґрунті віросповідної нетерпимості. Доводиться робити єдиний можливий висновок: українській державі вигідний міжрелігійний конфлікт у Галичині. Українська держава в такий спосіб стає співвідповідальною за усі можливі наслідки – але й ті, що вже є – діяльності догналівського псевдохристиянського угруповання. Ну, що ж… Від держави, яка себе вважає спадкоємицею атеїстичної, сатанинської системи СССР – УРСР, такого й варто очікувати. Не можна сподіватися від держави-злодійки, яка до сьогоднішнього дня користується вкраденою церковною власністю, інакшої поведінки.

Спроба дискредитації християнства через толерування сект гуруїстського типу, які продукують психічно хворих осіб, може дорого коштувати державі, яка таким займається. Здається, що після подій на Львівському пагорбі слави 9 травня цього року, державне керівництво уже збагнуло шкідливість розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Не зле би було, якби воно збагнуло ще й шкідливість розпалювання ворожнечі міжрелігійної. Адже ж така ворожнеча є значно страшнішою, аніж міжнаціональна, і загрожує куди кривавішими наслідками, ніж міжетнічний чи міжнаціональний конфлікт. Поді на Балканах наприкінці ХХ століття показали, що конфлікт з релігійною конотацією призводить до жахливих наслідків.

Чи переможе здоровий глузд у нашій українській реальності? Можна хіба що сподіватися.

Адже ж і у такій благополучній країні, як Норвегія, перемога здорового глузду не обійшлася без трагічних наслідків. Минула п’ятниця стала для цієї скандинавської країни кривавим пеклом. Терорист Андерс Берінг Брейвік, член масонського Ордену Тамплієрів, секти, яка також виявляє себе, як конфліктогенне сектантське угруповання гуруїстського характеру, пішов у свій кривавив похід проти марксизму та ісламу. Не розібравшись як слід у ситуації, деякі ЗМІ проголосили цього масонського адепта християнином-фундаменталістом. Майже те саме роблять і наші ЗМІ, коли догналівців називають греко-католиками та християнами. Паралелей між масонським ОТ і догналівцями, як соціологічними явищами, є багато. Що більше, якщо Брейвіка, ще можна проголосити масоном, який втратив чи то здоровий глузд, чи емоційну рівновагу, і вважати його злочин ексцесом, то у поведінці догналівців насильство не є ексцесом, а радше правилом.

Психічно неврівноважений гуру Ілля (Антонін Догнал) сам уже довів агресивність своїх устремлінь. Не хочеться навіть уявляти, чим може закінчитися, наприклад, його заклик до насильства, звернений до його зазомбованих зафанатілих послідовників. Заклики Догналового земляка Яна Гуса не залишилися не почутими. Вони зродили криваві гуситські війни, релігійні, які спустошили Чехію. Тому не слід легковажити і закликами новоявленного «пророка-патріарха», який уже викляв цілий світ (окрім РПЦ і ФСБ, майже усе вже є Догналом і компанією прокляте). Якщо один єдиний Брейвік накоїв такого лиха, то скільки більше лиха можна чекати від ескадрону зафанатілих догналіток у чорних одежах чи догналітів, озброєних замість кастетів хрестами?

Українська держава показала себе нездатною відвернути догналівське лихо, але нам, християнам, не личить опускатися до рівня догналівців, забуваючи заповідь: «Не вбивай». Залишається одна-єдина, але дуже потужна зброя – молитва. Бо лише Бог може цю ситуацію вивести на добро!

о. Орест-Дмитро Вільчинський

http://catholicnews.org.ua