Україна – поліконфесійна держава. Хоча більшість в країні становлять православні, на Західній Україні – греко-католики, та свободою віросповідання тішаться і інші конфесії, зокрема, римо-католики, п’ятидесятники, баптисти, адвентисти. Вільно сповідують свою релігію мусульмани, іудеї, буддисти тощо. Навіть такі відверто сектантські угрупування як Свідки Єгови можуть реєструватися в державних органах влади та здійснювати свою діяльність.
Звичайно, що проблем у церков є багато. Це і реституція майна, повернення храмів, які часто дотепер не виконують свої властиві функції, а приклад костела Марії Магдалини у Львові – кричущий факт. Це і потреба певних змін у чинному законодавстві України, потреба служителів, їх якісної підготовки, проте найгостріше проблеми проявляються тоді, коли вони стосуються не якоїсь однієї конфесії, а двох. Це і спільне користування храмами та почергові богослужіння, це і конфлікти між трьома православними гілками, це і прозелітизм (перетягування вірних однієї церкви іншими). А нещодавно одній із церков довелося зіткнутися з небуденною ситуацією – виникла секта, яка претендує на ім’я цієї церкви.
Мова йде про так звану Українську Правовірну Греко-Католицьку Церкву. Як сказав Глава УГКЦ Святослав Шевчук на прес-конференції в Дрогобичі 7 травня, “головне – не дати цим людям зужити наше добре ім’я тим, які хочуть ним прикриватися. Жодного відношення до Католицької Церкви вони не мають”. Саме з цієї причини, що секта “догналівців”, “підгорецьких отців”, “підгорецьких монахів”, а саме так УПГКЦ найчастіше називають греко-католики, іменує себе “греко-католиками”, не належачи до Святої Католицької Церкви, їх і не реєструють як релігійну громаду. Очевидно, що сектанти звинувачують державну владу у нібито упередженості та навіть релігійних переслідуваннях, проте якраз в цьому випадку влада поступає абсолютно правильно. Хочете творити нову релігійну спільноту – називайте її власним, а не чужим іменем. Чому б цим людям не назвати себе “Візантійська Правовірна Церква” чи ще якось, адже їхній “синод єпископів” проголосив же створення Візантійського Католицького Патріархату! Та знову ж таки, ми, католики, не повинні допустити, щоб хтось вживав наше добре ім’я для своїх неясно яких справ.
Не будемо докладно зупинятися на темі розкольницьких рухів у Католицькій Церкві, а в УГКЦ зокрема. Лефевристи, ковпаківці, а тепер догналівці – на цю тему написано досить багато і то фаховими спеціалістами, істориками, богословами. Переважно всі сектанти закінчують так, як говорив мудрець Гамаліїл, учитель Закону, під час засідання синедріону: “Відступіться від цих людей та занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями!” (Дії святих апостолів, 5:38-39).
Секта УПГКЦ небезпечна насамперед тим, що вона претендує на вірних існуючої церкви (УГКЦ), відтягує їх, як овець із стада. Звичайно, для її створення було добре підґрунтя, адже в середині УГКЦ існували проблеми, які ієрархи воліли замовчувати, ніж вирішувати. Це і симонія (продаж церковних посад), і неврегульованість стосовно окремих літургійних практик чи навіть слів, і незадоволення частини вірних нововведеннями, що мали на меті делатинізувати східний обряд, і багато чого ще. Не таємниця, що окремі священики про свій бізнес думають та дбають набагато дужче, ніж про духовні потреби громади, що часто моральний рівень отців бажає бути кращим. Але зразу ж зауважуємо – мова йде про поодинокі випадки, подібно як поодинокими були факти педофілії в Латинській Церкві, як поодинокими були факти висвячень гомосексуалістів чи жінок в Англіканській чи інших протестантських церквах. Подібні проблеми є не тільки в християнських церквах, але і поза ними, в інших релігіях. Навіть в ідеалізованих сьогодні перших віках християнства були виразні проблеми і книги Нового Завіту відкрито говорять про них.
