Погнулася золота підкова…

Цього літа мені випала казкова подорож «Золотою підковою» України – замками Олеська, Підгірців та Золочева. Львівщина та стародавні легендарні замки, здавалося б, що ж може бути краще? Що більше, саме в Підгірцях колись знімали «Трьох мушкетерів». Звичайно, приходила думка про горезвісних підгорецьких сектантів-догналівців, але я її відганяла банальним заспокоєнням, що це, мовляв, «десь далеко, скраєчку, і навіть не варто про них думати, і не видно їх зовсім…» Та не так сталося, як гадалося, – після цієї поїздки в мене так і застиг образ погнутої золотої підкови. Погнутої просто посередині.

Уже на під’їзді до Підгірців то тут, то там зустрічалися бабці, які пішки, з кравчучками чимчикували у напрямку села. Дивний вигляд, активна жестикуляція, нездорове захоплення в очах – дивлячись на «паломниць», згадала я розмову з одним священиком, що відбулася кілька років тому, геть зіпсувавши приємний гіркуватий смак вишуканої львівської кави. Коли випадково заговорили про Підгірці, він відмахнувся: мовляв, не наші це проблеми. Так ось, бабці змусили мене хоча б подумки завершити ту давню дискусію, коли в мене забракло аргументів «проти». Добре, отче. А оці душі, що фанатично тягнуть свої кравчучки до загибелі, це чия проблема? Проблема, а швидше – трагедія, рана на Тілі Церкви. Де ж пак, Церкві болить, а нам – ні, виходить?

…Та вже за кілька хвилин від моїх роздумів не лишилося й сліду, бо дух захопило: прямо перед нами стояв красень-храм, що за всіма ознаками мав би бути побудований сторіччя зо три тому для католиків латинського обряду (до якого я теж належу). Так і виявилося. Перлина архітектури, винятково гарна святиня ХVIIІ ст., вона була задумана колись як усипальниця графом Вацлавом Жевуським, власником Підгорецького замку. Пізніше храм Воздвиження Святого Хреста та св. Йосипа став парафіяльним. Одним вухом слухаючи історичну інформацію, я вже майже наблизилась до храму, коли мій провідник категоричним тоном попросив зупинитися. Виявилося, що саме ця святиня, переживши кілька воєн та державних устроїв, найгірше своє випробування отримала в ХХІ ст.: саме тут тепер «резиденція» підгірської деструктивної секти, яку ми вже звикли йменувати «догналівською» від імені Антоніна Догнала.

Історія цієї людини – яскравий приклад того, що жодна проблема не з’являється з пустого місця і не зникає в нікуди. І приділяти увагу кожному тривожному сигналу треба завчасно. Отже, Догнал і його однодумці від 2008 року офіційно відлучені від Церкви, їм належить кара Великої Екскомуніки, підтверджена Святим Престолом. Свого часу Антонін Догнал відзначався недотриманням Церковного Вчення, ще в Чехії, коли був католицьким священиком латинського обряду. Однак 1991 року в Варшаві він раптово змінив обряд, став монахом-василіянином. Подальші чисельні порушення канонічного права (а попри це Догнал ще примудрявся викладати догматику!), призвели до того, що 2005 року його виключили з Ордену Святого Василія Великого разом зі «співбратами» – чехами Маркіяном В. Гітюком, Методієм Р. Шпіржіком та словаком Самуїлом Р. Обергаузером. Нині вже вони самі проголосили себе єпископами, ба навіть Синоду УПГКЦ – «Української правовірної греко-католицької церкви». Повелося за цією «великою четвіркою» писати листи, відлучати, диктувати свої умови… Не сьогодні-завтра «відлучать» Папу – і ми ще почуємо не лише про «візантійський католицький патріархат», що його вимислили підгорецькі горе-монахи, але й про нового «папу».

