Google Website Translator Gadget

субота, 30 липня 2011 р.

Лакмусовий папірець ім. Догнала


Успішність релігійної групи, знаної як «підгорецькі отці», «група Догнала», Українська правовірна греко-католицька церква, а віднедавна – і як «Візантійський католицький патріархат», на теренах Західної України, змушує згадати біблійну метафору про сіяча.
Західноукраїнський ґрунт – як ментальний, так і інституційний – виявився надзвичайно сприятливим для того, щоб зерна, кинуті Антоніном Догналом і його однодумцями Ричардом Шпіржіком, Робертом Обергаусером та Василем Гітюком, проросли і принесли плоди у вигляді тисяч прихильників. Асортимент добрив при цьому виявився дуже широким: починаючи від нечіткої, навіть дещо розгубленої позиції УГКЦ і закінчуючи постмодерними особливостями сучасного західноукраїнського менталітету.


Погляди крізь пальці


Люди, які згодом стали відомі, як «підгорецькі монахи», прибули в Україну у 2003 році. Одразу могло викликати подив, що цій групі дозволили залишатися і проводити свою діяльність, адже в УГКЦ не могли не знати про скандальний бунт, який незадовго до цього монахи під керівництвом Догнала організували в Чехії. Якщо додати до цього ще той факт, що вже після ескалації конфлікту між «догналівцями» та УГКЦ представники останньої почнуть вголос підозрювати Антоніна Догнала у співпраці зі спецслужбами ще комуністичної Чехословаччини, то надання цій групі монахів прихистку в Україні може видатися навіть не необережністю, а просто-таки злочинною легковажністю.

Ця легковажність далася взнаки вже невдовзі: у серпні 2004 року «підгорецьких монахів» виключили із Василіянського Чину (ЧСВВ). Їхні «реколекції» в с. Підгірці, які спершу багатьом священикам УГКЦ подобалися настільки, що ті самі возили на них своїх парафіян, досить скоро почали викликати нарікання і невдоволення: люди поверталися з них аж надміру радикалізованими в питаннях церковної політики, зі світоглядом релігійної нетерпимості.

«Я знаю людей, які приїжджали після тих дво-триденних реколекцій зовсім зміненими. Людина приходить, і якщо моя думка хоч трішки не збігається з її, якщо там кома, умовно кажучи, трошки не так поставлена – то все, вона відвертається і каже: «З тобою немає про що говорити, ти будеш в пеклі горіти. І крапка», - розповідає ZAXID.NET голова Комісії УГКЦ у справах мирян Юрій Підлісний.

Реакція греко-католицької церкви, втім, виявилася запізнілою – на час виключення «підгорецьких» з ЧСВВ вони вже отримали не тільки достатньо сильний вплив на багатьох людей, а й приміщення, в якому цей вплив можна було реалізовувати. Мова йде про костел св. Йосифа у тих же Підгірцях.

До слова, ситуація з цим приміщенням теж може викликати подив. Борис Возницький, директор Львівської національної галереї мистецтв (саме їй належить костел) надав його у користування «догналівцям», як представникам греко-католицької громади. Втім, наскільки можна зрозуміти, після того, як «підгорецькі отці» порвали зв’язки з УГКЦ, не було зроблено жодного конкретного кроку, щоб «виселити» їх з костелу. Більше того, на прохання ZAXID.NET прокоментувати ситуацію сам Борис Возницький не виявив жодного до неї інтересу, сказавши лише, що внутрішньорелігійними чварами він не цікавиться, а на офіційний інформаційний запит щодо підстав перебування і діяльності «догналівців» у костелі св. Йосифа від Галереї мистецтв взагалі не надійшло відповіді.

Не маючи жодних реальних підстав підозрювати Бориса Возницького у бажанні «каламутити воду» чи якимось чином підтримувати Антоніна Догнала і його однодумців, можемо хіба що дійти до висновку, що і в цьому випадку також йдеться перш за все про банальний брак уваги до подій, які відбувалися і продовжують відбуватися в Підгірцях.

Врешті-решт, якщо вже говорити про неуважність, то не варто забувати й про позицію компетентних органів державної влади, зокрема – Управління з питань внутрішньої політики та релігії Львівської ОДА (нині – Головне управління з питань внутрішньої політики, національностей і релігій).

