Google Website Translator Gadget

пʼятниця, 26 червня 2009 р.

НЕВТІШНА КАЗКА ПРО "ПІДГОРЕЦЬКИХ ПОДВИЖНИКІВ"


Жили-були на білому світі Ілля А. Догнал, Методій Р. Шпіржік, Роберт Обергаусер і Маркіян В. Гітюк… Ще від дитинства всім здавалося, що вони особливі, не такі як усі інші. Весь час утікали від «духа світу», так що вирішили кожен по-своєму вступити до монастиря. Вивчилися на священиків, бо любили бути завжди і всюди в центрі уваги. Проте цей «дух світу» прихопили частково зі собою, сховавши нишком до спідніх кишень.
У монастирі здружилися тісно з чотирма подружками з не зовсім доброю репутацією: ілюзією, неправдою, анархією та гордістю. Скрізь вони почали за ними бродити, де б подвижники не навідувалися. Коли «духовенство» – Ілля, Методій і Роберт після бурного життя в Чехії завітали до нашої Неньки-України у славне с. Підгірці і пов'язали долю з однодумцем Маркіяном, який шукав не знаючи чого, у всіх почала визрівати в голові (не в серці) одна велика ідея: втнути щось таке, щоб аж увесь світ здивувався від цього. І ще в них була манія величності, тому що вважали себе найкращими, наймудрішими, найсвятішими, най-най… Хоч не кожен так міркував про підозрілих подвижників, що не викликали повної довіри.
На українській землі знайшли до повного щастя ще одну товаришку для життя, а сама – немудру славу, котра вже раніше мала на них око... Вона їм допомогла відкрити в собі (найбільше Маркіянові) нечуваний досі талант письменника. І от вони почали багато-багато писати. Але не духовні твори малювали, а… різну фальш, осудження, про окультизм у власному розумінні. Теж (щоб це не виглядало дуже страшно) прикрилися овечими шкурами, хоч насправді були в душі вовками, твердячи, що працюють легально санітарами великого «лісу» – Церкви Спасителя, на котру дивилися тільки через темні окуляри, незалежно від часу доби, бо інших просто не мали. Дехто з передбачливих зауважував, що в однієї «овечки» стирчить з-під шкіри кусень вовчого хвоста, а в другої – кінчик не свого вуха. Гадав, що це йому здалося, та згодом зрозумів, що не помилився. Бо перевдягнулися в благих овець хижі і люті вовки, які себе несправедливо декларували «Божими дітками». То зі св. Духом загравали, то зі злим, як виходило.
Приснилося комусь із них, що «харизматична спільнота» в Підгірцях є одночасно «окремим Божим царством», що всі вони найправдивіші пророки сучасності за всю історію людства. Це нове «Боже царство» вирішив уже тут очолити старший за віком Ілля Догнал, який теж відносився до вибраних з-поміж народу. Лиш уся біда в тому, що вибрали для драматичної місії вони себе самі… Гадаючи, що прийшов наказ згори у вигляді грому з блискавкою серед літнього дня.
Якщо хтось їм не подобався, особливо у «занечищеному лісі», того мастили з ніг до голови чим попало, не шкодуючи газетного паперу, щоб і там залишити про своїх надуманих ворогів слід. Грішили скандалісти теж як будь-яка смертна людина…
На досягнутому не зупинялися. В одну чарівну ніч кожен подвижник, як ніколи, мав сон, що є, отже, в єпископських ризах, а вірні їм (!!) люди викрикують по околиці «Наші єпископи, наші отці…». Тому й заманулося відчути себе також у мітрі єпископа, з жезлом у руці в колі невтомних подруг – ілюзії, неправди, анархії, гордості та слави (нерозумної). Уявили, що сон віщий, неземний. Але що їм те сновидіння, коли мрія про владу ходила за ними повсякчас, мов тінь. Не згасала як на зло.
Заявили цілому світові, що є вже владиками, не зважаючи на те, що це виглядало неабияк комедійно (крутіше ніж у цирку!), бо теж залишалося у глибокій-преглибокій таємниці. Навіть підгорецькі бабці, які часто дізнавалися та передавали одна одній найсекретнішу інформацію, насамперед пов'язану з життям-буттям села, не могли ніяк довідатися хто, як, де і коли вділив їм ті дивовижні єпископські свячення (якщо так і трапилось). Так бажали знати, так крутились, але все намарно – таємниця і крапка. На щастя, єпископи не проголосили себе водночас «наполеонами», а то б було досить рідкісне поєднання: єпископи-наполеони… Крім того, стали, між іншим, теж «пророчим синодом».
Писали, розсилали, закликали… Давно вже конфліктували з послухом, а потім узагалі перестали з ним балакати. Був до вподоби розбрат. Знаходили довкола якісь проблеми. Їх роздували ще більше наче резинові кулі, що аж деякі потріскали від надмірного тиску. Нікого не боялися, навіть Бога, ба, говорили, що чинять те задля Нього, щоб Його Слово збереглось під сонцем. Хто думав трохи інакше від них – важко помилявся і перебував, як казали, на шляхові поза синьо-голубим небом. В Україні їх не визнано. Рим теж не подав «духарям» назустріч очікуваної руки… Суцільні нещастя впали на премудрі голови, висячи вперто Дамоклевим мечем.
Одного разу коли подвижники відмовляли під обід свої незвичні молитви з піднятими при тому вверх руками, намастивши чорною глиною лице, що символізувало грізність невідомо чию, почули спільно з неба дивовижний шум. На очах у всіх постав сяючий ангел надзвичайної краси. Як же отці зі села зраділи, що удостоїлися такого дива. Застрибав поважний віком Ілля від радості. Друзі по духу почали розмахувати в придорожній хаті руками, кричачи істерично: «З нами Бог, Марія, всі святі…». «Нас нарешті зауважено небом», – вигукував удоволено писар-єпископ Маркіян.
