Правда про Асиж

мгр. Ігор БРИНДАК, викладач Дрогобицької Духовної семінарії

Повідомлялося, що теперішній понтифік Венедикт XVI має намір відновити міжрелігійні молитовні зустрічі в Асижі, започатковані у 1986-му році Слугою Божим Іваном Павлом ІІ. Також йшлося про те, що представники окремих течій у Католицькій Церкві негативно налаштовані проти цих зустрічей. В Україні дуже різко засуджують такі акції прихильники «групи Догнала». Широкому загалу вони більше відомі як «підгорецькі отці». Прихильники цього руху вважають молитовні акції з іновірцями перешкодою у проголошенні блаженним Папи Івана Павла ІІ. Тому вони постійно звертаються до Ватикану з вимогою скасувати заплановану на травень цього року беатифікацію. З іншого боку, більшість людей не володіють інформацією про те, що насправді відбувалося в Асижі двадцять п’ять років тому. З цієї причини варто нагадати про ці події й осмислити їх в богословському аспекті.

Містечко Асиж (точніше Асізі) розташоване в італійській провінції Умбрія. Воно, мабуть, ніколи не стало б відомим для усього світу, якби не один його мешканець. Його звали Джованні Бернардон. Однак в історії він більше відомий як святий Франциск Асижський (1182-1226). Він був засновником чернечого ордену францисканців. Усе життя цього подвижника було наповнене великими справами любові до Бога і до ближнього. Але у даній публікації мова йтиме про те, яке відношення мав цей святий до міжрелігійного діалогу. Так ось у час, коли жив Святий Франциск, відбувалися хрестові походи до Святої Землі. Армії хрестоносців одна за одною терпіли невдачі, і дуже часто не лише мілітарні, але й моральні, адже серед вояків не бракувало й таких, чия поведінка аж ніяк не відповідала символіці хреста, нашитому на їхній одежі. Бачачи ці поразки, асижський подвижник вирішив здійснити власний «хрестовий похід», але цілком відмінний від загально знаних. Взявши собі в супутники члена свого ордену брата Ілюміната (саме він згодом і описав цю історію), Франциск вирушив на Близький Схід. Спочатку він прибув у місто Дамієтту, де проповідував серед хрестоносців, намагаючись викоренити серед них різні пороки. Коли ж місто взяли в облогу війська єгипетського султана Аль-Маліка, Франциск та Ілюмінат вийшли за межі міських мурів назустріч мусульманам. Останні, думаючи, що це парламентарі, які хочуть підписати капітуляцію, взяли і запровадили їх до султана. Поставши перед володарем, Франциск запропонував йому прийняти християнство. Звернутись у такий час і за таких обставин з подібною пропозицією фактично означало підписати собі смертний вирок. Але султан не поспішив вдаватись до меча, а запропонував своєму незвичному гостеві прийняти іслам. Тоді Франциск влаштував своєрідний «Божий суд». Посеред військового табору було розпалено велике багаття, і Франциск разом з представником мусульман повинні були піти у вогонь. Умова була така, що правда буде на боці того, хто виживе у цьому випробуванні. Проте ніхто з числа мусульман не погодився піти на такий крок. Тоді Франциск сказав, що піде у вогонь один і якщо залишиться цілим і неушкодженим, то Альмалік прийме хрещення. Але султан не дозволив йому це здійснити. Він заявив, що християнином все одно не стане, але, будучи враженим мужністю подвижника, влаштував йому прийом із почестями і дозволив членам ордену францисканців вільно переміщатися у своїй державі. До речі, до сьогоднішнього дня за більшістю християнських центрів-місць паломництва на Святій Землі доглядають ченці-францискани. Як бачимо, в епоху кривавих воєн знайшовся чоловік, який вибрав альтернативний спосіб взаємин людей різних релігійних переконань.
Тепер стає зрозумілим, чому саме Асиж був вибраний як місце міжрелігійної зустрічі. Варто нагадати, що ще раніше, у 1962-му році, прощу до цього місця здійснив Папа Іван ХХІІІ. Він прибув з бажанням помолитися біля гробу Святого Франциска в намірі Другого Ватиканського собору, який тоді мав розпочатися.
Двадцять сьомого жовтня 1986-го року в Асижі відбувся Перший всесвітній день молитов за мир за участю представників різних християнських конфесій та нехристиянських релігій. Цей захід видавався чимось небаченим в історії Католицької Церкви (хоча, як побачимо нижче, прецеденти були, але іншого характеру), і тому не дивно, що він викликав багато контроверсійних суджень. У деяких світських мас-медіа з’їзд в Асижі оцінювали як факт визнання Папою усіх релігій правдивими. Хтось оцінював це як синкретизм, тобто штучне поєднання учень різних релігій. Власне, на цій підставі чиниться супротив беатифікації Івана Павла ІІ, в першу чергу – зі сторони згадуваних вище «підгорецьких отців». Вони закидають покійному понтифіку, що асизький зустрічами він порушив першу Божу заповідь «Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене» і дав згіршення вірним.