У відповідь на інформаційний запит ZAXID.NET начальник Головного управління Роман Кураш підтвердив, що статути окремих релігійних організацій, нині відомих як «Українська правовірна греко-католицька церква» та «Візантійський католицький патріархат», у Львівській ОДА не зареєстровані. Однак ані це, ані те, що лідерами цих активних і помітних релігійних організацій є громадяни Чехії (Догнал і Шпіржік) та Словаччини (Обергаусер) – і, до речі, зовсім не факт, що щоразу вони діяли на території України, маючи на це відповідний дозвіл у вигляді донедавна обов’язкової релігійної візи – впритул взятися за «підгорецьких» представників держави так і не змусило.

Загалом складається таке враження, що у випадку з «догналівцями» компетентні особи зусібіч практикують політику поглядів крізь пальці. Як уже згадувалося вище, саме такий підхід спершу обрали і в самій УГКЦ, про що там, без сумніву, шкодують і досі. По-своєму її зовсім нещодавно продовжили у правоохоронних органах, коли після нападу на жінку і спротиву працівникам міліції Догнал відбувся штрафом у 51 грн, а розмови про видворення з України принаймні наразі так і залишилися розмовами.


Галицький ментальний чорнозем


Однак пояснювати популярність і навіть певну впливовість «догналівців» однією лише відсутністю адекватної і вчасної реакції з боку усіх, кого це може стосуватися – означатиме, щонайменше, лукавити. Річ бо не тільки в тім, що Догнал і соратники отримали можливість майже безперешкодно проводити свою прозелітську діяльність – річ ще й у тім, що їхня робота виявилася напрочуд ефективною (точних даних немає, але за деякими оцінками на сьогодні лише у західноукраїнському регіоні УПГКЦ-ВКП має вже понад 5 тисяч прихильників).

Власне, усі передумови для того, щоб радикальне, по-своєму консервативне і елітарно-абсолютистьске вчення «підгорецьких» дало рясні плоди у вигляді великої кількості прибічників, існували на Галичині заздалегідь. З цієї точки зору, «група Догнала» прийшла сюди, як то кажуть, «на все готове».

Керівник інформаційного проекту «Католицький оглядач» о. Орест-Дмитро Вільчинський наголошує, зокрема, на тому, що галицьке суспільство, попри усі пострадянські рудименти, вже двома ногами стоїть в епосі постмодернізму, в якій усе є відносним. Водночас в наших умовах, коли значна кількість людей на свідомому чи підсвідомому рівні відчуває брак самоідентифікації, якраз певність, конкретність і однозначність є дуже затребуваними – і «підгорецькі» відповідають пропозицією на цей попит. До цього додається ще й почуття приналежності до певної елітної касти людей, які «пізнали істину і знайшли шлях до спасіння».

«В нас своєрідний здоровий елітизм витравлювався, хоча до радянської окупації він в нашому народі як-не-як культивувався… Це в нас забрали. Бути елітою – це було зле. Але людина все--таки хоче належати до чогось більшого. Більшість людей може задовольнитися чимось приземленим, але тільки після того, як розчарується у високих ідеалах молодості, підліткового віку і так далі. Якщо розчарованій людині дати ідеал і дати відчуття належності до еліти – це вже багато значить», - пояснює о. Вільчинський у коментарі для ZAXID.NET. Адже, за його словами, щоб досягнути спасіння в традиційній церкві, необхідно за нього боротися. І до кінця людина не є певна у своєму спасінні, вона лише сподівається, але певності немає. «А тут тобі дають певність: якщо ти будеш з нами, ти – спасенний. Ти належиш до тої еліти, яка спасається, ти покликаний рятувати Європу від того, що насувається: лібералізму, гомосексуалізму, ювенальної юстиції… Це відчуття вибраності використовується «догналівцями», люди, які це відчуття спробували, хочуть належати до того», - додає він.

Не останню роль, на думку священика, відіграють і самі пострадянські рудименти в суспільному менталітеті. Проживши багато років у тоталітарній системі, люди звикли до неї, і для багатьох із них значно простіше віддавати своє життя в руки лідеру секти гуруїстського типу, аніж брати на себе відповідальність за свої вчинки, наголошує о. Орест Вільчинський. До цього додається ще й природна, дещо загострена в наших умовах потреба належати до якоїсь спільноти, ідентифікувати себе з нею, що зумовлює не лише популярність релігійних організацій, а й різноманітних тренінгів особистісного росту, субкультур, тощо.

