Google Website Translator Gadget

середа, 28 березня 2012 р.

Отець Дмитро Григорак: «Кожний провідник, який влізає насильницьким способом до храму вашої душі – це злодій і розбійник»

Резонансне інтерв’ю
Спілкувався
Володимир Погорецький
– Отче Дмитре, чортківчани, судячи з анонсу в міській газеті «Чортківські вісті» про майбутню нашу розмову, знаю достеменно, чекають її з великою заохотою, нетерпінням та увагою. Тож, як говориться, час сьогодні настав благодатний – Ви повернулися з відрядження, і для трудівника пера настала сприятлива пора засівати зерна прознання.
Знаю, що Ви читали мою статтю, яка була опублікована позаминулого тижня у міській газеті «Тернисте плетиво смутку». Мені відомо, бо до мене доносяться вісті-чутки з єпархіального управління Бучацької єпархії, що ряд греко-католицьких священиків і вірних УГКЦ незадоволені цією публікацією, яка, на їх думку, підриває авторитет окремих церковнослужителів, а її автор (треба дивитися крізь призму міжконфесійного конфлікту, що виник між вірними УГКЦ та УПГКЦ за чортківський храм Преображення Господнього) чомусь не виправдовує силових методів боротьби вірян за цей храм Божої прослави і хотіли б, щоб я дав у газеті спростування, себто визнав помильність своїх слів. Чому на Вашу думку ця стаття викликала такий резонанс у суспільстві? Яких помилок чи огріхів допустився її автор?
– Дякую за можливість висловити свою точку зору стосовно даної проблематики на сторінках «Чортківського вісника».
Насамперед хотів би уточнити, що конфлікт виник не як спір між вірними УГКЦ та УПГКЦ (яка офіційно не існує як така) міста Чорткова, а сталося протистояння через спроби захопити греко-католицький храм не місцевими жителями, а приїжджими з-поза меж Тернопільської області послідовниками сектантського угруповання так званої «групи Догнала» (в народі їх ще називають «підгорецькі отці»).
Тепер щодо статті.
Я поважаю нелегкий і відповідальний труд журналіста і водночас знаю, як непросто є сьогодні швидко і правильно зорієнтуватися в досить складних ситуаціях, які останніми часами виникають як в суспільному так і в церковному житті. Ви, як і кожен журналіст, маєте право на свою думку, свою позицію. Повірте, ваша стаття не впливає жодним чином на наші, сподіваюсь, добрі відносини. Хочу пояснити читачам газети, бо у тій публікації сипалися звинувачення на адресу єпархіального управління, окремих священиків, у свідомому затягуванні похорону о Романа Шелепка тощо. Я, наприклад, категорично не можу погодитись з тим, що тіло отця Романа Шелепка було похоронено поспіхом, не давши змоги усім парафіянам церкви Преображення попрощатися із своїм духовним наставником. Перебуваючи у відрядженні я одразу ж коли дізнався про цю сумну новину, – смерть о. Романа Шелепка, доручив займатися його похоронами отцю-мітрату Івану Сеньківу. Отець Роман помер у четвер 4 листопада в пообідню пору, його тіло, як тільки стало відомо про його кончину, було відразу доставлено в морг. За рішенням судмедексперта для того, щоб встановити точну причину смерті, воно мало пробути там не менше 12 годин. З моргу домовину з покійним священиком привезли у парафіяльну церкву, де вона пробула кілька годин, а відтак, аби хоч чимось облегшити родині непоправну втрату, ми занялися похоронами – тіло о. Романа за моєю домовленістю з настоятелем василіанського монастиря було перевезено в Бучацький монастир. Хоча отець Роман Шелепко свого часу був і виключений з монашої спільноти василіян, але віддав довгі роки праці цьому чернечому Чину. Правда, родичі покійного хотіли похоронити отця Романа на монастирському кладовищі у Бучачі. Але ігумен монастиря не зміг на цю умову пристати, бо згідно церковних законів, виключеного священика із чернечої спільноти, не можна хоронити на монастирському цвинтарі. Тут я хочу зазначити, що о. Василь-Роман Шелепко не мав ворожості до Василіянського Чину, а навпаки, продовжував спілкуватися з отцями-василіянами, а в останній час (за словами тих, кому він довіряв) навіть мав намір повернутися до Чину.
