Google Website Translator Gadget

четвер, 17 березня 2011 р.

Скоро Папський Престол буде в Україні


Цілком реально, що дуже скоро - найдалі в травні - Ватикан залишиться без Папи. Таке рішення прийняли найправовірніші з правовірних "єпископи" з богохранимого града Підгірці: http://www.community.org.ua/ukrletters.html
Підгорецькі громадяни Кульпаркова звинувачують Папу Бенедикта ХVI в єресях і пропонують йому покаятися, інакше погрожують виключити його з Церкви. В такім випадку Апостольський Престол переїде в Підгірці, а Папою Підгорецким стане хтось із місцевих "владик". Вже зараз місцеві селяни активно перекваліфіковуються, адже присутність в їхньому селі Татка Підгорецкого значно вплине на туристичний та промисловий потенціал села. Наприклад, Бодьо, який мешкає в другій хаті від магазину, вчиться шити папські пантофлі, Ганя зі сфиноферми каже, жи буде вишивати хрестиком папську туніку, а зварщик Микола варить з китайського позолоченого дроту папську тіару. Столяр Місько вже вирізьбив патерицю, а хлопи з місцевої футбольної команди вчать прийоми самооборони й готуються стати папською гвардією. Фірман Гаврило каже, жи вже робить броньовану фіру - папомобіль, а секретар сільради Марина готується писати для майбутнього папи послання "Pidgirci et orbi".

Як бачимо, дуже скоро Підгірці стануть "вічним містом", а разом з ними й літня резиденція Татка Підгорецкого - богохранимий Кульпарків.

http://ab-zac.blogspot.com

неділю, 13 березня 2011 р.

Правда про Асиж



мгр. Ігор БРИНДАК, викладач Дрогобицької Духовної семінарії

Повідомлялося, що теперішній понтифік Венедикт XVI має намір відновити міжрелігійні молитовні зустрічі в Асижі, започатковані у 1986-му році Слугою Божим Іваном Павлом ІІ. Також йшлося про те, що представники окремих течій у Католицькій Церкві негативно налаштовані проти цих зустрічей. В Україні дуже різко засуджують такі акції прихильники «групи Догнала». Широкому загалу вони більше відомі як «підгорецькі отці». Прихильники цього руху вважають молитовні акції з іновірцями перешкодою у проголошенні блаженним Папи Івана Павла ІІ. Тому вони постійно звертаються до Ватикану з вимогою скасувати заплановану на травень цього року беатифікацію. З іншого боку, більшість людей не володіють інформацією про те, що насправді відбувалося в Асижі двадцять п’ять років тому. З цієї причини варто нагадати про ці події й осмислити їх в богословському аспекті.