Оминаючи всі деталі цієї історії (зокрема, нещодавні прикрі новини з Італії), прямую до підсумку, базуючись на свідоцтві дівчини, яка не так давно покинула підгорецьку секту. Вона зауважує: «Ця секта маніпулює людьми. Не знаю, як звідти витягнути маму. І думаю, вона могла б перейти у справжню Церкву. Але тільки, якби переконалася, що там дають добрі духовні знання. Адже «догналівці» тим і привернули увагу вірних, що проводять ґрунтовні реколекції, виголошують сильні емоційні проповіді. Вони говорять своїм парафіянам, що у інших Церквах і причастя несправжнє, і священики нічого не навчають. […] Не уявляю, як людей витягнути з цієї секти. Вони прив’язані. Думаю, треба зробити якусь віднову в Церкві, щоб було більше наук, щоб зацікавити тих людей, щоб вони зрозуміли, що в іншій Церкві є Бог».

Ось так… До жирних сектантських рук спроможний не втрапити лише той, хто добре озброєний – і з боку Вчення Церкви, і з боку нашої справжньої Традиції, тої, яка пишеться з великої літери «Т». І тут варто задуматися кожному католику зокрема, що він на своєму місці робить доброго для того, щоб злу не стало місця? Не варто зосереджуватися суто на бідах – здається мені, що догнали, ковпаки та вірні останки – це лише те, що Господь допускає в момент, коли всі ми забуваємо, до чого покликані. Дуже гарно та лаконічно це висловив св. Петро: «…А Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 Пт 3, 15).

Ірина Максименко

http://catholicnews.org.ua

Вектор вказує на Москву?

Кожна епоха накладає свій відбиток на історію людства, історію суспільства, історію Церкви тощо. У дальшій перспективі дослідники української історії ще напишуть свої наукові праці про наше минуле. Це будуть, очевидно, великі трактати, реферати, історичні розвідки, дискусійні статті. Ми ж сьогодні самотужки застановімося на хвильку над подіями минулого століття і хоч приблизно збагнімо те зло, котрого зазнав український народ, українська земля, українська Церква протягом останніх ста років.
У минулому столітті особливої кривди зазнала Українська Греко-Католицька Церква. Фатального удару по нашій Церкві, коли були понищені наші монастирі, позакривані наші семінарії і Академія, вимордовані і заарештовані митрополит, єпископи, священики, монашество тощо наніс «псевдособор» 1946 року, котрий був одним із наслідків ІІ-ї Світової війни. Більше ніж сорокарічна перерва в легальній діяльності Церкви спричинилася до того, що майже цілком занепали, а властиво, затерлися, дух і традиції передвоєнного галицького духовенства. Їх місце заполонила московська ментальність і невластиві нам розуміння і сприймання гідності священства як такого. У Церкві втратилася історична тяглість нашого духовенства, згубився приклад до наслідування, зник зв’язок поколінь. В результаті маємо у сьогоденні стан духовенства, котрий далекий від зразкового. Такий стан ми ще довго будемо спостерігати і терпіти, якщо не зуміємо радикально взятися до його направи.
Читаючи «Заповіт» Патріарха Йосифа Сліпого, знаходимо наступні рядки: «Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!». Кожен з нас на своєму місці мав би старатися і працювати, щоб не пропадало знання нашого минулого, щоб, переосмислене, воно давало добрі і рясні плоди.
Однак, саме тепер, коли відзначаємо 20-ліття виходу нашої Церкви з підпілля, коли заструпилися глибокі рани і можна вільно молитися до нашого Господа, Церква знову зазнає підступної агресії – її намагаються розколоти, щоб знищити. Кілька чужинців, що якийсь час замешкують в Україні, проголосили себе єпископами і, зорганізувавшись в «правовірний синод», подають заяву до державної влади з вимогою зареєструвати їх під титулом «правовірна греко-католицька церква». Цікавим є те, що мусульмани по відношенню до нас – християн, визнають себе правовірними. Можна зробити висновок, що ці новітні «апостоли» хочуть запровадити у Церкву ще й мусульманську течію. Адже по відношенню до кого вони бажають бути правовірними? Напевно це про них говорить св. апостол Павло: «Оті бо – то апостоли неправдиві, робітники лукаві, що вдають апостолів Христових. Воно й не дивно: сам бо сатана вдає з себе ангела світла. Нічого, отже надзвичайного в тому, коли і його слуги вдають із себе слуг праведності. Кінець їхній буде за ділами їхніми» (2 Кор. 13-15).
Сьогодні відкриваються секретні сейфи, стають явними таємниці, людям відкривається істина. Та й хіба ж може бути інакше? Адже Господь говорить нам: «Нічого бо нема захованого, що не стало б явним, ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло» (Лк 8, 17). Минеться час, відійдуть у небуття і ці новоявлені «месії», що вдають із себе синів світла, можливо знайдеться і психіатр, котрий розповість про їхній діагноз, відкриються потаємні архіви, і виявляться справжні наміри оцих «правовірних апостолів», що сьогодні так сильно хочуть бути єпископами, патріархом чи навіть папою.

