“Я дякую Богові, що вирвав своїх родичів з цієї секти”

Тема діяльності т.зв. «групи Догнала» викликала жвавий інтерес у читачів РІСУ. Після веб-конференції і публікації вражень від участі у реколекціях, організованих «догнальцями», пропонуємо до уваги наших читачів ще один матеріал, який надійшов у редакцію. Його автор, із зрозумілих причин, захотів залишитися анонімним.

Колись я з друзями час від часу відвідував Підгорецький монастир, так би мовити, приватним велопаломництвом. Але з часом цей звичай занехаявся… Навесні 2004 року ми вирішили все ж таки згадати старі добрі часи. Цьому сприяла і та обставина, що в родині я став «білою вороною», оскільки чи не єдиний не відвідав «реколекції», які відбувалися у цьому монастирі, і був досить скептично налаштований до діяльності їх організаторів.Тому, домовившись з друзями, ми, як і колись, вирушили на велосипедах в паломництво до Підгорецької Богородиці.

Уже від початку монастир і церква навіть зовні здавалися іншими, не такими, як завжди, якимись похмурими. Паломницький спокій було замінено людським мурашником. Усе виглядало, наче якась окупація. Помолитись до церкви нас не впустили, а натомість влаштували нам допит: «А хто ви? Чого вам треба? Чому ви приїхали саме в Підгірці? Чому так прагнете потрапити до церкви?»

Отже, перше враження було не зовсім приємним: «То монастир, чи КГБ? Що сталося зі святинею? Що це за дивовижі відбуваються тут?» Розмова з о. Самуїлом і о. Методієм залишила неприємний осад, але попри все це я погодився на пропозицію відвідати «реколекції» — роз'їдала цікавість: «Куди це мої їздять? Якщо це секта – то потрібно їх рятувати, якщо це щось добре — то чому не скористатися?»

Реколекції, як виявилося, вів о. Ілля Догнал. Уже саме маєстатичне почитання його особи справило неприємне враження. «Реколекції» виявились незвичними. Кожна «наука», яку давав отець Ілля, тривала не менше, як 2 години. Жахлива психологічна «закрутка» змушувала до постійного нервового напруження. І, окрім цього, — нічого цікавого. Уже в перші хвилини майнула гадка: «Куди я потрапив? Це просто якийсь ідіотизм!» У перший день я зробив висновок: «Вони тут всі, от ці «отці», зовсім ненормальні. Це просто якийсь дурдом». Жарти жартами, але витримати до кінця «реколекцій» було непросто. Зусиллям волі я змусив себе добути до кінця цього цирку.

Звісно, не обійшлося без пояснення щодо «бойовки» (так званої «бойової молитви») і практикування цього «супер»-способу «молитви». Після 15-хвилинного крику з піднятими вгору руками — легке запаморочення в голові. І тільки одна пульсуюча думка, почута в науці після «бойовки»: «Церква в кризі. Усе, всьому кінець». Повернувшись в келію, я впав на коліна, і тільки після нормальної молитви все відійшло, і, на щастя, повернулася свідомість: «Це секта. Мої потрапили в секту. Боже, що робити!»

Тоді я поїхав додому і спробував переконати своїх родичів не їздити в Підгірці. Проте мої аргументи не допомагали. Усе закінчилось грандіозним скандалом з єдиним висновком для моїх — «Він (тобто я) не навернений і шурує прямо до пекла». Зрозумівши, що всі мої спроби переконати їх таким чином марні, я вирішив «влізти в секту» і спробувати з середини відтягнути якнайбільше людей.

Так почалося моє спілкування з «підгорецькими отцями». Не хочу виглядати суперменом, були сумніви: «Можливо, вони («підгорецькі») мають рацію? Можливо, все це правда?» Тим паче, що не все, що говорилося, було брехнею. Усе це було безумною сумішшю правди, напівправди і відвертої брехні. Через особисте спілкування з «отцями» я довідався, що більшість їхньої «інформації» про різні начебто негаразди в Церкві, є лише плітками,а їхнє джерело — «Бі-Бі-Сі» — «баба бабі сказала». Те, що вони називали даром мов, значно відрізнялося від того, що я бачив у католицьких харизматів. Це навіть приблизно не було схожим то цього. Не було мелодики, не було «мови», було сичання, стогнання, квиління, екання, укання і таке інше. Харизматичний дар мов був приємним для моїх вух, а від того, що практикувалося в Підгірцях, часто ставало не по собі.