Отже, західноукраїнський ментальний ґрунт виявився вкрай родючим для зерен сіячів-«догналівців». Власне, багато хто вбачає у цьому не збіг, а доказ того, що УПГКЦ – це спеціально розроблений закордонними службами проект. «Приїжджають четверо іноземців, які мають в руках готову систему, яку українці сприймають. Скажімо, якби вони з тою системою вийшли в Польщі, її б там ніхто не сприймав. Але в Україні ця система працює. Вони ж пробували у Словаччині це робити – не пішло, пробували у Чехії – не пішло. Знаючи їх особисто, я не вірю, що вони – настільки інтелігентні, щоб провести такий серйозний аналіз всіх плюсів і мінусів українців, провести серйозний аналіз галицького менталітету, щоб подати щось, що галицький менталітет прийме відразу «на ура». А це сталося», - каже з цього приводу о. Орест-Дмитро Вільчинський.


Запит на антитіла


Можна вказувати ще й на інші сприятливі для «підгорецьких» фактори. Скажімо, чимало розмов ведеться про покровителів, що їх догналівці знайшли у найвищих ешелонах влади – називаються, зокрема, імена народних депутатів як з провладного табору, так і номінально опозиційного. Цікаво, між іншим, що самі «правовірні» в неформальних розмовах без проблем визнають покровительство з боку однієї доволі близької до Віктора Ющенка екс-депутатки львівського походження, пояснюючи його тим, що свого часу шановна пані важко хворіла і Догнал допоміг їй зцілитися молитвою.

Можна йти ще далі і шукати підтримку УПГКЦ за кордоном, вивчати існування іноземного сліду. Однак суттєвішим видається аналіз іншої причини стрімкого зростання позицій УПГКЦ – вад у роботі УГКЦ, причому не стільки на центральному рівні, скільки на місцях.

Так, за давно сформованою практикою, східному чернецтву, на відміну від місіонерського західного, загалом більше притаманний крен в бік контемплятивності: воно не стільки виходить до людей, а радше приймає в себе тих, хто до них приходить сам. Це цілком природним чином залишає великий простір для прозелітської діяльності більш активних релігійних груп.

«Не на голому місці вони («підгорецькі» - ZAXID.NET) з’явилися і отримали якусь частинку впливу. Часто наші священики недопрацьовують на парафіях. Часто є так: приїхав, відслужив – і поїхав. Стоп, хто ти такий? Якщо ми собі уявимо той образ, про який нам говорить Христос, про пастиря і стадо овець, то якщо ти череду лишив на полонині, а сам на тиждень поїхав, то коли ти через тиждень вернешся, вовки поїдять все або принаймні половину. Так в нас і відбувається… І коли священик сидить в себе на парафії і не виходить, знайдеться хтось, хто вийде і почне висмикувати. Оце є питання до наших семінарій, до керівництва Церкви», - визнає Юрій Підлісний.

Запитання викликають також доволі мляві (принаймні, спочатку) відповіді УГКЦ на інформаційну війну з боку УПГКЦ, яку «догналівці» повномасштабно розгорнули після свого відлучення від ЧСВВ. Фактично, можна говорити про інформаційний розгром: поки «підгорецькі» заповнювали інформаційний простір листами і газетами з гострою критикою греко-католиків, ті у відповідь лише написали декілька статей. Як на небезпеку священики УГКЦ також почали реагувати на групу Антоніна Догнала занадто пізно. Лише останнім часом в греко-католицьких церквах парафіян більш-менш системно застерігають від впливу «підгорецьких» і пояснюють, що використання ними слова «католицький» ще не робить їх католиками, а на вулицях людям роздають «контр-агітки».

Саме з цієї точки зору успіх «догналівців» може виявитися найкращим уроком. Суспільний менталітет змінити не так вже й просто, змусити відповідальних осіб належним чином звертати увагу на нерідко сумнівну діяльність релігійних організацій на території України – теж, а ось змінити підхід «канонічних» Церков, і насамперед – УГКЦ, до роботи з мирянами «підгорецький удар» не лише може, але й мусить.

Адже справжнє питання полягає не в тому, чи виженуть рано чи пізно Антоніна Догнала і його соратників з України і чи відживе своє після цього їхня релігійна організація. Якщо так станеться і при цьому нічого не зміниться, то на їхнє місце прийде хтось інший, можливо, ще більш деструктивно налаштований.

Справжнє питання полягає в тому, чи український суспільно-релігійний організм вироблятиме антитіла проти таких речей, а чи залишатиметься вірним іще одній ментальній установці: «Якось воно буде».

Джерело: ZAXID.NET
Автор: Данило Мокрик

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.