А як виглядала справа в реальності? Щоб дізнатися про це, немає потреби копатись у Ватиканських архівах. Достатньо прочитати, що писали ті ж самі «підгорецькі отці» через якийсь час після відходу у вічність Папи Івана Павла ІІ. «Повторюю – в Асижі йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність з цими поганськими релігіями. Той, хто із зустрічей в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиції святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовність, той поводиться нечесно і навмисне подає неправдиве пояснення». (о.Ілля Догнал, Методій Шпіржік, Маркіян Гітюк, «Чотири слова з України»., м.Івано-Франківськ, «Фоліант»-2005, стор.111). Варто сказати, що в тексті ці слова ще й виділені жирним шрифтом. Фактично ними вони самі собі відповіли на закид проти покійного понтифіка. Важко збагнути тільки, чому тепер пишуть щось на 180 градусів протилежне.
Як зрозумів читач, не було ніякого синкретизму, а тим більше – факту визнання усіх релігій правдивими. Правдою є те, що були спільні зустрічі. Але коли надходив час на молитву, то визнавці кожної релігії мали окремо призначені місця, де вони й молилися.
Тепер погляньмо, чи можна такі зустрічі вважати з богословської точки зору вважати порушенням Божої заповіді. Відкриймо Святе Письмо. У книзі пророка Даниїла (3) описана історія трьох юдейських юнаків, які відмовилися вклонитися золотому ідолу, що його поставив у долині Дура вавилонський цар Навуходоносор. Їх за це було вкинуто у розпалену піч, але вони в чудесний спосіб були врятовані. Однак, на саму церемонію відкриття ідола ті юнаки все ж прибули разом з визнавцями поганської релігії (Дан. 3,4. пор. Дан. 2,49). Саме їхнє прибуття туди зовсім не засуджується. Та й сам пророк Даниїл був при Навуходоносорі «… головою над віщунами, чародіями, халдеями та звіздознавцями» (Дан. 5,11). Зрозуміло, що особисто Даниїл ніякою ворожбою ніколи не займався. Навпаки, він навіть висміював таку практику (пор. Дан. 2,27). Але погодьмось, що його діяльність на такому посту – це щось набагато більше, ніж молитви за мир в Асижі.
Тепер звернемось до церковної історії. У минулому році виповнилося 600 років знаменитій Грюнвальдській битві. Як відомо, вона відбулася 15-го липня 1410-го року. Згадується тут про неї тому, що в часі цієї битви польські та литовські католики об’єдналися разом з православними русинами (предками українців), а також з … поганами. На той час великий відсоток етнічного населення Литви ще був неохрещений. Крім того, у польсько-литовсько-руському війську найманцями були кримські татари, які визнавали іслам. Перед початком битви усі вояки молилися. Ясна річ, не спільно, а окремішньо у відведених для цього місцях. Для католиків ксьондзи відправляли месу і чомусь зовсім не згіршились тим, що десь зовсім недалеко у тому ж таки намірі моляться люди іншої релігії. Нагадую, мова йде про середньовіччя. Крім того, це об’єднане військо йшло воювати проти Тевтонського ордену, який складався з католиків, вважався орденом хрестоносців і стверджував, що прийшов у прибалтійські землі з метою запровадити там християнство. Вже після розгрому тевтонці написали скаргу на собор у Констанці (1414-1418). У ній вони оскаржували польського короля Ягайла і великого князя литовського Вітовта в об’єднанні з невірними, а також за перешкоджання Тевтонському ордену вести християнізацію прибалтійських племен. Від собору вони домагалися відлучення від Церкви Ягайла і Вітовта. Однак собор і головуючий на ньому Папа Мартин V визнали дії польських і литовських католиків цілком законними, оскільки було доведено, що тевтонські лицарі під прикриттям християнізації провадили загарбницьку політику, і вона супроводжувалася багатьма безчинствами. Більше того, представник Тевтонського ордену на соборі Йоганн Фалькенберг був переданий інквізиції і засуджений на довічне ув’язнення (Antoni Franaszek, «Dalsze dzieje polsko-litewskiej unii»., «Zrodlo», №26 (652), 2004., стор. 7). На цьому соборі мав доповідь ректор Краківського університету отець Павло Влодковіч. Представлений ним трактат називався «Про владу папи і імператора стосовно невірних». Він отримав схвалення соборовими отцями. Ось декілька цитат з доповіді Влодковіча:
- пункт 5-й: «Поганам, хоча й не визнають Римської імперії (тут малася на увазі так звана Священна Римська імперія німецької нації – прим. І. Б.) не можна відбирати їхніх держав, поселень і володінь, оскільки вони це посідають без вчинення гріху і за справою Бога, який це все створив для людини».
- пункт 28-й: «Імператор не має права давати дозвіл на захоплення земель поган, які не визнають його влади».
- пункт 32-й: «Не можна навертати поган на християнську віру мечем або утиском. Оскільки цей спосіб є кривдою ближнього. Не слід чинити злих речей, аби осягнути добрі. Канон каже, що новою і нечуваною є така проповідь, яка бичами спонукує до віри».
- пункт 34-й: «Є неприйнятним блудом те, що християни йдуть на допомогу вище згаданим німецьким хрестоносцям для знищення миру серед поган, чи тільки за те, що останні є поганами, або заради самої участі у війні, або заради поширення віри. Бо під прикриттям побожності не належить чинити речей безбожних» (цит. за Mieczyslaw Malinski, «Historia Kosciola», Wroclaw-1994, стор. 176). Як бачимо, своєрідний прецедент Асижу був навіть у середньовіччі, і Церква його не засудила.
Якщо можна було об’єднуватися з людьми іншої релігії заради війни, то чому не можна заради миру?
У 2002-му році Ватиканом був причислений до лику святих Хосе Марія Ескріва де Балагер. Як відомо, він був засновником «Opus Dei». Довкола цієї організації існує багато супереч-ливих суджень. Деякі світські журналісти схильні вважати це об’єднання ультраконсервативним, таким, що стоїть на дособорових позиціях (йдеться про Другий Ватиканський собор). Остання оцінка є явно помилковою. Статут цієї організації засновник розробляв дуже довго, декілька разів змінюючи його. Він завершив працю над статутом у 1948-му році. Після того Хосе Марія Ескріва де Балагер подав його на затвердження у Ватикан. У 1950-му році статут було затверджено Папою Пієм ХІІ (звернімо увагу – затвердження відбулося до згаданого вище собору). А в статуті ще тоді було написано, що співробітниками «Opus Dei» можуть бути люди різних релігійних переконань. Дійсними ж членами можуть бути виключно практикуючі католики (Джон Аллен, «Opus Dei»: правда и вымысел», «Эксмо», Москва-2007, стор. 36-37). У той час, правда, пункт про те, що співробітниками організації можуть бути некатолики і навіть нехристияни, викликав обурення у багатьох ієрархів. Висловлювались приблизно такі ж оскарження, як і тепер, з приводу Асижу. Але, незважаючи на це, Папа Пій ХІІ, як уже вище згадувалось, затвердив статут. Усі наступні понтифіки підтвердили його. Крім того, існує відеозапис промови святого Ескріва, де він говорить: «Я дуже люблю мусульман» (там же, стор. 92). Але усе це не розглядалося як перешкода у беатифікаційному і канонізаційному процесах. Наскільки відомо, «підгорецькі отці» проти канонізації Ескріва теж не виступали.
Як ми переконалися, те, що мало місце в Асижі 27-го жовтня 1986-го року, не суперечить ані Святому Письму, ані традиції Церкви. Річ ясна, першу заповідь Божу ніхто не скасовував і не може скасувати. Так само, як ніхто не може усунути зі Святого Писання слів про те, що крім Ісуса Христа «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, щоб було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діяння: 5,12). І Слуга Божий Іван Павло ІІ говорив у цьому ж руслі. Ось декілька його висловлювань:
«Об’явленою правдою є те, що спасіння є тільки і виключно у Христі. Церква є прямим знаряддям спасіння, оскільки вона є тілом Христа» (Іван Павло ІІ, «Переступити поріг надії», Кайрос-Свічадо, 1995., стор. 111).
«Люди спасаються через Церкву, спасаються у Церкві, але завжди через Христа» (там же, стор. 114).
«Католицька Церква радіє, коли інші християнські спільноти проповідують із нею Євангелію, хоча знає, що повнота засобів спасіння ввірена їй» (там же).
Як бачимо, усе сказано цілком ясно і недвозначно. Немає й тіні від якогось синкретизму. А те, що слова або жести Папи могли фальшиво тлумачити, не є жодною перешкодою до його беатифікації. Бо, як відомо, слова Ісуса Христа теж перекручували, і деякими його вчинками теж гіршилися (Мк: 2,15-16). На завершення цієї публікації зацитую слова апостола Павла: «Де дух Господній, там і свобода» (ІІ Кор.: 3,17).