Смерть о. Василя-Романа Шелепка – пароха храму Преображення Господнього у м. Чорткові призвела багатьох християн до глибшої призадуми і молитви. Оскільки о. Роман був добрим пастирем і старався вести йому поручену паству до Христа у лоні Католицької Церкви в тих обставинах і часі, в якому проживав. Тому і не дивно, що на похорон прибуло багато священиків та вірних з різних єпархій. Всі сумували з приводу його смерті, співчували рідним та молилися за упокій свого співбрата у священстві та доброго душпастиря.
Як вже було зазначено, Управління Бучацької Єпархії УГКЦ зайнялося організацією похорону і під проводом о. мітрата Івана Сеньківа Судового Вікарія та синкела о. Володимира Заболотного мирно, і з молитвою у серці і на устах, відпровадили тіло покійного о. Романа на цвинтар у м. Бучачі. Були присутніми на похоронах, звісно як миряни, і «підгорецькі отці», хоч згідно церковного закону, ми мали би їх зовсім не допустити у церкву під час відправи. Але, знаючи, що о. Роман деколи контактував з ними як з друзями (а не як з єпископами), ми вирішили не робити замішання і дозволили їм бути присутніми в числі мирян. Однак, цей наш жест доброї волі, на жаль, як виявилося в наступні дні, не був ними взятий до уваги.
Ми, я вважаю, зробили все можливе, щоб похорон нашого священика відбувся гідно, в молитовній і мирній атмосфері. Все, що відбувалося в суботу, 6 листопада в день похорону, не давало ніяких ознак до занепокоєння. Ми були вдячні Господеві за мирно проведений похорон.
Події, які розпочалися в неділю 7 листопада о 800 год. ранку на парафії Преображення Господнього, замість спокійної молитви, принесли велике занепокоєння у парафіян храму та й у всіх храмах УГКЦ м. Чорткова, оскільки члени так званої «групи Догнала» намагалися захопити храм Преображення Господнього у м. Чорткові, в котрий раз вживши свою випробувану зброю: обман, наклеп і насильство. Керували акцією захоплення дві особи, які є під карою великої екскомуніки (тобто є виключені з Католицької Церкви), а саме: Василь Гітюк та Ричард Шпіржік. Разом з ними були біля 20 сестер-монахинь, які відмовили послух ієрархії УГКЦ і підпорядковуються самозванним «єпископам» «групи Догнала» і ще кілька осіб, які приїхали з ними. Вище вказані особи проникли в храм і почали служити Літургію. Нагадую, що всяке богослужіння, виконане ними в католицькому храмі, є святотацтвом і оскверненням храму. Їхні злочинні дії намагався припинити о. Іван Сеньків, але його почали штовхати ліктями жінки в монарших одежах, яких в храмі було близько 20 осіб. Одна із них почала душити отця, з нього здерли золотий хрест з прикрасами і кинули під ноги, розірвали підрясник. Парафіяни ледве встигли вирвати з рук агресивних «монашок» отця Івана і всі парафіяни разом з о. Іваном Сеньківим, вийшли з храму і чекали перед дверима поки скінчиться святотацьке служіння. Коли «догналівці» вийшли з храму, парафіяни виразно сказали їм, що не хочуть їх тут бачити. Ті відповіли, що йдуть і більше не повернуться. Але 8 листопада, в понеділок, на празник св. Димитрія історія повторилася знову: вони знову приблизно о 800 год. проникли в храм, і знову наша громада стояла перед дверима, і знову повторила їм свою волю, висловлену в неділю. Потім парафіяни на чолі з о. Іваном Сеньківим провели загальні збори парафії, на яких були прийняті одноголосно рішення про не допущення представників «групи Догнала» в храм і про негайну зміну замків у дверях церкви. Але і після понеділка 8 листопада спроби захопити храм Преображення Господнього тривали весь тиждень аж по неділю 14 листопада, коли сектантам була дана рішуча відсіч парафіянами всіх церков Чорткова, які по-братньому підтримали і захистили парафіян церкви Преображення Господнього у важкий для них час.
– Отче Дмитре, звідки у нашому райцентрі (ні сіло ні впало) взялися монахи з Підгорецького монастиря і сестри-монахині з Пробіжної?
– Тут доречно буде пояснити читачам, хто є хто: хто є ці «непрохані» гості, так звані «догналівці» або «підгорецькі отці».
