Послання Протоігумена Йоанікія

«Приходять до вас в овечій одежі, а всередині вовки хижі» (Мт 7,15)


Уже від кількох років на духовних теренах Західної України, підшиваючись під УГКЦ, рівно ж і Василіянський Чин, діє так звана група «догналівців». Отже, хто вони і звідки походять? Що проголошують і чого навчають?

Антонін Догнал, колишній священик Римо-Католицької Церкви у Чехії, запалений хворобливою ревністю, об’єднавши навколо себе Спіржика Річарда і його брата Юрія, а згодом Обергаузера Роберта і Гітюка Василя, проголосив себе їхнім непомильним вчителем, вимагаючи беззастережної довіри до свого навчання, включно з його методами. Найбільш відповідним духовним полем для такої експериментальної діяльності послужила Україна (адже інші держави чувають над психічним здоров’ям своїх громадян), де вдалося ввійти в УГКЦ і Василіянський Чин. Але, щоб осягнути мету (тут важко сказати, що йдеться про спасіння у Христі Ісусі), вибрано такі засоби: послідовно знеславлювати Церкву і її провід, а можливим прибічникам щось велике обіцяти, як от визволення з духовного рабства чи обмеження, повне прозріння і спасіння.

Щоб ще краще було зрозуміло суть справи «догналівців», усю її наївність і безглуздість, можемо подати таке порівняння. Кілька вчителів в одній школі, під натхненням одного з них, оцінивши усю проблемність навчання і виховання у державі, уклали простий план діяння, щоб ситуацію докорінно змінити на краще. Вони проголосили себе начальниками кількох обласних управлінь освіти, а свого провідника – відповідно міністром освіти і науки. Це настільки захопило їх, що вони ввійшли у цю нову роль, як це буває у виставі. А що оточення? – Спостерігає за цією комедією: хтось захоплюється, дехто підтримує чи осуджує артистів, розуміючи що це тільки прекрасна гра. Офіційна влада відповідно відреагувала на такі дії своїх підлеглих, звільнивши зі школи. Але теперішні артисти цього й слухати не хочуть. Вони пориваються навчати усіх і вимагають, щоб ними захоплювалися.

Скажете, що це тільки притча, але це реалії з нашого релігійного життя. Подібно діють «догналівці», підмінюючи й перекручуючи дійсність, подаючи тільки те, що грає їм на руку у їхньому обмеженому й суб’єктивному світі. Для прикладу можемо навести тільки деякі елементи, адже їх дуже багато:

хоч «догналівці» обіцяли у своїй чернечій присязі Богові, що не будуть старатися «про церковні гідності», не тільки забули про те, чого мали дотримуватися, а, більше того, поставили собі за мету осягнути їх будь–якою ціною. Покинувши практику покори, поставили себе понад усіма, тому й мають зухвальство вказувати навіть Святішому Отцеві, як він має поступати, знеславлюючи при цьому усіх його помічників;
щоб обманювати довірливий народ, маніпулюють мовчанням Римського Архієрея. Адже він фізично не у змозі вирішувати усі питання для добра Церкви, тому й доручає іншим церковним інституціям діяти «від його імені й його владою» (кан. 46 §1 ККСЦ). Тож декрети Конгрегації для Східних Церков про виключення з Василіянського Чину «членів групи Догнала» важні, немовби їх видав сам Папа. Тим більше, що апеляції проти цих декретів Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури у Ватикані відкинув як позбавлені будь–якої основи;
у Церкві, як і в цивільних установах, є субсидіарність, тобто усі питання вирішуються на своєму рівні. Ніхто ж із громадян не подає своєї скарги у Верховний суд, бо для цього є компетентні місцеві суди чи пізніше апеляційні. Тож колегіальний трибунал Сокальсько–Жовківської єпархії УГКЦ, за незаконне присвоєння уряду і його виконування, нанесені кривди й шкоди, розпалювання бунту та непослух, виніс «догналівцям» кару великої екскомуніки (червень 2008 р.). Апеляційний Колегіальний трибунал Верховного Архієпископства УГКЦ залишив вирок незмінним. Він є остаточним. Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури у Ватикані відкинув інші апеляції як позбавлені будь–якої основи;
членам групи Догнала які покарані великою екскомунікою, забороняється служити Святу Літургію, уділяти чи приймати Святі Тайни, виконувати будь–які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління, які, якщо однак здійснюються, є недійсні на підставі самого права (кан. 1434 §1);
ставши явною сектою, «догналівці» далі підшиваються під УГКЦ, називають себе ченцями, більше того проголосили себе церквою, ще й до того єдино правовірною, тим самим немовби позбавивши всіх інших засвідчення правди і життя з Богом. А, згадаймо, за цю правду тільки з Василіянського Чину третина довоєнних отців залишила свої кості в катівнях, у мерзлотах Сибіру й розлогих азійських степах;
на основі особистого фальшивого тлумачення апостольської і пророчої служби в Церкві провокаційно інспектують віру і виносять свої вироки законній церковній владі та її інституціям (Трибуналам, Конгрегаціям, Конференціям єпископів, усім єпископам УГКЦ, Настоятелям Чинів тощо), тобто усім, хто говорить їм правду, бо вона коле їх в очі. При цьому всіх одягають в одежу зради Христові, єресей і апостазії, щоб далі виглядати єдиними «ревнителями Божого закону» й мати вплив на легковірних людей;
свою злобу «догналівці» зосередили на главі УГКЦ Блаженннішому Любомирові, наших єпископах. Хитро задумали, читають же Біблію: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт 26,31). Таке діяння – це не що інше як передача смертельної отрути чи вірусу, який нищить серце й душу християнина. І чи має хтось ще відвагу називати це Божою справою? – Христос же прийшов спасати, а не судити; сіяти добро й мир. Він же скартав апостолів Якова й Івана, які хотіли стягнути вогонь з неба, щоб пожер самарян, які їх не прийняли. Чому ж? – А тому що їхня ревність була проти Духа Христа!
Практика Сазави, Праги й Підгірців показує, що дана група не здатна належно нормально функціонувати у структурі Церкви задля духовного добра вірних. Їм, як секті, церковні рамки явно завузькі. Тим більше, що вони не здатні творити щось нове по–Божому, а тільки робити замішання серед релігійних людей. Правопорядок, який регулює усе церковне життя, для них не що інше як «шматок паперу». Законну церковну владу, яка має апостольське передання, намагаються виключати із життя одним словом «апостати», щоб засновувати свою церкву, бо ж Христова Церква існує. Спитаєте, хто ж так вирішив. – Таж непомильний керівник групи, який присвоює усю владу (виконавчу, законодавчу й судову) виключно собі. Що буде далі? – А це неважко й передбачити.
Отже, що скажемо про членів групи Догнала? Що це:

збунтовані ченці, яких за непослух виключено з чернецтва;
екс–священики, яких покарано вироком великої екскомуніки і яким заборонено священнодіяти, оскільки вони уже поза Церквою;
самопроголошені єпископи, узурпатори духовних дібр і маніпулятори людського сумління;
неправдиві вчителі, з властивими собі методами і способами діяння, які сіють розбрат, покарання й сумніви серед довірливих людей.
Запевненням нашого спасіння є повна злука з Католицькою Церквою тут на землі, а її мають ті охрещені, які у видимому організмі (яким є Церква) з’єднуються з Христом вузлами віровизнання, святих Тайн і церковного проводу (кан. 8 ККСЦ). Та й сам Син Божий Ісус Христос не даремно закликав до чування й молитви, попереджаючи, що постануть і вчителі неправдиві, які будуть і чуда творити, щоб звести навіть вибраних. Тож застерігаємо вас, наших вірних, не дайте втягнути себе у цей небезпечний і підступний експеримент, який чреватий своїми релігійно–духовними, але й психічними наслідками.



о. Йоанікій Чверенчук, ЧСВВ
Протоігумен
22.08.2009 р., Львів


http://osbm.in.ua

Каббала по-підгорецьки

Для багатьох вірних та духовенства Української Греко-Католицької Церкви вже кілька років поспіль назва селища Підгірці на Львівщині асоціюється не з прекрасним палацовим комплексом, який відомий на всю Україну, а із діяльністю кількох колишніх отців-василіан, які, не зважаючи на те, що вже є «колишніми» священиками, і надалі ведуть активну діяльність. Ба, навіть більше, зросли в церковній ієрархічній драбині до сану «єпископів» і ймовірно примножать число пастирів свого, знову ж таки, зростаючого стада. Але по черзі.

Більше відомі в народі як «підгорецькі отці» - троє монахів Василіанського Чину: Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік, Самуїл Р. Обергаусер раніше належали до чеської делегатури ордену і прибули в Україну в 2004 році після конфлікту із керівництвом Рутенської Греко-Католицької Церкви. Згодом сама делегатура була розформована і вищезгадані священики залишились нести своє служіння у Свято-Благовіщенському василіанському монастирі в Підгірцях.

З цього часу вони розпочали активну реколекційну діяльність. А новизна та натхненність їхніх проповідей сформувала значну групу прихильників. За два роки в підгорецькому монастирі дні духовної віднови провели близько двадцяти тисяч осіб.

Однак поряд із цим рада керівників Чину Святого Василія Великого вивчала діяльність цих священиків (до яких приєднались ще четверо українців, а на сьогодні залишився тільки один – Маркіян Гітюк), та на початку 2005 року своїм Декретом, затвердженим Конгрегацією Східних Церков, відлучила «підгорецьких» від василіанського Чину. Раніше глава УГКЦ Любомир Гузар вже звертався із відповідними проханнями до представників влади із закликом заборонити в’їзд в Україну опальним монахам.