Казав хтось із древніх мудреців: скажи мені, хто твій друг, і я скажу про тебе: хто ти. Я не мудрець, але на їхню адресу відважуся трохи перефразувати: нехай скажуть хто святив їх і їхнього «верховного архиєпископа», і я скажу кому вони служать. Вектор вказує на Москву.

о. Іван Галімурка

Джерело: http://olha-church.org.ua

Підгорецькі контроверсії

Село Підгірці Бродівського району до війни було відоме розміщеним на його території монастирем оо. Василіян та чудотворною іконою Божої Матері, яка там знаходились. Згодом прославилося знаменитою Бродівською битвою 1944 року, що розігралася в його околицях. Але сьогодні це село відоме саме Підгорецьким монастирем та напруженою ситуацією, яка склалася серед отців чеської делегатури ЧСВВ.
З 2004 р. триває серйозний конфлікт, у якому опинились підгорецькі отці, як і з керівництвом ЧСВВ, так і з керівництвом УГК Церкви. Конфлікт настільки серйозний, що було оголошено про ліквідацію чеської делегатури ЧСВВ в Україні. Однак самої ліквідації вони не визнали, натомість відіслали прохання про апеляцію в Рим. Розгляд цієї справи триває й досі.
Проте дана публікація не присвячена ні історії їхнього конфлікту, ні справі їхньої апеляції, її тематика дещо инша, а саме: починаючи з 2005 року, підгорецькі отці видають свої брошури з посланнями і розсилають священикам та мирянам. Окремі з їхніх послань свого часу викликали гарячу полеміку в таких церковних ЗМІ, як: «Мета», «Арка», «Патріархат». Проте пройшов час, і чимала кількість послань, які накопичились, вимагала, врешті, дати їм якийсь загальний аналіз. Варто відразу зауважити, що з більшістю написаного в цих посланнях можна погодитися. Однак існують принципові питання, з якими погодитися дуже важко. Врешті-решт, нехай самі читачі вирішать.
Ось, наприклад, процитуємо окремий фрагмент із листа апостоль¬ському нунцію в Україні (загальна назва брошури: «Лист Архиєпископу Івану Юрковичу апостольському нунцію в Україні. Лист вірним УГКЦ», с. З). «Антицерковна мафія в середині Церкви потребувала швидко забезпечитись перед новообраним Святішим Отцем. Щоб він не міг нічого зробити для спасіння нашої Церкви, швидко висвятили на єпископів своїх кандидатів замість тих, яких хотів би Він». Тут цікавими є не так висловлювання типу: «антицерковна мафія», як те, звідки шановні підгорецькі отці знають, кого хотів би бачити єпископами Святіший Отець. Чи не володіють вони мистецтвом читати думки?
Ще цікавішою є їхня оцінка на реакцію духовенства УГКЦ стосовно минулорічного скандального фільму «Код да Вінчі». Ось їхні твердження: «Випробуванням для нас був фільм, зневажуючий нашого Спасителя, на який ми відреагували мовчанкою. Тут мовчанка означає згоду. Крім архиєпископа І. Возняка, контемплятивних сестер, невеликої кількости відважних священиків і вірних, Ісуса Христа на Україні явно зреклися» (лист вірним УГКЦ, с. 8-9). Не беру на себе відваги передбачати, де в часі демонстрації фільму перебували підгорецькі отці, але з усього висловленого можна припустити, що не в Україні. Адже якою була реакція Церкви на «Код да Вінчі», немає потреби нагадувати. Про це писалось і говорилось повсюди. Церкві навіть закидали, що вона зчинила занадто великий галас щодо цього фільму. До речі, критику на цей фільм і книгу, серед инших, було опубліковано у василіянському часописі «Місіонер» (див. номер 9, 2006 р.). Нагадуємо про це тому, що провід ЧСВВ в підгорецьких посланнях часто критикується як такий, шо має дух світу, дух схизми і т. д.