Початок це угрупування бере від колишнього чеського римо-католицького священика о. Антона Догнала, який у 70-80-х роках служив на парафії у Моравії (Чехія). Маючи конфліктний характер і надто завищену самооцінку, а, можливо, і деякі відхилення особистісні (порушення психіки), він уявив собі, що він є пророк, і що тільки він чує Бога, а всі решта, а особливо ієрархія, помиляється. Він вважає, що має право критикувати всіх, і навіть найвищий провід Церкви. Через своє критиканство о. Догнал входить в конфлікт з місцевою римо-католицькою ієрархіїю і приблизно в кінці 80-х – на початку 90-х років він переходить до греко-католицької Церкви і Словаччині і згодом вступає до ЧСВВ в Словаччині. Знаходить собі однодумців в особах двох братів Шпіржіків (Чехи), Обергаузера (Словак). В 90-х роках ці особи «завербували» собі прихильників серед сестер Василіянок у Словаччині і всі разом почали критикувати місцеву церковну владу, на цей раз вже греко-католицького єпископа в Чехії. Як пізніше в нас на Україні, вони підбурили вірних греко-католиків і створили солідні замішання в греко-католицькому середовищі в Чехії і Словаччині. Конфлікт зайшов так далеко, що місцевий єпископ звернувся до Управи Василіянського Чину в Римі і на його вимогу Управа Чину ліквідувала Чеську делегатуру ЧСВВ. Це був серйозний удар по ЧСВВ з вини Догнала і його прибічників. Але їх пожаліли (на свою біду) і наприкінці 90-х прийняли їх (а це більше 20 осіб) в Україні. Їх поселили в монастирях, допустили служити в наших церквах, вважаючи, що вони зрозуміють свої помилки і будуть ще корисними для Церкви і ЧСВВ. Але Догнал і Ко не розуміють мови любові.
Вони скрито і поступово реалізували свої плани по розколу УГКЦ, залучаючи до своїх рядів нових прихильників: в їхні лабети потрапили отці-василіяни Василь-Маркіян Гітюк і наш Василь-Роман Шелепко, який мав нещастя бути їхнім ігуменом в монастирі в с. Підгірці Львівської області. Після кількох років затишшя, під час якого вони збирали сили, «група Догнала» на початку 2000-х років знову почала свою підривну діяльність, на цей раз критикуючи провід ЧСВВ. Протоігумен наказав їм перейти в інші василіанські монастирі на Україні. Але вони відмовилися виконати цей і ще цілий ряд інших наказів Чину. Фактично вони стали самоуправною групою, яка складалася з кількох монахів, і яка не сприймала жодних зауважень і розпоряджень вищих настоятелів. Після кількох офіційних попереджень в 2005 р. Василіянський Чин виключив їх із своїх рядів. На жаль, серед видалених був і наш о. Роман Шелепко, який, очевидно зрозумівши, що вони зійшли з правильної дороги, вийшов з їхньої групи і продовжував своє служіння в Церкві вже не як монах, а як священик-целібат.
Пізніше група Догнала почала критикувати і єпископів УГКЦ, а найбільшому очорненню вони піддали главу УГКЦ. Відомо чому: «Вдарю пастиря і вівці розбіжаться» – У всі часи вороги Церкви намагалися найперше вразити провід Церкви, бо саме провід є об’єднавчим чинником Церкви і будь-якої спільноти. Цим самим вони явно виявили свої плани (а скоріше напевно плани ворогів Церкви, які за ними стоять, які їх фінансують і керують їхними діями), а саме: розкол УГКЦ, а як мінімум – підрив авторитету УГКЦ в очах суспільства.
Апогеєм їхньої «діяльності» стало проголошення 3 березня 2008 р. ними самих себе «єпископами», при чому католицькими, що є найбільшим обманом, в який, на жаль, вірять деякі греко-католики.
Церква, звичайно, відреагували на цей церковний злочин адекватно: був розпочатий судовий процес і в червні 2008 р. Б. Колегіальний Трибунал Сокальсько-Жовквівської єпархії виніс вироки про накладення кари великої екскомуніки на священиків Іллю Антоніна Догнала, Методія Річарда Шпіржіка, Василя Маркіяна Гітюка та Роберта Обергаузера. Патріарший Трибунал УГКЦ підтвердив рішення суду І-ої інстанції. Найвищий безапеляційний суд Католицької Церкви – Апостольська Сигнатура – 7 жовтня 2008 р. Б. потвердив вирок Трибуналів УГКЦ. Отже, вищезгадані 4 особи є нині поза Католицькою Церквою і не є ні єпископами, ні священиками, ні навіть мирянами-католиками, до часу поки не покаються.