Містечко Асиж (точніше Асізі) розташоване в італійській провінції Умбрія. Воно, мабуть, ніколи не стало б відомим для усього світу, якби не один його мешканець. Його звали Джованні Бернардон. Однак в історії він більше відомий як святий Франциск Асижський (1182-1226). Він був засновником чернечого ордену францисканців. Усе життя цього подвижника було наповнене великими справами любові до Бога і до ближнього. Але у даній публікації мова йтиме про те, яке відношення мав цей святий до міжрелігійного діалогу. Так ось у час, коли жив Святий Франциск, відбувалися хрестові походи до Святої Землі. Армії хрестоносців одна за одною терпіли невдачі, і дуже часто не лише мілітарні, але й моральні, адже серед вояків не бракувало й таких, чия поведінка аж ніяк не відповідала символіці хреста, нашитому на їхній одежі. Бачачи ці поразки, асижський подвижник вирішив здійснити власний «хрестовий похід», але цілком відмінний від загально знаних. Взявши собі в супутники члена свого ордену брата Ілюміната (саме він згодом і описав цю історію), Франциск вирушив на Близький Схід. Спочатку він прибув у місто Дамієтту, де проповідував серед хрестоносців, намагаючись викоренити серед них різні пороки. Коли ж місто взяли в облогу війська єгипетського султана Аль-Маліка, Франциск та Ілюмінат вийшли за межі міських мурів назустріч мусульманам. Останні, думаючи, що це парламентарі, які хочуть підписати капітуляцію, взяли і запровадили їх до султана. Поставши перед володарем, Франциск запропонував йому прийняти християнство. Звернутись у такий час і за таких обставин з подібною пропозицією фактично означало підписати собі смертний вирок. Але султан не поспішив вдаватись до меча, а запропонував своєму незвичному гостеві прийняти іслам. Тоді Франциск влаштував своєрідний «Божий суд». Посеред військового табору було розпалено велике багаття, і Франциск разом з представником мусульман повинні були піти у вогонь. Умова була така, що правда буде на боці того, хто виживе у цьому випробуванні. Проте ніхто з числа мусульман не погодився піти на такий крок. Тоді Франциск сказав, що піде у вогонь один і якщо залишиться цілим і неушкодженим, то Альмалік прийме хрещення. Але султан не дозволив йому це здійснити. Він заявив, що християнином все одно не стане, але, будучи враженим мужністю подвижника, влаштував йому прийом із почестями і дозволив членам ордену францисканців вільно переміщатися у своїй державі. До речі, до сьогоднішнього дня за більшістю християнських центрів-місць паломництва на Святій Землі доглядають ченці-францискани. Як бачимо, в епоху кривавих воєн знайшовся чоловік, який вибрав альтернативний спосіб взаємин людей різних релігійних переконань.
Тепер стає зрозумілим, чому саме Асиж був вибраний як місце міжрелігійної зустрічі. Варто нагадати, що ще раніше, у 1962-му році, прощу до цього місця здійснив Папа Іван ХХІІІ. Він прибув з бажанням помолитися біля гробу Святого Франциска в намірі Другого Ватиканського собору, який тоді мав розпочатися.
Двадцять сьомого жовтня 1986-го року в Асижі відбувся Перший всесвітній день молитов за мир за участю представників різних християнських конфесій та нехристиянських релігій. Цей захід видавався чимось небаченим в історії Католицької Церкви (хоча, як побачимо нижче, прецеденти були, але іншого характеру), і тому не дивно, що він викликав багато контроверсійних суджень. У деяких світських мас-медіа з’їзд в Асижі оцінювали як факт визнання Папою усіх релігій правдивими. Хтось оцінював це як синкретизм, тобто штучне поєднання учень різних релігій. Власне, на цій підставі чиниться супротив беатифікації Івана Павла ІІ, в першу чергу – зі сторони згадуваних вище «підгорецьких отців». Вони закидають покійному понтифіку, що асизький зустрічами він порушив першу Божу заповідь «Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене» і дав згіршення вірним.