Особливо багато місця в підгорецьких посланнях приділено полеміці стосовно вживання під час богослужінь слова «православний». Ось декілька цитат щодо цього: «Усі чотири нові єпископи у святій Літургії називають наших вірних, що вони є православними (тобто членами схизматичної Церкви). За такий злочин проти Святішого Отця і за цю зраду мали бути адекватно покарані» (лист Івану Юрковичу, с. З). «Слово "православний" в Україні та й в усіх слов'янських державах означає тільки і тільки член православної схизматичної Церкви» (див. «Голгота УГКЦ, 1946-2006», с. 11). «Не можна наших католицьких вірних називати в Літургії православними. І навіть якби владики А. Шептицький, Й. Сліпий, М. Чарнецький у свою добу та в обставини, в яких опинилися, в деяких випадках так робили, то сьогодні те саме вже є злочином і зрадою не тільки нашої мученицької Церкви, але самого Христа і Святішого Отця, який Його видимо заступає» (лист вірним УГКЦ, с. 8). У книзі, виданій тими ж таки підгорецькими отцями під назвою «Чотири слова з України», на сторінці 128 чорним по білому, до того ж «жирним» шрифтом, є напис: «Східні канони (православної Церкви)». Під заголовком з такою ж назвою в цій книзі подано правило 61 VI Вселенського Собору, а далі – правила 65, 72, 81, 83 святого Василія Великого. Нагадую читачам, що VI Вселенський Собор відбувся 681 року, тобто ще до розділення Церков, за життя святого Василія Великого. Що ж тоді, за логікою підгорецьких отців, випливає з цього? Якщо вони твердять, що слово «православний» означає «тільки і тільки член православної схизматичної Церкви», значить ця схизматична Церква існувала ще до схизми, біля прізвищ авторів звернень стоїть додаток – ЧСВВ (чин св. Василія Великого), а тут самого Василія Великого вписали до «православної схизматичної Церкви» – значить усі ті звинувачення, які вони висувають єрархії нашої Церкви стосовно слова «православний», повинні застосувати й до себе. Крім того, парадоксальним є визнання самими підгорецькими отцями того, що, свого часу, це слово вживали на богослужіннях такі діячі нашої Церкви, як Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Миколай Чарнецький. Отож, чому сьогодні таке вживання обов'язково є зрадою – вони не пояснюють.
У брошурі «Голгота УГКЦ, 1946-2006 рік» на 28 сторінці читаємо: «Як тяжко хотіти пояснювати простим людям, що все є в порядку, коли до сьогодні найвищий авторитет у Церкві не пояснив жесту Папи Івана Павла II щодо молитви в Асижі (1986 р., 2002 р.). Замість того прискорено наполягається на процесі його канонізації». В иншій підгорецькій брошурі «Лист Святішому Отцю Бенедикту XVI щодо зобов'язуючого слова відносно історично-критичної теології поганських релігій від 21. 11. 2006 року» на с. 24 читаємо: «Святіший Отче, тисячі безборонних і безсильних католиків очікують від Вас, що будете чинити покаяння за Папи Івана Павла II стосовно Асижу, що скажете ясне слово і вкажете, що цією зустріччю зловживалося і зловживається на велику шкоду сучасної Церкви». Отже, спершу ми чули вибачення Папи Івана Павла ІІ, а тепер, як бачимо, є домагання, щоб вибачалися за Папу Івана Павла II, і до того ж висловлюється застереження щодо його канонізації.
У вищезгаданій книзі «Чотири слова з України» знаходимо, що писали підгорецькі отці про асизькі зустрічі там: «В 1986 і 2002 роках в Асижі відбувалися молитви за мир у світі, в яких також брали участь представники нехристиянських (язичницьких) релігій. На жаль, мас-медіа, і навіть католицькі часописи, календарі і книги до документальних фотографій додавали хибні цитати і коментарі. Однак в жодному випадку не можна з молитов в Асижі робити неправильних висновків, там йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність із цими язичницькими релігіями. Той, хто із зустрічі в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиціям святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовність, той поводиться нечесно і навмисно подає неправдиве пояснення» (с. 99-101). Щоправда, тут отці писали не від самих себе, а цитували послання сестер св. Василія Великого із монастиря Альбано, зі змістом якого беззастережно погоджуються. Отож, чому тепер лунають закиди вже покійному Папі і висловлюються застереження щодо його канонізації?