“Листи з України”, які почали поширювати позбавлені духовного сану кілька отців-василіян та братів-василіян (родом з Чехії), появилися з 2008 року і від того часу УГКЦ не може собі дати раду з цією проблемою. На це є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини, серед яких і дещо неправильна тактика окремих богословів УГКЦ, які в ревності своїй наробили ряд помилкових кроків, і гіперактивність “правовірних”, які останнім часом вриваються в церкви і вимагають дискусій, доводячи свою нібито правоту. Мимоволі починаєш вірити в окремих випадках, що проект УПГКЦ – це дійсно творіння рук ворогів Католицької Церкви. Та коли хтось пробує звинувачувати в цьому РПЦ, тобто православну церкву московського патріархату, то хочеться заперечити таким людям і сказати – ні, не може братня церква такі речі діяти, це швидше, справа рук самого Диявола, який готовий взяти на себе будь-який облик, щоб лише нашкодити Церкві Христовій.
Гідні похвали та наслідування окремі акції УПГКЦ, зокрема щодо заборони пропаганди лібералізму чи гомосексуалізму, щодо потреби більше молитися до Духа Святого тощо, проте типово сектантськими є намагання виставити себе “здоровою гілкою Церкви” (в той час, коли ці люди від Церкви відлучені), неможливо без обурення читати про “дух Асижу” та “ідолопоклонників”, а такими, виглядає, для послідовників “підгорецьких отців” є кожен, хто не поділяє їхніх поглядів. Турбує і те, що окремі направду побожні вірні даються себе звести із правдивої дороги “вовкам в овечих шкурах” і згодом нападають на Церкву Христову, забуваючи, що вона – тіло, а глава – сам Христос.
Маніпулювання окремими термінами є очевидним для кожного, хто знає Біблію, історію Церкви та психологію людини не поверхово, а дещо глибше. Тактика цих сектантів багато в чому нагадує тактику свідків Єгови, яка суттєво відрізняється від євангелізації, як її здійснюють католики, православні чи протестанти. Мозковий штурм, психологічна атака, сліпе підкоряння лідерам, які праві завжди і в усьому, обливання брудом інших та вознесення своїх поглядів до рангу абсолютної істини, переведення стрілок та невміння вести дискусію в конструктивному руслі, словом – наяву всі ознаки секти.
Останнім часом “ієрархія” УПГКЦ зробила ряд хибних кроків, які свідчать про агонію цієї структури, про лють через нездатність побороти Церкву Христову. Це і апостазія, прокляття та відлучення від церкви єпископа Риму, кардинала Гузара, нового Глави УГКЦ С. Шевчука, це і дивні заклики “до 12 червня 2011 року” дистанціюватися від папи Бенедикта XVI, переважання чорного есхатологічного настрою та виголошення анатем (проклять) кожному, хто згідний з теперішньою політикою Ватикану та хто добре слово говорить про Папу теперішнього чи попереднього, про керівництво УГКЦ тощо.
Найгірше те, що розумні люди, коли їм вказуєш на їхні неправильні погляди чи дії, починають робити “скляні очі” і вбачати в тобі ворога навіть тоді, коли ти говориш з ними про поклоніння Богу в Дусі і правді. Найгірше, коли бачиш, що людина добровільно обирає собі не ту дорогу, до якої кличе її Спаситель-Христос, а сотворює собі ідолів, кумирів у особі підгорецьких “владик” і в той же час звинувачує в ідолопоклонстві інших.
“Нехай воскресне Бог і нехай розсиплються вороги Його і нехай од лиця Його повтікають Його ненависники. Як дим розвівається, так їх розвій, як тане віск од вогню, так несправедливі загинуть перед Божим лицем”, говориться в Псалмі 67, а Книга Псалмів починається зі слів “Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…”. Тож аніж прислухатися до слів сектантів чи взятися до читання їхніх філософствувань, краще взяти до рук Слово Боже чи помолитися в тиші і попросити Господа за навернення цих людей до Святої Церкви. І віддати всю славу Богу в Трійці Пресвятій Єдиному – Отцю, і Сину, і Святому Духові. Амінь.
“Товариство святого Ігнатія”, м. Дрогобич
http://protruskavets.org.ua