А як виглядала справа в реальності? Щоб дізнатися про це, немає потреби копатись у Ватиканських архівах. Достатньо прочитати, що писали ті ж самі «підгорецькі отці» через якийсь час після відходу у вічність Папи Івана Павла ІІ. «Повторюю – в Асижі йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність з цими поганськими релігіями. Той, хто із зустрічей в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиції святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовність, той поводиться нечесно і навмисне подає неправдиве пояснення». (о.Ілля Догнал, Методій Шпіржік, Маркіян Гітюк, «Чотири слова з України»., м.Івано-Франківськ, «Фоліант»-2005, стор.111). Варто сказати, що в тексті ці слова ще й виділені жирним шрифтом. Фактично ними вони самі собі відповіли на закид проти покійного понтифіка. Важко збагнути тільки, чому тепер пишуть щось на 180 градусів протилежне.
Як зрозумів читач, не було ніякого синкретизму, а тим більше – факту визнання усіх релігій правдивими. Правдою є те, що були спільні зустрічі. Але коли надходив час на молитву, то визнавці кожної релігії мали окремо призначені місця, де вони й молилися.
Тепер погляньмо, чи можна такі зустрічі вважати з богословської точки зору вважати порушенням Божої заповіді. Відкриймо Святе Письмо. У книзі пророка Даниїла (3) описана історія трьох юдейських юнаків, які відмовилися вклонитися золотому ідолу, що його поставив у долині Дура вавилонський цар Навуходоносор. Їх за це було вкинуто у розпалену піч, але вони в чудесний спосіб були врятовані. Однак, на саму церемонію відкриття ідола ті юнаки все ж прибули разом з визнавцями поганської релігії (Дан. 3,4. пор. Дан. 2,49). Саме їхнє прибуття туди зовсім не засуджується. Та й сам пророк Даниїл був при Навуходоносорі «… головою над віщунами, чародіями, халдеями та звіздознавцями» (Дан. 5,11). Зрозуміло, що особисто Даниїл ніякою ворожбою ніколи не займався. Навпаки, він навіть висміював таку практику (пор. Дан. 2,27). Але погодьмось, що його діяльність на такому посту – це щось набагато більше, ніж молитви за мир в Асижі.
Тепер звернемось до церковної історії. У минулому році виповнилося 600 років знаменитій Грюнвальдській битві. Як відомо, вона відбулася 15-го липня 1410-го року. Згадується тут про неї тому, що в часі цієї битви польські та литовські католики об’єдналися разом з православними русинами (предками українців), а також з … поганами. На той час великий відсоток етнічного населення Литви ще був неохрещений. Крім того, у польсько-литовсько-руському війську найманцями були кримські татари, які визнавали іслам. Перед початком битви усі вояки молилися. Ясна річ, не спільно, а окремішньо у відведених для цього місцях. Для католиків ксьондзи відправляли месу і чомусь зовсім не згіршились тим, що десь зовсім недалеко у тому ж таки намірі моляться люди іншої релігії. Нагадую, мова йде про середньовіччя. Крім того, це об’єднане військо йшло воювати проти Тевтонського ордену, який складався з католиків, вважався орденом хрестоносців і стверджував, що прийшов у прибалтійські землі з метою запровадити там християнство. Вже після розгрому тевтонці написали скаргу на собор у Констанці (1414-1418). У ній вони оскаржували польського короля Ягайла і великого князя литовського Вітовта в об’єднанні з невірними, а також за перешкоджання Тевтонському ордену вести християнізацію прибалтійських племен. Від собору вони домагалися відлучення від Церкви Ягайла і Вітовта. Однак собор і головуючий на ньому Папа Мартин V визнали дії польських і литовських католиків цілком законними, оскільки було доведено, що тевтонські лицарі під прикриттям християнізації провадили загарбницьку політику, і вона супроводжувалася багатьма безчинствами. Більше того, представник Тевтонського ордену на соборі Йоганн Фалькенберг був переданий інквізиції і засуджений на довічне ув’язнення (Antoni Franaszek, «Dalsze dzieje polsko-litewskiej unii»., «Zrodlo», №26 (652), 2004., стор. 7). На цьому соборі мав доповідь ректор Краківського університету отець Павло Влодковіч. Представлений ним трактат називався «Про владу папи і імператора стосовно невірних». Він отримав схвалення соборовими отцями. Ось декілька цитат з доповіді Влодковіча:
- пункт 5-й: «Поганам, хоча й не визнають Римської імперії (тут малася на увазі так звана Священна Римська імперія німецької нації – прим. І. Б.) не можна відбирати їхніх держав, поселень і володінь, оскільки вони це посідають без вчинення гріху і за справою Бога, який це все створив для людини».
- пункт 28-й: «Імператор не має права давати дозвіл на захоплення земель поган, які не визнають його влади».
- пункт 32-й: «Не можна навертати поган на християнську віру мечем або утиском. Оскільки цей спосіб є кривдою ближнього. Не слід чинити злих речей, аби осягнути добрі. Канон каже, що новою і нечуваною є така проповідь, яка бичами спонукує до віри».
- пункт 34-й: «Є неприйнятним блудом те, що християни йдуть на допомогу вище згаданим німецьким хрестоносцям для знищення миру серед поган, чи тільки за те, що останні є поганами, або заради самої участі у війні, або заради поширення віри. Бо під прикриттям побожності не належить чинити речей безбожних» (цит. за Mieczyslaw Malinski, «Historia Kosciola», Wroclaw-1994, стор. 176). Як бачимо, своєрідний прецедент Асижу був навіть у середньовіччі, і Церква його не засудила.
Якщо можна було об’єднуватися з людьми іншої релігії заради війни, то чому не можна заради миру?
У 2002-му році Ватиканом був причислений до лику святих Хосе Марія Ескріва де Балагер. Як відомо, він був засновником «Opus Dei». Довкола цієї організації існує багато супереч-ливих суджень. Деякі світські журналісти схильні вважати це об’єднання ультраконсервативним, таким, що стоїть на дособорових позиціях (йдеться про Другий Ватиканський собор). Остання оцінка є явно помилковою. Статут цієї організації засновник розробляв дуже довго, декілька разів змінюючи його. Він завершив працю над статутом у 1948-му році. Після того Хосе Марія Ескріва де Балагер подав його на затвердження у Ватикан. У 1950-му році статут було затверджено Папою Пієм ХІІ (звернімо увагу – затвердження відбулося до згаданого вище собору). А в статуті ще тоді було написано, що співробітниками «Opus Dei» можуть бути люди різних релігійних переконань. Дійсними ж членами можуть бути виключно практикуючі католики (Джон Аллен, «Opus Dei»: правда и вымысел», «Эксмо», Москва-2007, стор. 36-37). У той час, правда, пункт про те, що співробітниками організації можуть бути некатолики і навіть нехристияни, викликав обурення у багатьох ієрархів. Висловлювались приблизно такі ж оскарження, як і тепер, з приводу Асижу. Але, незважаючи на це, Папа Пій ХІІ, як уже вище згадувалось, затвердив статут. Усі наступні понтифіки підтвердили його. Крім того, існує відеозапис промови святого Ескріва, де він говорить: «Я дуже люблю мусульман» (там же, стор. 92). Але усе це не розглядалося як перешкода у беатифікаційному і канонізаційному процесах. Наскільки відомо, «підгорецькі отці» проти канонізації Ескріва теж не виступали.
Як ми переконалися, те, що мало місце в Асижі 27-го жовтня 1986-го року, не суперечить ані Святому Письму, ані традиції Церкви. Річ ясна, першу заповідь Божу ніхто не скасовував і не може скасувати. Так само, як ніхто не може усунути зі Святого Писання слів про те, що крім Ісуса Христа «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, щоб було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діяння: 5,12). І Слуга Божий Іван Павло ІІ говорив у цьому ж руслі. Ось декілька його висловлювань:
«Об’явленою правдою є те, що спасіння є тільки і виключно у Христі. Церква є прямим знаряддям спасіння, оскільки вона є тілом Христа» (Іван Павло ІІ, «Переступити поріг надії», Кайрос-Свічадо, 1995., стор. 111).
«Люди спасаються через Церкву, спасаються у Церкві, але завжди через Христа» (там же, стор. 114).
«Католицька Церква радіє, коли інші християнські спільноти проповідують із нею Євангелію, хоча знає, що повнота засобів спасіння ввірена їй» (там же).
Як бачимо, усе сказано цілком ясно і недвозначно. Немає й тіні від якогось синкретизму. А те, що слова або жести Папи могли фальшиво тлумачити, не є жодною перешкодою до його беатифікації. Бо, як відомо, слова Ісуса Христа теж перекручували, і деякими його вчинками теж гіршилися (Мк: 2,15-16). На завершення цієї публікації зацитую слова апостола Павла: «Де дух Господній, там і свобода» (ІІ Кор.: 3,17).

