Спроба розколу УГКЦ

Скопійовано з офіційного сайту Греко-Католицької Церкви


Минуле століття в житті нашого народу було ознаменоване різними трагічними подіями. Війни, голодомор, розрухи, поневолення іншими народами, переселення з рідної землі й інші події такого сумного змісту залишили глибокі рани в нашій пам’яті.

Не менш трагічною була наша доля через химерні атеїстичні ідеї, які силою насаджували у свідомості українців. Ніхто й ніщо не могло тоді стати на заваді та перешкодити цій безбожній комуністичній машині на дорозі впровадження атеїзму. Наслідком цієї політики стало знищення-ліквідація 1946 року Української Греко-Католицької Церкви. Цього року, в березні, ми відзначатимемо 63-ті роковини цієї сумної дати.

Відомо, що було три засадничі причини для знищення УГКЦ. Їх відображено вже в самій назві нашої Церкви. Перша – це те, що Церква була “Українською”. Вона впродовж століть була осередком у збереженні всього того, що підкреслювало ідентичність українців і формувало національну свідо­мість. Друга причина – що вона “Католицька”, тобто вселенська, яка тісно поєднана з Апостольським Престолом у Римі. Й остання причина – ця Церква була дуже згуртованою духовною спільнотою, яка, починаючи ще від Володимирового Хрещення, надавала сенсу в житті багатьох українців на цій землі. Ось тому наша Церква мала безмежну довіру та повагу.

Від часу офіційної ліквідації УГКЦ в її житті настав період заборони та переслідування, який тривав аж до виходу з під­пілля. Це доба мужності, героїзму, незламності духу, сили віри в Бога та правдивої жертовної любові до своєї Церкви. Завдяки непохитності наших Владик, стійкості духовенства, монахів і монахинь, яких під тиском і силою забрали з палат, плебаній, келій, засудили і вивезли в Сибір; вірності мирян, відомих і безіменних мучеників та ісповід­ників – наша Церква вистояла під натиском безбожної атеїстичної орди. Цей період із життя нашої Церкви також виховав і зродив нових церковних і духовних лідерів, які живили вірних надією на краще майбутнє народу та воскресіння своєї Церкви.

Нині ще живе багато свідків цих буремних часів. Їх можна знайти і серед духовенства, і серед вірних.

Ми – священики цієї Церкви, які народилися та зростали на цій благословенній землі й серед цього народу. Ще з дитячих ро­ків від своїх батьків ми плекали віру в Ісуса Христа та навчалися любити та боронити свою Церкву. Тому не можемо більше мовчати на безпідставні звинувачення і наклепи, які лунають з боку чужинців і самопроголошених єпископів із Підгірців на адресу Глави УГКЦ Кардинала Любомира Гузара та Синоду нашої Церкви.

Хіба ці особи, чужинці, які за походженням – чехи і словаки, можуть дбати про побільшення серед українців національної свідомості, а тим паче, про розвиток нашої Української Греко-Католицької Церкви? Церкви, до якої вони не мають ніякого стосунку, а тим паче, вони не є католиками! Адже не мають зі Святішим Отцем єднання, яке необхідно мати кожному єпископові Католицької Церкви! А ставши єпископами-самозванцями, вони не складали присяги на вірність Папі Римському! На жодне своє посилання вони не отримали благословення від Святішого Отця! А звести все лише до одного мовчання Папи і в цьому нібито бачити його згоду на свої неканонічні дії, не маючи при цьому зі Святішим Отцем ані євхаристійного єд­нання, ні єднання в будь яких інших формах, необхідних у Церкві, це виходить за межі здорового глузду та вказує на створення нової секти. Колишні священики – монахи Підгорецького монастиря через свої незаконні, неканонічні та сектантські дії вже давно поставили себе поза межі всієї Католицької спільноти. Підтвердженням цього є проголошення їм Трибуналом УГКЦ – кари великої екскомуніки (відлучення від Церкви), що згодом підтвердила Апостольська Сигнатура в Римі.

Апостольська столиця визнає в Україні єдину церковну владу – Синод єпископів на чолі з Верховним Архієпископом Любомиром Кардиналом Гузаром.

Синод єпископів нашої Церкви – це колишні підпільні священики, які в часи комуністичного режиму через свою священичу діяльність наражалися на різні небезпеки. Вони йшли до під­пільної Церкви і своїм життям свідчили віру в Бога не заради матеріальної вигоди чи грошей. Тому абсурдно вішати їм ярлик симонії чи грошолюбства, як це намагаються зробити підгорецькі самозванці. Єпископи нашої Греко-Католицької Церкви на чолі з Верховним Архиєпископом Любомиром Кардиналом Гузаром нині докладають усіх своїх зусиль, умінь і набутого в часи переслідування досвіду для розбудови Церкви в Україні та поза її межами. І можна бути впевненими: якщо вони зуміли провести нашу Церкву через підпілля, то й нині зможуть допомогти подолати різні перешкоди.

Прийнявши якісь “таємні єпископські свячення” (невідомо від кого, бо ніхто з католицьких єпископів не уділяв їм свячень), ці бунтарі на чолі з Іллею Догналом утворили т. зв. “правовірний синод”. До списку цього “синоду” вони включили священиків (без їхньої на це згоди) й іменували їх єпископами до існуючих єпархій УГКЦ. Щось подібне наша Церква вже мала у своїй історії, коли 1946 року Москва пропонувала деяким греко-католицьким священикам перейти на православіє, а взамін отримати єпископські свячення. Тому самосвятам із Підгірців перш ніж звинувачувати інших у гріхах, потрібно вийняти колоду зі свого ока, адже самі шляхом симонії, підкупу та за підтримку на свою користь деяким священикам, як це робила колись Москва, пропонують неканонічні єпископські свячення.

У своїх листах вони стараються переконати читача, що опинилися в ситуації, подібній до часів підпілля. Але в часи підпілля навіть складно було собі уявити такі парникові умови та свободи, якими користуються нині ці псевдоєпископи. В’їзд і вільне перебування на території чужої країни, друкування та розсилання літератури, виступи на телебаченні, вільний вхід і вихід із храму, контакти з владою та сприяння у своїх діях і ще багато інших благ, якими користуються ці особи на нашій гостинній землі. Що з цього можна порівняти до підпільної Церкви за часів комуністичного режиму? Складно уявити, щоб нині стало можливим для іноземців на території Чехії і Словаччини, всупереч державним законам, вести релігійну діяльність.

Стає огидно, читаючи їхні пасквілі, в яких ці “правовірні” особи, запевняють, що “мають Духа Святого”, своїми діями “вносять Боже життя”. Насправді вони не несуть євангельської братньої любові. Будучи спадкоємцями по крові, а тепер іще й за духом Яна Гуса, який на початку ХVI ст. воював із Католицькою Церквою, ці бунтівники своїми діями завдають шкоди нашій Церкві. Зростає занепокоєння серед вірних, що, своєю чергою, створює напруження в суспільстві. Ми, не байдужі до долі нашої Церкви священики, закликаємо провід і духовенство активніше виступити проти свавілля підгорецьких псевдоєпископів, а наших вірних – бути дуже уважними і не дати звести себе облудними проповідями. Звертаємося також і до греко-католицької інтелігенції з проханням сказати своє вагоме слово на захист Церкви. Молимось і віримо, що з Божою силою та своєю згуртованістю ми нікому не дозволимо нищити нашу Церкву!

Від священичого братства УГКЦ

о. Ярослав Пеструха

"Львівська газета" 26 лютого 2009, № 9 (501)