Хочу перелічити основні риси «діяльності» угрупування Догнала:
- Вважають себе «пророками» і що виключно через них діє Бог, тобто заміняють собою (4-ма особами!) весь єпископат і провід Католицької Церкви;
- Обманюють тих, хто їм вірить, що вони є в єдності зі Святішим Отцем, а це є пряма неправда: Папа ніколи їх не благословляв на єпископство і Апостольський Престіл ніколи їх не проголошував єпископами, вони ніколи не були пропоновані як кандидати на єпископів синодом УГКЦ, їхніх імен нема у списку єпископів всієї Католицької Церкви (Цей список наз. «Аnnuario Pontificio»); до нині невідомо, хто їх святив і чи взагалі свячення мали місце;
- Звинувачують главу УГКЦ в «єресях», які вони самі йому приписали, які його ні в якій мірі не стосуються, маніпулюючи висловами Блаженнішого, додаючи свої коментарі, перекручуючи факти і подаючи навіть пряму неправду;
- «Викляли» з Церкви (посмертно!) Великого Папу – Івана-Павла ІІ (теж приписавши цій епохальній особі якісь «єресі»);
- «Викляли» з Католицької Церкви майже 3,5 тисячі єпископів, тобто практично всіх Католицьких єпископів, залишивши поки що самого Святійшого Отця і ще кількох єпископів;
- Критикують і не приймають деяких рішень ІІ Ватиканського Собору.
- Хоча всі їхні «анатеми» і «викляття» не мають жодної ні юридичної, ні духовної сили, але все це вказує на те, що ці 4 особи (лідери «групи Догнала») фактично вже не є католиками не тільки юридично, але й духовно і ментально. Вони все далі й далі віддаляються від Католицької Церкви, спалюючи за собою всі мости.
Спосіб їхніх дій нам став до болю (в буквальному і в переносному значенні) краще відомий під час їхнього нападу на церкву Преображення Господнього в Чорткові. Наше духовенство і вірні мали змогу на свої очі побачити, як діють «догналівці». Багатьох це шокувало і вразило: їхні дії деколи важко було назвати навіть християнськими. Наприклад: вони на наших людей робили знак хреста лівою рукою (цей спосіб застосовують ворожбити), дуже часто і «щедро» проклинали людей. Особливо в цьому «відзначився» «архиєпископ» Василь Гітюк, який навіть зважився проклинати людей ім’ям самого Господа, що є страшним богохульством! Як тут не згадати слова Господа: «Благословляйте тих, що вас проклинають»! Який жахливий дисонанс зі словами Спасителя!
Але віддаймо їх Божому милосердю: кожен має вільну волю, але навіть найзакаменіліших грішників Господь навертає через молитви за них інших людей. Тож молімося за їхнє навернення: це наш християнський обов’язок.
Щодо монахинь з монастиря у с. Пробіжна: вони були прийняті в Бучацьку єпархію як греко-католицькі монахині. Громада села Пробіжна подарувала їм під греко-католицький монастир двохповерховий будинок на певних умовах, навіть не підозрюючи, що сестри можуть вийти з УГКЦ. Але в 2009 р. монахині з Пробіжнянського монастиря листовно повідомили провід Бучацької єпархії, що вони не підчиняються більше Синоду Єпископів УГКЦ, а тільки «єпископам» УПГКЦ. Греко-католики села, коли дізналися про це, зрозуміли, що їх було обмануто, і вирішили в правовому порядку через судові інстанції повернути назад свій будинок. Нині ця справа вирішується в судах. Надіємося на справедливе вирішення.
– Подейкують, що окремі парохи чортківських церков відкрито закликали своїх парафіян до грубого спротиву й тиску на підгірських монахів і монахинь із Пробіжнянського монастиря. Це правда? Ісус Христос закликав молитися за своїх ворогів, а у нашому (чортківському) випадку у цьому навколоцерковному конфлікті у хід ішли брудна лайка, супроводжувана яйцеметанням. Це нездоровий акт протесту чи розтлін християнської моралі? Хто є режисером цього зловорожодійства?