Опубліковано у: Ігор БРИНДАК, Правда про Асиж, в: Жива Вода 3 (193) (2011), с.4,8.

http://dds.edu.ua

четвер, 3 березня 2011 р.

Чи справедливо перед Богом слухати вас більше ніж Бога?



Відповідь на «Лист вірним УГКЦ» підгорецьких отців.

Якою буде наша відповідь, звичайно, що апостольською: «Господи, поглянь на їхні погрози і дай своїм рабам з усією сміливістю говорити твоє слово.( Ді. 4. 29.)».

Мусимо відвернутися від фальшивих доріг: "Хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і я зречусь...'' (Мт. 10. 33 і сл.). Це справді правда, яку жоден християнин не може заперечити. Господь і тільки Він воскресив Церкву в Україні, підняв її з руїн, а ми повинні все робити щоб святилося Його Ім’я.

«Свідомий цього священик або і єпископ, який попри те все і після цього звернення далі так робити ме - дає всім спізнати, що він або втратив здоровий розум, або є зрадник і Юда». Що це є: невгамовна ревність, чи ознаки хворобливо ображеної гордості, щоб свою писанину ставити на рівень авторитетних і зобов’язуючих документів Церкви? А може психіатричне обслідування треба спочатку провести серед вас самих, а вже потім в примусовому порядку до цього змушувати єпископів і священиків, які слухають Христа і Церкву чи бува часом не втратили вони здорового глузду, бо не хочуть вас, що авторитативно наказуєте, слухати? Якою владою чините це?

Якщо навіть, як ви кажете, владики Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Миколай Чарнецький помилялися, бо діяли згідно з духом свого часу, то звідки ви одержали дар непомильності і чому ваші судження мають бути правдивими? Якщо помилка Владики Миколая Чернецького спричинила і спричинює непоправну шкоду і велике згіршення в Церкві, бо вживав у літургії слово “православних християн” і носив велику кудлату бороду, то мабуть помилився і то дуже сильно папа Іван Павло ІІ, коли проголосив цього згіршителя блаженним? Чи бува не «спав» тоді Св. Дух?

Єдність Церкви є бажана самим Ісусом Христом і про неї Він молився у своїй Арихиєрейській молитві (Ін. 17.). Це з якого часу бажання і здійснення кроків у напрямку єдності в Церкві і стояння у правді є злочином і фальшивою дорогою?

Церква в особі її Глави, єпископів і Катихетичної комісії постійно піднімала справу про викладання християнської етики в школі, отримуючи від українських бюрократів відмови словами - чому цього хочете тільки ви, а де ж звернення ваших вірних? Нездатність обороняти основи віри, проявом якої є байдужість, уможливлює для багатьох нападки на Церкву, бо відчувають свою безкарність і можливість зробити дешевий авторитет і це є причиною багатьох негараздів сьогодення.

А психологічна маніпуляція вірними справді є фальшивою дорогою. «Перестати називати вірних православними для нас є конкретною волею Божою!» Звідки ви знаєте Божу волю?

«Хто вас слухає, той мене слухає»- каже Господь Ісус Христос до апостолів і їх наслідників у апостольському служінні – єпископів. "Хто вас слухає, мене слухає" (Лк 10, 16), - вистачить заперечити об'явлену правду віри, щоб опинитися поза Церквою, і поповнити один тяжкий гріх, щоб впасти в пекло. Ось Божа воля – слухати Церкву це слухати самого Ісуса Христа. Христос свою волю проголошує у Церкві і через Церкву. Коли хтось робить щось інше чим Учительський уряд Церкви той є злодій і розбійник як каже Господь: «Щиру правду, щиру кажу вам: хто не входить до овечої кошари дверима, перелазить деінде, той злодій і розбійник» ( Ін. 10. 1).

Хто слухає Церкву більше чим людей є завжди переслідуваний і гнаний людьми, бо не говорить людям те що їм подобається. Хто говорить людям те що їм подобається, як це робили і завжди роблять фальшиві пророки, і що вони хочуть та робить так як вони цього хочуть, той завжди є побожний та святий. Чи справді тоді він є добрим пастирем Христовим? Священик, що не слухає та бунтує проти свого єпископа чомусь завжди праведний і святий, а коли одержує належне йому покарання за свій бунт і провини, то він вже мученик і ще за життя причислений до ангельського лику, хоч насправді в очах Божих і Церкви є тим хто зло чинить, є тим що відпав від Католицької Церкви і хоче підшитися під освячену Церквою Традицію і практику. Церква не признає таких священиків і таких вірних, що не підчиняються своєму правлячому єпископові. Всі відступники, тратять юрисдикцію, право управляти вірними, уділювати Св. Тайни, посади, всі гідності і почесті і право виконувати всі священичі чинності і обов'язки. Такими, як зовсім відлу чених від Католицької Церкви, треба їх уважати і оминати.

(Кан. 1445 — § 1. Хто застосував фізичне насильство щодо Єпископа або завдав йому іншої тяжкої кривди, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи, якщо це священнослу житель, позбавлення духовного стану... § 2. Хто чинить це щодо іншого священнослужителя, чен ця, ..або щодо мирянина, який в даний момент виконує церковне завдання, повинен бути відповідно покараний. Кан. 1446 — Хто не слухається власного Ієрарха, який законно наказує або забороняє, і після нагадування упираєть ся в непослуху, повинен бути відповідно покараний як право порушник. Кан. 1447 — Хто розпалює бунти або ненависть проти будь-якого Ієрарха або підбурює підлеглих до непослуху щодо нього, повинен бути відповідно покараний….§ 2. Хто заважає вільному виконанню служіння або виборів, або церковної влади, або законному користуванню дочасним майном Церкви, або залякував виборця або того, хто виконує акт влади або служіння, повинен бути відповідно покараний.).