До речі, щодо вибачень, які, свого часу, проголошував Папа Іван Павло ІІ, то підгорецькі отці відгукуються досить прихильно, але й тут вони дещо наплутали. Наприклад, у тому ж таки листі до Бенедикта XVI на с. 23 читаємо таке: «Ваш попередник також чинив покаяння за невинні жертви хрестоносних походів, потім за спалення Галілео Галілея. В цьому була його велич». Дивно, як міг покійний папа вибачатись за спалення Галілео Галілея, якщо останнього ніхто не спалив. Розповіді про спалення – це вигадка антикатолицької пропаганди. Насправді інквізиційний трибунал 1633 року тільки присудив Галілею перебування під домашнім арештом (з якого згодом був звільнений) і відмовляння 8 псалмів. Після суду Галілей ще жив до 1642 року і помер власною смертю, а 1639 року вільно опублікував свою працю «Діалоги і доводи математичні». Без сумніву, сам судовий процес проти Галілея, незалежно від того, яким був вирок, все одно носив насильницький характер, тому Папа Іван Павло II стосовно цієї справи просив пробачення, що, безперечно, не має нічого спільного з якимось міфічним спаленням.
Цікаво, що сьогодні навіть така різко антикатолицька організація, як Свідки Єгови, не стверджує того, що Галілея спалили (див. «Вартова Башта» за 01. 04. 2006, с. 3, 4). Навіть вони визнали, що попередник Галілея – Копернік – був у добрих стосунках із церковною єрархією і свою книгу видав на прохання папи (див. «Вартова Башта» за 01. 04. 2006, с. 3, 4; див. «Пробудись» за 22.07, 2005, с. 14-17). Тому на тлі цього висловлювання підгорецьких отців, котрі вважають себе захисниками католицької ідентичности, стосовно Галілея виглядають вельми дивними.
Левова частка місця у підгорецьких посланнях відведена критиці сьогоднішнього глави УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара). В контексті цієї критики вони, серед иншого, видали брошуру із назвою «Узурпація Верховного Архиєпископства УГКЦ в 1996 році», в якій намагаються довести, що Блаженніший Любомир незаконно привласнив владу в Церкві. В багатьох своїх подальших публікаціях вони посилаються на цю 6рошуру як на беззаперечний авторитет. Усі факти, викладені там, побудовані на свідченнях однієї особи, члена Синоду єпископів 1996 р. Його ім'я в даному випадку значення не має з кількох причин, а саме:
Святе Письмо пише: «На пресвітера не приймай скарги, хіба що при двох або трьох свідках» (І Тм. 5: 19). Проте тут мова навіть не про пресвітера, а про Верховного Архиєпископа. І наразі двох або трьох свідків його нібито незаконної узурпації не представлено.
У кінці брошури зазначено наступне: «Листопад 1996 – Львів. Три митрополити УГКЦ пишуть меморандум, в якому протестують проти насильства над їхнім сумлінням, незаконним вибором владики Л. Гузара на наступника Верховного Архиєпископа». На сторінці 26 згаданої брошури читаємо наступне: «Тим листом Святіший Отець посередньо дав признання авторам меморандуму і висловив їм своє співчуття та зрозуміння, щоб вони мали мужність і відвагу стати в обороні Української Церкви і законних прав Синоду єпископів» (ці слова в брошурі є виділеними). Текст листа, яким, як написано в брошурі, «Святіший Отець дав признання меморандуму» вміщений там