Проте в той час якогось конкретного обвинувачення, окрім непослуху вищій владі чину і ієрархії їм висунуто не було. Хоча й звучали думки про те, що реколектанти пропагують викривлену духовність, однак, цього їм по сьогоднішній день так і не було інкриміновано.

До таких висновків, що саме адміністративні погрішності «підгорецьких» стали причиною негативного ставлення до них з боку керівництва УГКЦ, наштовхували дії і самих екс-монахів. У відповідь на критику з боку церковної влади вони у свою чергу вдавались до того самого. Хоча й їхня аргументація базується більше на питаннях віровчення, ці закиди при більш прискіпливому аналізі не витримують жодної критики. Оскільки «підгорецькі» критикують вирвані із контексту слова та думки Блаженнішого Любомира (Гузара).

А дії, які вони вчинили 3 березня 2008 року однозначно наштовхували на думку, що за цим всім стоїть непереборне бажання «підгорецьких отців» стати єпископами. Саме цього дня вони оголосили світу про те, що були таємно висвячені на єпископів. (Об’єктивних фактів, які підтверджують правосильність такої заяви, світ по сьогодні так і не побачив).

Це був остаточний привід для керівництва УГКЦ розпочати судовий процес над екс-монахами, який закінчився накладенням на підсудних кари великої екскомуніки, чинність якої була підтверджена Апостольскою Сигнатурою в Римі у відповідь на апеляцію Іллі Донгала (одного із «підгорецьких»).

Однак, екскомуніка накладена і підтверджена, отці – відлучені, а проблеми тільки починаються…

Так, нещодавно один знайомий священик із Мукачівсько-Ужгородської єпархії розповідав, що в них вже з’явились прихильники «підгорецьких-отців». Колега журналістка звернулась із проханням розповісти «хто це такі?», оскільки хтось із родини «попав» до «якихось підгорецьких отців» і родину гостро непокоїть його психічний стан. Інша товаришка розповіла, що на роботі порадили з’їздити в Підгірці «на молитви», і що в певні дні туди курсують автобуси… Думаю, таких свідчень вже можна назбирати кілька тисяч.

Це поряд із тим, що греко-католицькі священики регулярно отримують листи з Підгірців із закликом вийти з підпорядкування правлячим єпископам та скласти послух «правовірному Синодові», як зараз себе називають підгорецькі «єпископи». Ба, навіть більше, ходять чутки, що в Римі навчається кілька семінаристів, які приховано є адептами руху, а може такі є і в українських семінаріях?…

Так виглядає, що все тільки починається.

Однак за всією тією адміністративною тяганиною і такою ж перемогою, більшість богословів УГКЦ мало заглиблювались, що власне проповідують «підгорецькі» і чому до них так тягнуться люди?


Аналіз молитовника «Голгофа», який пропагується екс-монахами, нещодавно фахово зробив о. Олег Савка. На основі зіставлення пропонованих практик автор дійшов до висновку, що «справжнім джерелом їхньої інспірації була гебрейська середньовічна езотерична традиція, відома під назвою Каббала. У каббалісичні традиції існує практика молитви-прикликання імен Бога з особливим акцентуванням-затягуванням голосних звуків». Щоб не бути голослівним, пропоную читачеві самому відкрити цей молитовник (вільно доступний у мережі) і пересвідчитись, як «підгорецькі» обґрунтовують кількагодинне «ааа-кання і еее-кання».

Водночас проповіді «підгорецьких отців» пройняті дуалістичністю, яка чітко ділить світ на дві половини. І зрозуміло, що тільки ті, хто на їхньому боці, будуть спасенні. Такий відвертий поділ на «ми» і «вони» відразу виявляє сектантський характер цього руху.

І наостанок, що ж так притягує людей, окрім екзотичних практик та впевненості у спасінні? Це те, що у своїх спільнотах «підгорецькі» дають людині відчути її важливість, дають відчуття і пережиття спільноти, в якій кожен важливий. Саме це, на думку автора цих рядків, є тим, що зараз найбільше потрібне Церкві – спільнотний дух – що і робить «підгорецьких» «рибалками людей», в поганому значенні цих слів…

В одному із нещодавніх своїх «послань» «підгорецькі отці» поставили ультиматум Святішому Отцеві: якщо він не відсторонить від керівництва УГКЦ Блаженнішого Любомира, «то тим більше ми перед Богом зобов’язані почати святити єпископів, а то і для Західної Церкви! Маємо серйозних кандидатів». Я довго думав, чи сповна розуму ці люди... Але щодо того, що вони здатні вдатись і до такого – не маю сумніву.




Звідси