Опубліковано у: Ігор БРИНДАК, Правда про Асиж, в: Жива Вода 3 (193) (2011), с.4,8.

http://dds.edu.ua

Нова технологія розколу Церкви чи відсутність здорового глузду?

Словаччина – На Західній Україні, у селі Підгірці на Львівщині, десь два-три роки тому почала діяти, відлучена від Чину св. Василія Великого (далі – ЧСВВ) і від Української Греко-Католицької Церкви, група чотирьох монахів – самозваних єпископів, які заявляють, що вони очолюють «Українську Правовірну Греко-Католицьку Церкву» (далі – УП ГКЦ). Вважаючи себе «непомильними» в тлумаченні моральних основ християнської віри, колишні монахи (один словак, двоє чехів і один українець) через інтернет оголошують анафеми на всі сторони світу у міжнародному і міжконфесійному масштабах. Тим часом словацькі ЗМІ повідомили про тісну співпрацю між «підгорецькими отцями» в Україні з такими ж трьома римо-католицькими, відлученими від Церкви «отцями з Ярку» (село біля міста Нітра) у Західній Словаччині. Що за цим ховається? Екзальтована віра групки релігійних фанатиків-фундаменталістів чи нова технологія розхитування Церкви, зокрема спроба призвести до розколу серед греко-католиків на Галичині?

Протягом двох тисячоліть існування християнства Церква постійно мала справу з різними інтерпретаціями християнського вчення (єресями). Виникали та щезали різні релігійні спільноти і деномінації, серед народу більше відомі під словом «секти».

Про якесь оригінальне вчення «підгорецьких отців», які очолюють так звану УП ГКЦ, говорити годі. Братія мислить «глобально», наприклад щодо політики Європейського Союзу, який, на їхню думку, нав´язує Україні і слов´янським народам узагалі аморальність, гомосексуалізм і прагне підпорядкувати їх масонам.

Хто вони і яка їхня місія в Україні?