Мають цілковиту рацію ті, хто говорять, що «отці» одне говорили, а інше робили — вироби фірм, які вони забороняли усім використовувати, були у постійному їхньому вжитку. Зокрема, вони забороняли вірним використовувати продукцію однієї фірми, що спеціалізується на побутовій хімії, але самі користувалися зубними пастами та миючими засобами цієї фірми. А пояснювалося це дуже просто — «в Підгірцях немає продукції інших фірм». Хоча до Золочева —15 км, та й люди би привезли «отцям» усе, що б вони не попросили.

Внутрішні чвари між членами цього угруповання більше скидалися на «розборки» перекупок на базарі й сварки сільських «відьмочок», аніж на братнє вирішення непорозумінь. Постійна атмосфера перманентної параної, спроби контролювати поведінку навіть до найменших деталей, постійні залякування — все це створювало атмосферу психозу — люди дуріли просто на очах. Я особисто уникав частих поїздок в Підгірці, але мої родичі там були частими гостями. Кожного їхнього приїзду з Підгірців я очікував мало не зі страхом — «палаючі» очі, хвороблива екзальтація, яка рано чи пізно переростала в черговий домашній скандал побутового характеру.

Потроху непривабливий моральний образ «отців» ставав явним.

«Отець» Методій постійно контролював дівчат, навіть вночі ці бідолашні мусіли відповідати на його настирливі дзвінки. Женоненависництво Методія не знало меж — жінка, в його трактуванні, це мало не сам сатана в людському тілі. Деяким нещасним влаштовувався справжній психологічний терор через їхнє небажання піти в монастир до «контемплятивних сестер», що розміщений у Брюховичах, під Львовом.

Хоча і піти до «сестер» ще не означало край митарств. Деякі освічені дівчата, пройшовши всі сходинки принижень і моральних знущань, опинялись просто на вулиці зі зруйнованими долями, розваленими стосунками з батьками, без роботи, без помешкання. А своїм пліткарством «отець» Методій був згіршенням також і для «підгорецьких». Навіть таємниця сповіді не могла стримати його скорий язик. Невідомо, чи сільська баба-пліткарка могла би тягатися з «отцем» Методієм.

Компаньйоном «отця» Методія був «отець» Маркіян — особа, здавалося б, тиха і покірна, а насправді — агресивний інтриган, найбільшим задоволенням якого було плетіння всіляких інтриг, побудованих на його власних домислах, приправлених «просвітленнями» «отця» Іллі.Він мав одне завдання в житті — як напакостити греко-католицькій єрархії: «Весь єпископат потрібно відсторонити від їхніх урядів. І всякі засоби для цього добрі. Єрархія є головною перепоною для відродження Церкви». Пробувалося навіть встановити контакт з Олександром Турчиновим зі сподіванням, що через нього «вийдеться» на Ю. Тимошенко, щоб за допомогою політиків тиснути на єрархію. Поки в «отців» була надія на те, що п. Турчинов їм допоможе, його подавали мало як не спасителя України, а коли «отці» піймали облизня, Маркіянова критика політичного бомонду «помаранчевого табору» не мала меж.Усі його життєві мудрості й поради, які він щедро вділяв усім охочим, зводились до лозунгу: «Делу Ленина, звиняйте, Іллі, всегда верны».

Хвороба батьків, дітей та проблеми на роботі завжди зводились до одного — диявол воює, щоб звернути вас з правдивої дороги. Усі негаразди і проблеми щедро приписувалися дияволу або власним гріхам. «Якщо тобі добре — ти живеш з Богом, ти — Божий. Якщо тобі зле, то ти — проклятий грішник», — оце наука «підгорецьких отців».