Св. Августин багаторазово повторює грізну істину. "Усякий, хто відлучений від Католицької Церкви, скільки б він не покладався на своє благочестиве життя, не буде мати життя, хоча б він зробив тільки цей один злочин відпадання від Церкви; гнів Божий перебуває на ньому" (Лист 141). "Якщо вмреш у видаленні від єдності Тіла Христового, ні до чого тобі не придасться твоя невинність" (Лист208, до Феліції).

«Закликаємо кожного священика УГКЦ, щоб перестав називати своїх вірних православними, т.т. схизматиками. Якщо в цьому не зупиниться, то нехай громада вірних і кожний вірний йому серйозно на це звернуть увагу, і якщо не буде охочий, тоді нехай вірні зроблять адекватний бойкот проти цього зрадника Христа і нашої УГКЦ, а тоді нехай вимагають собі іншого священика! Бо такий священик тим, власне, ставився проти Бога, проти Церкви і проти Святішого Отця!». А цей інший, звичайно, вже «побожний» і не Юда, мав би не виконувати розпоряджень єпископа, який призначив його на служіння та в імені якого він служить в даній парохії як католицький священик, і у всьому буде послушний людям, буде робити все що хочуть вони, а нехтувати тим що вимагає Церква. І це є правдива святість? Такими святими буде вимощене дно пекла. Святий не є той хто сам так про себе думає і все робить для того щоб інші так думали, а хто чинить Божу волю і праведний в очах Божих. А звідки ви знаєте, що ви є праведниками? Самі так думаєте чи інші вам сказали? Може краще відкинути фарисейство і намастити голову свою та вмити обличчя, щоб не показувати себе людям і мати нагороду перед Богом ( Мт. 6. 17.). Палка має два кінці, преподобні, іншим кінцем можуть погнати вас і вам подібних «ковпаківців», коли все що є таємне стане явним.

Хто вам дав владу і право вимагати собі послух від священників, якщо жоден з вас не є правлячим Архієреєм і самі ви перебуваєте в непослусі? Хотіти єпископства, преподобні отці, як каже апостол Павло, є доброю справою, але не треба тероризувати Св. Духа і вимагати здійснення своїх бажань, вже тепер не потаємних, бо виставлені на показ в листі до апостольського нунція.

Що треба відповісти на заклик до бунту? Найкращим способом досягнення змін у житті є не бунт і заклик до бунту, а піст і молитва, щоб Господь зробив все як Він хоче, а не як ми хочемо. Творячи піст та молитву ми самі потрохи міняємося, бо починаємо розуміти, що нам насправді потрібно. Найперша ціль молитви змінити нас самих і наше життя, щоб зміни могли настати в житті інших. Хіба не треба спочатку повиймати колоди із своїх очей, щоб знати як вийняти скалку з ока свого брата? Хіба ви забули що в молитві «Отче Наш» ми найперше молимося про здійснення Божої волі, а не своєї волі і бажань?

В листі "Голгофта УГКЦ" і в "Петиції ідентичності Святішому Отцю" ви зібрали 4 000 підписів, а в УГКЦ є на багато більше вірних, але для утворення секти цього достатньо. Чому ви уподібнюєтеся до диявола, втягуючи інших у свій бунт, щоб потягнути за собою багатьох, прикриваючи свою срамоту плащиком побожності? Лютер також «спасав» Церкву закликаючи до бунту і непослуху і що з цього вийшло всі добре знають.