– Про режисера, а він безумовно є, бо звідки вони беруть такі шалені кошти, скажімо, на друк і розповсюдження різного роду брошур, агітаційного матеріалу, треба запитати в підгірських монахів. Я особисто, коли нависла загроза над церквою Преображення, звернувся до парафіян, настоятелів церков з прозьбою оборонити церкву Преображення Господнього від нападу войовничих «догналівців». Ні про яке побиття мови навіть не може бути. Це істина, що зло завжди породжує зло, груба сила – насильство, але у чортківському варіанті - це був спланований акт провокації, зрежисований противниками нашої держави, нашої єдності. Наші вірні були попереджені, щоб не відповідати ударом на удар і не допустити захоплення церкви. І, на скільки мені відомо, нашими вірними нікому не було нанесено жодних травм. Парафіяни церков повинні були захистити храм і відтіснити «догналівців» від церкви Преображення, що вони і виконали. Але факт залишається фактом: троє молодих людей, які були серед оборонців церкви, одержали травми різної важкості: одному побито лице(все в синцях), другому наскрізь пробито щоку тонким гострим предметом, а третьому завдано значно серйозніших травм: від удару тупим предметом хлопець отримав струс мозку і перелом виличної кісти (на лиці) у двох місцях. Йому зроблено складну операцію в Тернополі і вже більше 3-ох тижнів перебуває в лікарні.
– Отче Дмитре, на які кошти будувався храм Преображення Господнього у Чорткові? Кому він належить? «Підгірські монахи» голосно заявляють, що вони є власниками Преображенського храму, бо допомагали отцю Роману Шелепку будувати цю церкву. Хто має право власності на цю культові споруду? Цікавить врешті-решт чортківчан церковна громада Преображення має на руках церковну печатку, статутні документи?
– Храм будувався на кошти церковної громади, настоятелем якої був світлої пам’яті отець Роман Шелепко. Покійний отець, як і його парафіяни, належали до складу Бучацької єпархії УГКЦ. Ніхто з парафіян не пам’ятає такого випадку, щоб отець Роман закликав їх до непослуху Апостольському адміністраторові чи підбурював людей прийняти сторону «підгірських отців». А статутні документи і печатка з церкви пропали: після першої «догналівської» відправи парафіяни застали у церкві відкритий сейф, в якому, мабуть, і зберігалася вся церковна документація. Я не знаю як було насправді, але мені відомо, що церковною печаткою і статутними документами храму Господнього Преображення володіють сьогодні «отці» з Підгірців, а ми виготовляємо нові документи.
– Отче Дмитре, що Ви намагатиметесь зробити у майбутті (у сьогочассі) аби не було у нашій єпархії більше протистоянь, конфліктів, міжконфесійних чварів? Часто-густо ми у своєму житті робимо помилки, бо послуговуємося не моральними принципами, а власними амбіціями та емоціями. Помиляються всі – і журналісти, і священики, і вчителі, і політики… Але ті, що зуміли вчасно визнати свої провини і покаятися заслуговують собі велику похвалу та винагороду на небі. Усіляка злоба, гординя, заздрість, брехня, наклеп, хула, провокації тощо висіяні не Божою десницею, а пекельними вітрами людського безумства, глупства і хамства. Світло Христової правди випромінює тільки любов, милосердя, прощення, доброту, взаємоповагу… Усілякі розколи, єресі, псевдовчення у церкві розхитують основи нашої державності, призводять до аморальності та упадку, ведуть до пекельного гріха. Міжконфесійний конфлікт, що виник у Чорткові навколо парафіяльної церкви Преображення Господнього, де вірні УГКЦ та УПГКЦ (незареєстрованої) можуть, боронь, Боже, перетворити його у затяжну «війну». У кожній війні, як ми знаємо не має переможців а є тільки переможені. Як зупинити розбрат, погасати злостливі настрої у серцях християн? Маєте якийсь свій рецепт від цієї суспільної недуги?
– Я звертаємося до вас, дорогі вірні Української Греко-Католицької Церкви м. Чорткова, щоб ви дбали про єдність Церкви. У своєму домі, на місці праці, в громадській діяльності, щоб ви пам’ятали, що кожен проповідник, який влізає в насильницький спосіб до храму вашої душі і хоче заволодіти вашим дорогоцінним серцем - це злодій і розбійник. Ми осуджуємо вчинки тих людей, які маскуються і присвоюють ім’я Української Греко-Католицької Церкви, не маючи до неї жодного відношення, і твердимо, що їхнє серце б’ється не для нашої Церкви, не для України, не для її народу. Отож, слухаймо голос своїх пастирів, а не тих, хто лестивим словом намагається нас обманути.
– Дякую за інтерв’ю.

Газета “Чортківський Вісник” №48 (150) 10 грудня 2010 р. – №49 (151) 17 грудня 2010 р.

http://buchacheparchy.org.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.