само, на сторінці 26. Подаємо його читачам без усіляких скорочень: «Я одержав листа з меморандумом до Його Еміненції кардинала Сільвестріні і Святіший Отець запізнався з його змістом (слово “запізнався” він підкреслив). Щиросердечні побажання пересилаю вам з нагоди зближающихся празників Христового Різдва і Нового Року. Щасти вам Боже! З належною пошаною отець Станіслав Дзівіш». Це все. Звернімо увагу, що навіть лист, написаний не самим Святішим Отцем, як це подано в брошурі, а його секретарем. Якщо на підставі цього листа доходять вищенаведених висновків, то постає закономірне запитання – наскільки взагалі цю брошуру можна вважати авторитетною.
Підгорецькі отці майже всюди перед прізвищем Любомира Гузара додають титул кардинал, а це означає, що кардинала вони в ньому визнають. Пригадаймо тепер, що цей титул Блаженніший Любомир отримав він Святішого Отця Івана Павла II 2001 року. Позаяк Папа вручив йому кардинальську шапку, значить претензій до нібито його узурпації влади немає, бо в протилежному випадку доведеться і Святішого Отця визнати співучасником узурпації.
У кінці цієї брошури подана післямова від редакції, тобто від шанованих підгорецьких отців. І, зокрема, наведено такі слова: «Після прочитаного заява кардинала Гузара в мас-медіа – “Я не масон” – звучить непереконливо». Стосовно масонства Блаженнішого це звучить не вперше, отож немає потреби знову повертатись до цього питання. Справа в тому, що в усій цій брошурі – «Узурпація Верховного Архиєпископа в 1996 році». Про яке-небудь масонство Любомира Гузара, чи про масонство взагалі, немає ні слова. Тобто висновки збудовані ні на чому.
Тепер про деякі наступні звинувачення Блаженнішого в тому, що кардинал Гузар має схизматичне думання, свідчить: «Без дозволу Святішого Отця прийняв єпископські свячення» (відповіді підгорецьких отців на статті в часописах «Мета» і «Арка», с. 10). Якщо, як вони самі пишуть, Блаженніший отримав єпископські свячення, то значить хтось їх йому уділяв. Питання – хто? У брошурі «Узурпація Верховного Архиєпископа в 1996 році», с.14 є відповідь: це був Йосип Сліпий. Цікаво, Йосип Сліпий теж мав схизматичне думання? Подальші звинувачення такі: «Своїм ставленням дозволяє гомосексуальне співжиття і не вважає це за гріх» (відповіді підгорецьких отців на статті в часописах «Мета» і «Арка», с. 12). Це своє звинувачення вони побудували на підставі книги-інтерв'ю Антуана Аржаковського «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» (УКУ, Львів 2006). Щоб зрозуміти слова Блаженнішого, котрі стягнули на нього вищесказане звинувачення, слід звернути увагу на запитання, яке поставив Аржаковський: «Цього року у світі багато йшлося про визнання гомосексуального подружжя?», с. 67. «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства». Спершу вияснимо, на якому рівні піднімалось питання про визнання цих зв'язків: церковному чи державному? Зрозуміло, що на державному. Отож, питання, яке ставилось Блаженнішому, стосувалось визнання гомосексуальних подруж на державному рівні: про те, чи це є гріхом, чи ні, мова не йшла. І тому відповідь, яку він давав, стосувалась того, яке було відношення держави, а не Церкви. Нагадаю, що раніше гомосексуальні зв'язки карались в'язницею. Починаючи від часу Великої Французької революції, відповідальність за них почали усувати з кримінальних кодексів, за винятком зв'язків, вчинених насильно або стосовно неповнолітніх. В Україні ці явища перестали каратись законом аж після розпаду Радянського Союзу, хоча одночасно і не було легалізації гомосексуальних подруж. У той час, коли з кримінального кодексу усунули статтю про гомосексуальні зв'язки, жодна Церква не протестувала. І це не тому, що вона не вважає гріхом такі вчинки, а тому, що не вважає, що все, що є гріхом, має автоматично каратися державним законом. У той же час всі Церкви в нашій державі, і не тільки в нашій, є категорично проти того, щоб такі зв'язки реєструвалися на державному рівні. У даному випадку це вже було б схвалення гріху з боку держави.