Ті, хто знають особисто колишнього римсько-католицького священика, громадянина Чехії Іллю (в миру Антонін) Догнала, пишуть, що він – кріпак своєї правди.

На початку 90-их років Догнал у Польщі вступив до ЧСВВ. Згодом працював на Словаччині, де мав непорозуміння зі своїми настоятелями щодо католицького віровчення. Повернувшись до Чехії, чернець Ілля заснував свою василіянську спільноту неподалік Праги, але через незгоди богословського характеру з празьким греко-католицьким єпископом йому довелося покинути Чеську Республіку. З групою своїх однодумців о. Ілля опинився 2004 року в Україні. Всі четверо «правовірних» почали згодом твердити, що вони – єпископи УГКЦ. Однак, не змогли надати відповідні документи. Після відлучення їх від Церкви відступники створили свою УП ГКЦ і так званий «синод», який почав діяти у «всесвітньому масштабі» – через інтернет.

Найбільшим їхнім ворогом став первоєрарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир Гузар.

Самозвані владики звинувачують його в різних єресях. Мовляв, кардинал сумнівається в божественності Христа, непорочності Діви Марії, поблажливо ставиться до гомосексуалізму в суспільстві тощо. Митрополита, річ ясна, псевдоєпископи самозваної церкви відлучили від Католицької церкви. А потім пішло й поїхало, воістину на всі сторони світу.

Приклади їхньої вселенської діяльності

У серпні 2010 «синод єпископів» УП ГКЦ відлучив від Церкви канцлера Німеччини Анґелу Меркель, яка «с помощью интриг и подлости протолкнула т. наз. Лиссабонський договор».

Канцлер Німеччини Меркель євангельського віросповідання, отже, що «правовірним католикам» із Підгірців до неї?

Марно шукати в цьому логіку і здоровий глузд.
Дісталося від фундаменталістів і президентові США Баракові Обамі, який став «инструментом антихриста», бо не зупинив «проталкивание гомосексуализма, абортов и деморализации» в США.

Новоявлені святотці відлучилили від Церкви 27 комісарів Європейського Союзу, навіть не поцікавившись, хто з них яку релігію сповідує, і хто з них – невіруючий. Братія, схоже, качає «валовий продукт» екскомунікації.

У цьому контексті показовим є також звернення релігійних фанатиків від жовтня 2010 року до президента Росії Дмитра Медведєва, в якому закидають йому «моральное предательство народа», оскільки Медведєв усунув з посади мера Москви Лужкова. Останній, за переконанням авторів звернення, «защищал Москву от деморализации и извращений гомосексуалистов». Вони закликають Медведєва до привселюдного «раскаяния», реабілітації опального мера Москви та відкрито відмежуватися «от Вашей симпатии к гомосексуальному извращению». Якщо цього не буде, новоявлені «отці» закличуть «всех православных епископов, чтобы Вас отлучили от Церкви». Знову виникає запитання про наявність у них здорового глузду.

Підгорецька четвірка вже встигла відлучити від Церкви всіх німецьких, індійських, ірландських, чеських і польських католицьких єпископів, кількох римських прелатів, багатьох викладачів богослов´я тощо.

Згаданий квартет «відлучив від Церкви» посмертно навіть папу Івана Павла ІІ, який виступав за міжконфесійний діалог, прихильно поставився до викладання історично-критичного богослов´я в католицьких теологічних закладах і виявив бажання налаштувати діалог з нехристиянськими релігіями.

«Караюча рука синоду чотирьох» з Підгірців діє так, начебто вони є «єдиноправильним» посередником між Богом і людством.
Цих, з дозволу сказати, пастирів турбують «глобальні» виклики життя. Вони критикують ЄС, ЮНЕСКО та інші міжнародні інституції, які своєю діяльністю, начебто, розповсюджують аморальність, зокрема серед слов´янських народів. Самозвані єпископи чомусь не замислюються над спадщиною комуністичного тоталітаризму в духовності суспільства таких держав, як Росія, Україна, Білорусь, Словаччина, Чехія тощо. Ця тема на їхніх інтернетових сторінках відсутня.