Ангел (як учитель на уроці) почекав поки владики втихомиряться, а потім сказав таке: «Завтра зранку повинна спуститися з неба невелика хмара, на яку ви мусите сісти та піднятися разом до небесних просторів – вас там вельми хоче бачити Господь». І враз, повідомивши новинку, зник…
Подвижники на мить задумалися, переговорили і взялися швидко за діло. Найперше прийшлося дістати нашвидкуруч по знайомству три нові єпископські вбрання з мітрами, адже досі було одне на чотирьох. Допоміг у цьому також і шикарний джип, бо в часі тоді досить розходилося.
Одягнені по-єпископськи, причепурені, підгорецькі чекали надворі на обіцяну хмару. Посходилися жіночки-фанати, які були без єпископів, як рибка без води. Частини ридала, бо думали, що їхніх місцевих єпископів, мучеників за життя, забирають до небес на завжди. А вони й самі були не проти поселитися відразу й назавжди поруч ангелів зі святими. Тільки не признавалися своїм палким шанувальницям.
Сіра хмара спустилася в оточенні різноманітних небесних сил, Божих посланців. Не забули взяти крадькома зі собою лицемірство з лукавством, котрі, як виявляється, часто вчащали до підгорецьких подвижників у гості, які їх радо будь-коли приймали.
Піднялися враз угору. Зацікавлених єпископів завели до прекрасної палати небесного палацу, де був розташований кришталевий трон Господа Бога. Тішились, як ніколи до цього. Мов маленькі.
Всевишній піднявся зі свого трону та й мовив до прибульців у ризах:
– Нарешті Я з вами зустрівся, бо віддавна думав про цю зустріч, і майже всі небожителі зі Мною!
– І ми мріяли про неї, наш Владико! – виголосив Кир Ілля Догнал з формальної «Підгорецької єпархії».
– Святий Петре, принеси-но сюди зараз те, що ти мав принести, – попрохав Творець.
Петро хутко виконав прохання свого відвічного Царя, принісши з канцелярії високий стос однорідних брошурок, добре знайомих для подвижників з підгорецького краю.
– Що це таке? – спитав Господь, взявши до рук одну із численних брошурок.
– Як що, наш дорогий Боже, це ж наші вистраждані листи-послання. Трудились ми всі над ними як день, так ніч, захищаючи Твоє святе ім'я та честь, не досипаючи не раз! – заявив на небесах схвильовано владика Методій Шпіржік.
– Так і було насправді, – підтакнули преосвященні Методій Шпіржік і Роберт Обергаусер.
А тим часом Архангел Михаїл забіг упору на горезвісний www.сommunity... і якраз перечитував те, де єпископи закликали християнський люд проклинати Главу УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара, всю офіційну церковну ієрархію, звинувачуючи їх необдумано незаконним шляхом у єресях, духовній смерті…
– Чи знаєте, шановні, що за таку не то що нехристиянську, але й нелюдську політику на вас чекає пекельна пропасть, адже в Біблії написано чорним по білому, щоби благословляти, а не прокликати, любити своїх ворогів, якщо вони насправді є? – звернувся голосно безстрашний Михаїл. Де набралися, шановні, такої антихристиянської злобності? У Новім Заповіті?
– Та, та, та зна…
Опустили дружньо голови. Не мали у відповідь що сказати. Мовчали…
– Великий силою Архангеле Михаїле, вірний небесний воїне з диявольським злом. Спали сьогодні цю всю макулатуру, щоб не збивала нікого більше з пантелику, всі ненависні послання. Заблукані чомусь забули, що живуть вони після гріхопадіння і що на землі нема тепер нічого вже абсолютно досконалого в людській дійсності. Боролися не так з гріхом, як з особами (ІЄРАРХІЄЮ МОЄЇ ЦЕРКВИ!). Церковна влада, хоч і помилялася часом, проте була правовірна, бо ж на ній була позначена апостольська сукцесія (передання). А на них що? Скинь геть оцей некатолицький «синод» якомога швидше з неба додолу, в чому вже маєш потрібний досвід… Тому що ці «єпископи» Мені незнані. Старались весь час про нетрадиційну духовність. В нашій канцелярії їхні імена, звичайно, відсутні. Та й благословення Я ніколи не давав… Хіба що Мій противник. Квартет лжепророків писав превсяку брехню з домішками правди, спотворюючи церковну дійсність, часами посилалися по-сектантськи не цілком до теми на Моє Господнє Слово – св. Писання. Гадали собі, що виконують місію нашого апостола Павла; що коли мовчатимуть, то заговорять каменюки в Підгірцях. І Мені бажали служити, і також Моєму нерозкаяному недругові-дияволові. «Мудрішим і святішим» від Мене Самого в небесному Царстві місця не було, нема й не буде!.. Пекельні ворота не сміють здолати правдивої Церкви, Містичного Тіла Мого Сина Ісуса.
Михаїл виконав наказ свого всемогутнього та справедливого Пана, скинувши одним махом псевдоєпископів, повних лукавства, на низ. Ілля пробував пручатися, але… Він них мало що після того лишилося. Хіба що неприємний запах…

Може хтось потім і зронив крокодилячу сльозу.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.