Милий та завжди усміхнений «отець» Самуїл, який завжди мав час вислухати та порадити, виявився брехуном найвищої марки. Одне — владиці в очі, зовсім інше — за його спиною, одне говорив одним, іншим – інше, часто зовсім протилежне. Милий Самуїл перед греко-католицькими священиками вдавав вірного священика Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, який нічого спільного з «підгорецькими» не має. Проте в той же час «отці» напівтаємно сповідали під час того, коли Самуїл правив Служби Божі. Позаочі своїх фанаток він називав різними «пестливими» іменами: «біснувата», «хвора на голову», «дурна», але при зустрічі з ними був солодший від меду.Він вже так звик до брехні, що й сам часто в ній заплутувався.«В чотири ока» твердив, що деякі тези «отців» є помилковими, а іншим людям твердив, що він є у повній єдності з «отцями». Коли ж його привселюдно запитати, що він думає насправді, то він в залежності від ситуації хутко відхрещувався від своїх власних слів, сказаних кілька хвилин тому. Інколи одній і тій самій особі говорив цілком протилежні речі.

Рідко бачений «отець» Ілля ніколи не справляв враження психічно здорової людини. І, про людське око, начебто був завжди осторонь, не приймав участі ні в чому, але завжди міцно тримав усі ниточки у своїх руках. Очевидно, що він, як добрий психолог, міг влучно дати людині саме ту відповідь, яку вона бажала почути. Його баєчки про те, як незліченну кількість раз його намагалися вбити, обростали дедалі більш фантастичними деталями, і все це виглядало мало не фрагментом з історії з «Життія святих».

В усьому «отець» Ілля прагнув виглядати статечно і велично. Але вартувало спитати «отця» Іллю про щось, на що він не мав готової відповіді, як «миловидний старець» відразу перетворювався на зовсім іншу людину, яка пінилася, кричала, погрожувала. Так, один священик переконував мене, що «прийняття Марії до свого серця», яке практикували «отці», є обожненням Марії. Коли я про це наважився спитати «отця» Іллю, то він спалахнув таким гнівом, що мені зробилося страшно. З уривків мішаного чесько-українсько-російського суржику вдалося тільки розібрати його страшний гнів на «мертву німецьку теологію».

Одним словом – весела компанійка.

«Сестри», які в усьому підтакують «отцям» — то, направду, окрема бесіда. Вираз, який, здається, озвучила «сестра» Марта з Брюхович, вже став крилатим: «Ми підем за отцем Іллею, куди б він нас не повів!» На запитання: «Чи навіть до пекла?» — відповідь була: «Так, навіть до пекла».І хоча вони називають себе контемплятивними, тобто мали би бути закритими для світу, максимально бути у молитві, спокої і не займатися позамонастирською діяльністю, їх активність саме поза монастирем і часто агресивність до людей вражають.

Дякую Богові, що всі ці деталі та багато інших не були таємницею. Усе стало явним. Саме загострювання уваги людей на цих деталях дало можливість похитнути віру в «отців». Так мені вдалося витягнути моїх родичів і ще з два десятки людей від «отців». Коли ж вони проголосили себе єпископами, то це нарешті поставило крапку в усій цій історії. Ні в кого вже не залишилось ані найменших сумнівів, що все це — секта.

Прикрий досвід… Часом запитую себе, як так могло статися, що люди, які залишалися вірні нашій Церкві в підпіллі, могли потрапити під вплив цієї секти? Можливо, власне їхня вірність Церкві не дала їм стати повністю «підгорецькими»? Як сталося так, що душпастирі прогавили це: хто — недостатньою увагою, хтось — підтримкою «підгорецьких», а хто — невмілою апологетикою? Навіщо було влаштовувати цирк 1 серпня 2004 зі спробою «викинути» «отців» з монастиря (а саме це створило «підгорецьким» образ мучеників, а наш народ мучеників любить)? Запитань більше, ніж відповідей…

Я дякую Богові, що вирвав своїх родичів з цієї секти. Але скільки чиїхось братів і сестер, матерів та батьків залишились з промитими мізками в цій секті. Чому їхня доля нікого не цікавить?

Миколай, 18 грудня 2010 року

http://risu.org.ua