«Підгорецьких праведників» не цікавлять ні питання, наприклад, колабораціонізму Російської Православної Церкви з більшовицьким режимом Леніна-Сталіна в СРСР. Щоправда, вони привітали патріарха РПЦ Кирила з обранням на посаду і запропонували йому приєднатися до їхньої оцінки «єресів» Католицької церкви. Ні словом не згадують «вболівальники» за чистоту греко-католицької конфесії про насильну інкорпорацію Греко-католицької церкви на Галичині до РПЦ 1946 року.

Українсько-словацьке єднання єретиків

Словацькі ЗМІ звернули увагу на цікавий факт.

Наприкінці 2009 року на Словаччині було відлучено від Католицької церкви трьох молодих щойно висвячених священиків, до яких приєднався один диякон. Цей новоявлений квартет звернувся до римсько-католицьких єпископів Словаччини з ультиматумом визнати своїм підписом «Вірую», яке самі придумали й склали. Оскільки відгуку ієрархів на цей зухвалий вчинок новоєреїв не було, вони здійснили свої погрози й «відлучили» від Церкви весь словацький католицький єпископат.

Змістом їхньої діяльності є те саме, що й робота фундаменталістів у Підгірцях: одним помахом оголошувати анафему, відлучати від Церкви всіх, кого завгодно.

З´ясувалося, що між обома групами налагоджено безпосередній зв´язок. Словацькі відступники також створили власну монашу спільноту і визнали себе ченцями – василіянами. Проживають у приватному будинку в селі Ярок біля Нітри. Ще будучи студентами богослов´я, вони мали зв´язки з о. Іллею Догналом.

Український дослідник Мирон Бендик у своїй аналітичній розвідці про УП ГКЦ згадує, що, за даними люстрації, проведеної в Чеській Республіці, о. Антонін (Ілля) Догнал за часів комуністичного режиму в ЧССР був завербований спецслужбами. Завданням Догнала і його групи було розхитати структури Греко-католицької церкви в Чехословаччині, діяльність якої було відновлено 1968 року.

Вебова сторінка словацьких сектантів має ту саму IP aдресу, як і вебсторінка підгорецьких фанатиків: UPGCC: 91.194.250.202. Домена їхньої спільноти societasbm.sk зареєстрована у Словаччині, але фізично поміщена на українських серверах; на тих, де є й офіційна сторінка UPGCC. Отже, українська група сектантів надає свій вебовий «притулок» також своїм словацьким однодумцям з села Ярок.

Яка мета бурхливої інтернетової діяльності відступників

Виникає враження, що йдеться дійсно про фанатиків, які переконані, що вони єдині, хто має ексклюзивне право тлумачити християнське вчення. Четвірка з Підгірців та їхні однодумці на Словаччині є кріпаками своєї власної правди, яку зухвало прагнуть накинути всій Католицькій церкві, включно з нинішнім Папою Римським.

На перший погляд, це – типові прояви сектантства. Проте, за цим може ховатися і певна програма, розрахована на довшу мету, що спонукає пригадати минуле.

Василіянський чин став об´єктом цілеспрямованого переслідування російського царату. Петро І на початку 18 століття власноруч рубав і убивав василіянських ченців у Полоцьку (нинішня Білорусь).
1914 року російська окупаційна влада на Галичині насамперед подбала про те, щоб ізолювати від віруючих ченця ЧСВВ і митрополита УГКЦ в одній особі Андрея Шептицького. Заарештувавши його у Львові, окупанти вивезли митрополита до Росії, запроторивши його в Суздаль.

Ліквідуючи Греко-Католицьку Церкву на Західній Україні 1945-46 роках, більшовики арештували, насамперед, василіянських та інших ченців, з яких жоден не став членом Ініціативної групи «по возз´єднанню» з РПЦ.

Отже, технологія розхитування і розколу Греко-Католицької Церкви має чималий арсенал засобів.

Виникає запитання, чи робота секти УП ГКЦ не є продовженням попередніх спроб дестабілізації Церкви в Україні.