І звичайно найбільше пророче одкровення від преподобних отців - причиною нашого сьогоднішнього стану, байдужості, гріхів є вживання слова « І ВСІХ ВАС ПРАВОСЛАВНИХ ХРИСТИЯН» і коли його усунути з нашого літургічного життя, то зразу автоматично благодать наповнить всі сфери суспільного життя і настане рай в Україні, бо зникнуть всі негаразди і проблеми. Всі розумні люди знають що причина людських гріхів закорінена в іншому, а саме в гордині, що є джерелом інших гріхів, що спричиняє непослух і бунт та розбрат, а усунення цього “поганого” слова з літургічного вжитку не вирішить ніяких моральних негараздів в Україні і тим більше в Галичині.

І тому: «Розсудіть, чи справедливо перед Богом радше слухати вас, ніж Бога?» (Ді. 4. 20.).

А тепер нехай замовкнуть грішні люди, коли промовляє ісповідник віри патріарх Йосип Сліпий.

«Згідно з еклезіологією Східньої Церкви УКЦ є "Екклезія партікуларіс суі юріс" (помісна Церква з власним правом) у вселенській Церкві. Себто:

а) вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутрішнього, так і до свого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту християнської віровизначеної спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром;

б) вона в повному і справжньому розумінні православна, бо вона зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти Отців Церкви і Вселенських Соборів з часу перед трагічним роздором поміж Сходом і Заходом.

Не без теологічної підстави визначено віру української Церкви, раніша назва була Еклезія Рутена у відрізненні від Еклезія Московіта чи Еклезія Русса, як "фідес ортодоксо-католіка" (православно-католицьке віровизнання), щоб виразити повноту її християнської віри». ( Опубліковано: Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. - Т. XIV. - Рим, 1985.- с. 271-278).

«Треба відрізнити справжнє православіє від Керулярівського, що повстало після розламу Церкви 1054 р. Що значить слово "православний"? Православний - це той християнин, що право, належно славить Бога, а такими є тільки усі християни Католицької Церкви, і хто поза нею присвоює собі цю назву і твердить, що він православний, поступає несправедливо і неправо. Бо одиноко правдивою Христовою вірою є католицька, а кожна інша поза нею є або неповна, як Східня нез'єдинена Церква, або зовсім ложна, як, наприклад, згромадження всіх єретиків. При тому треба додати, що слово православний - впровадив папа Лев Великий (451 р.), і від того часу уживала його вся Церква - і на Сході, і на Заході. І так було аж до Керулярівського розламу коли нез'єдинені, користуючись своєю чисельною перевагою на Сході, присвоїли собі слово православний і стали тільки себе називати православними, а всіх іших католиками або другими назвами. Одначе і Західня, і уся Католицька Церква дальше називала себе православною (огthodoxa) і не признавала привласнення нез'єдинених.