Домагаючись «грунтовних реформ» в Українській Греко-Католицькій Церкви, підгорецькі маніпулятори з УП ГКЦ переслідують, самі цього, може, й не усвідомлючи, аналогічну мету, що її прагнула здійснити царська Росія під гаслом «самодержав´я, православ´я, народність».

Це стара мрія, яку нині в Україні намагається реалізувати за новою технологією під назвою «Русский мир» Московський патріарх Кирило.

Варто пам´ятати, що російські імперіалісти свої атаки в минулому скеровували насамперед на підвалини Греко-Католицької Церкви на Галичині. Її рушійною силою протягом історії були саме ченці василіяни. Це був чин дисциплінованих, дуже освідчених ієрархів і душпастирів. Розхитавши ЧСВВ, легше розбити і Церкву, принаймні завдати її відчутного удару і розколоти суспільство Західної України по лінії пануючої там греко-католицької конфесії.

А щодо самозваних василіян у селі Ярок на Словаччині, то їхній осередок і будинок може послужити в майбутньому, крім іншого, запасним аеродромом для іноземців – двом чехам і одному словаку. У випадку, якщо їм доведеться покинути Україну. З вагомих, звісно, причин...

Іван Гвать

http://www.radiosvoboda.org

Деструктивна секта Догнала брехливо захищається!!!

Догналівська кабалістична секта страшенно обурилась недавньою веб-конференцією на РІСУ, яку нещодавно, як відомо, провів о.Віталій Дуткевич, ЧСВВ, синкел у справах мирян та монашества Львівської архиєпархії УГКЦ. Вирішила захищатися шляхом неправдивих звинувачень, зайвих узагальнень і наклепів, називаючи знову греко-католиків "крішнаїтами" та себе відбілюючи від власних злочинів...

"Синод УПГКЦ має лише одну стару відремонтовану машину, яку після генерального ремонту подарував своєму сину зі Словаччини його батько", - пишуть теж "правовірні" сектанти. Мається на увазі батько Самуїла, котрого син додумався переховувати в Україні від словацького правосуддя, адже його ще раніш було засуджено на 7 років тюрми через розкрадання держмайна в сумі 75 мільйонів крон. Про це пише у словацькій пресі.

Брехня явна, ще раніше у с. Підгірцях біля їх осель стояли тривало дорогенькі іномарочки, які використовували у "служінні" ці окультні лжемесії сучасності, що весь час розпалюють незаконно міжконфесійну ворожнечу на релігійному грунті!

Релігійні маргінали проти Папи

Новітня маргінальна секта, яка полем своєї діяльності обрала Україну - так звані «догналівці», або як вони самі себе називають «Українська» «правовірна» «греко-католицька» церква приєдналися до хору антипапської та антикатолицької істерії розв'язаної атеїстами та лібералами у західних ЗМІ після заяв головного французького масона про те, що Церква має ще занадто великий вплив в Європі.

Готуючи своїх прихильників до антикатолицького менталітету своїх провідників, ця групка релігійних маргіналів стала відомою своїми образами та брехнею на адресу єрархії Католицької Церкви. Псевдоєпископи цієї секти неодноразово висували різні нерозумні вимоги, наголошуючи, що якщо Папа не підтримає чотирьох не дуже психічноздорових провідників цієї секти і не прислухається до їхніх маразмів, то у такому випадку перестане бути Папою.

У найновіших своїх листах від 15.04.2010 новоявлені «пророки» звинувачують Папу у всіх тих самих вигаданих «злочинах», що і дериговані масонами ЗМІ, хоча вже неодноразово незалежні ЗМІ довели необґрунтованість таких фантастичних наклепів.

Очевидно маргінали прагнуть за будь яку ціну привернути увагу до себе, бо їхні надії на розкол УГКЦ та Католицької Церкву в Словаччині не увінчалися жодним успіхом. Групка з чотирьох священиків, які самопроголосили себе єпископами та кілька сот вірних в Україні та Словаччині, аж ніяк на розкол не тягне.


Першоджерело