Деякі з наших вірних бояться цього слова, немов би воно означувало тожність нашої греко-католицької віри з нез'єдиненими. Але зовсім несправедливо, бо спільних імен, обрядових практик і правд віри між нами і нез'єдиненм ми, а навіть з протестантами, є багато: і ми християни - і вони християни, і ми католики - і вони називають себе також кафоликами, і ми приймаємо першиі сім вселенських Соборів - і вони, і ми віруємо в Пресв. Тройцю і божество Христа - і вони рівно ж, і ми відправляємо ту саму Службу Божу - і вони, І ми хрестимося трьома пальцями - і вони. Загалом, до XI ст. Церква були одна і одна віра, хоч різні обряди і різні церковні звичаї. Але крім спільних правд і практик, є багато різниць, які відокремлюють нас від них. Ми віримо, що Св. Дух походить від Отця і Сина, а вони, нез'єдинені, - що тільки від Отця, що Матір Божа є Непорочно Зачата - а вони перечуть, ми признаємо головство примат папи римського в Церкві - а вони перечуть, ми віримо, що важно заключене подружжя є нерозривне - а вони твердять, що можна його розв'язати, якщо муж або жена поповнять чужолоство, ми віримо, що відпусти скорочують кари в чистилищі - а вони цього не признають; так що віра в нас в дечому спільна, але далеко не одна і та сама. Та й обряд їх – т. зв. синодальний, а в нас - давній київський. Найкраще свідчить про різниці той факт, що ми приймаємо 20 вселенських Соборів, а вони - тільки перших сім. З того всього Ви наглядно бачите яка величезна різниця між нашим і їхнім православієм. Та все-таки ми не можемо зрікатися слова "православний", бо це не має змислу. Якщо би відказувались від слова "православний", то наші вороги очернювали б нас, що ми самі признаємо що ми неправдиво славимо Бога. Дальше, на Великому Вході на Службі Божій ми виголошуємо: "І всіх вас, православних християн, да пом'янет...". Деякі хотять заступити це словом: "Всіх вас, правовірних", - але це не те саме. Бо правовірний той, що право вірить, а вірити є внутрішнім актом розуму і волі, і щойно його виявом назовні є славлення Бога. Крім того, треба би також змінювати слово "православний" і в інших богослуженнях, а таких місць є дуже багато. Найдивніше було би те, якщо би ми хотіли зміняти цей термін в Службі св. Льва-папи, котрий як сказано, впровадив його в життя. А в його тропарі величаємо папу, як "православія наставника..." а в стихирах кличемо: "Что тя іменуєм, Богодухновеніє? Главу ли православныя Церкви Христовы?... Петра верховного престола наслідник был єси..." Рівно ж папу Мартина називаємо в богослуженнях: "Православных ученій наставника всеславна... украсивь Петровь Божественний престоль". Одне слово ще не рішає про віру, хоч часом воно дуже важне, а часом навіть може бути середником до обману, як ось в нашому випадкові. І в світському житті лучається спільна назва для двох різних світоглядів, як от, наприклад, комуністи і націоналісти уживають тої самої спільної назви "Україна", хоч себе поборюють розуміють два протилежні державні устрої на тій самій землі, яку означує слово "Україна". В кінці, ми глибоко віримо і сильно переконані, що колись, може, і не так вже далеко в майбутньому, прийде до того, що нез'єдинені прилучаться до Католицької Церкви. Бо ми і вони молимось щодня на Службі Божій про з'єдинення Церков, і слово "православний" тоді буде вже означувати одну Церкву, як було це до патріарха Керулярія. Впрочім, і нині усі росіяни, що признають головство папи римського, називають себе православними католиками. До того всього додаймо і те, що уся західна латинська католицька Церква уживає в Літургії, і інших богослуженнях і церковних та богословських творах терміну огthodoxa - православний - як свого притаманного, та й ніколи його не зрічеться і не усуне з уживання. Чого ж би ми мали його боятися і цуратися? Треба лише його добре пояснити і добре розуміти, а головно - не датися обманути тим, що підсувають під нього інший змисл».

(Й. Сліпий.1953 р., серпня 19, Маклаково, м-ко, Красноярський Край. - Пастирське по слання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства і вірних Наша Церква. Архів Згромадження сестер Милосердя св. Вікентія. Спр. № З, рукопис, оригін. І пізнаєте Правду… 1953 – 1963. рр.. Документи Матеріали Світлини .. с. 50 - 57.).

Сліпа злоба і ненависть до нашої Традиції і Церковної спадщини змушує застановитися над думками патріарха Йосифа Сліпого у Звіті про УГКЦ в Україні ( Рим, 18 липня 1982 р.). Може саме це, що не було зреалізоване у Советській імперії свого часу, хочуть зреалізувати тепер деякі псевдо ревнителі, правда вже в трохи іншому ракурсі: «деякі священики заступають навіть думку, щоб для українських католиків створити якусь церкву латинського обряду, щоб тим зберегти католицьку віру без огляду на одночасну втрату дотеперішнього власного обряду і власної тисячолітньої християнської традиції…, бо така Церква не являла б собою жодної небезпеки для московського патріярхату. Вирок смерти для УКЦ був би виконаний. Воно ясне, що такий концепт не може бути прийнятий українським народом.… називаються в дуже рафінований спосіб навіть умови для злеґалізування: 1) визнати хиби і гріхи в історії УКЦ; 2) зрезиґнувати з власної дотеперішньої канонічної ієрархії .. і відкинути її юрисдикцію; 3) санкціонувати всі латинізуючі елементи і звичаї, а що по простому означає наблизити УКЦ поступово до латинського обряду і тим відчужити таку Церкву від (цілості українського) народу». Така Церква – гібрид, у галицькому загумінку, не є небезпечною московському патріархові і Путіну. Чи не цього прагнуть наші ревнителі?

о. Тарас Крупач

http://www.ugcc.lviv.ua