Згадавши ті моменти, повернемось до інтерв'ю Блаженнішого. Його слова створили найбільше шуму: «Вони можуть жити разом, якщо наполягають на цьому. Добре, я певною мірою можу миритись із цим», – стосуються їхнього вчинку в очах держави, а не Бога і Церкви. А відразу після цих слів є таке: «Але нехай вони не претендують на те, щоб це вважалося подружжям». У даному випадку ми маємо справу з помилковою інтерпретацією слів Блаженнішого.
А ось ще одне звинувачення: «В рамках “реформ” східного монашества кардинал Л. Гузар назначив головою всіх монахів (втім і священиків) – жінку! Запитуємо, коли, за цією “традицією”, розпочнеться висвячування жінок на священиків та єпископів, як це вже є на Заході в деяких протестантських Церквах. Цей американський фемінізм різко протирічить східній традиції». («Голгота УГКЦ», 1946-2006 рр., с.31). Відповідь на це запитання дає сама історія.
1106 року у Франції релігійний проповідник блаженний Роберт Арбрісел заснував абатство Фонтевраульт. Туди входили і чоловічі, і жіночі монастирі. І, згідно з писаними правилими, засновником цього абатства та на чолі його обов'язково мала стояти жінка-абатиса. Їй підлягали як жінки, так і чоловіки, в тому числі і священики, і навіть сам засновник віддав себе в послух абатисі. Цікаво, що з боку Риму абатство Фонтевраульт ніколи не було засуджено, воно, згідно зі своїм статусом, проіснувало аж до кінця XVIII ст., зліквідувала його тільки Велика Французька революція, (див. Encyclopedia Katolicka. Lublin 1989, t. 5, p. 383). Правда, слід визнати, що Фонтевраульт – це все ж таки не східна традиція, однак виникло воно на початку XII ст. Невже у Середньовіччі Церква була схильна до протестантизму? Чи до єресі модернізму? Чи, може, до єресі ІКТ (історично-критична теологія)?
До сьогодні розглядаються закиди підгорецьких отців стосовно керівництва нашої Церкви. Поглянемо на проєкт реформи, яку вони пропонують Церкві і яку виклали у ще одній своїй брошурі під назвою «Учнівство – нова формація». На сторінках 13-16 конкретніше поданo проєкт нової формації семінаристів. Отже, як би виглядали студії в семінарії, згідно з підгорецькими реформами. «Час навчання чітко розділений: два роки місійної практики на території єпархії, три наступні роки навчання і знову рік практики». Тобто спочатку семінаристи мали б провадити місіонерську діяльність, а згодом вчитися, як провадити цю діяльність. Думаю, подальших коментарів не потрібно. Цікаво, що там само, на сторінці 13, читаємо наступне: «Суть біблійного студіювання бачимо на прикладі Ісуса Навина. Спочатку він вивчав Боже Слово (вдень і вночі, і то без ІКТ), опісля це слово «жив» (зберігаю повністю граматику тексту, як і підкреслення І.Б), і аж потім його «вчив» инших. Чи звернули отці увагу, що цей поданий ними приклад суперечить розробленій ними ж семінарійній реформі.
Підводячи підсумки всього вищесказаного, хочеться ствердити наступне. Рідко хто може заперечити, що і в Католицькій Церкві загалом, і в нашій помісній Українській Греко-Католицькій Церкві зокрема, є справді багато проблем. Тому бажання провадити церковні реформи, за своєю суттю, є добрим. Бодай за це бажання підгорецьким отцям слід віддати належне. Так, серед їхніх зауважень і пропозицій є багато й таких, до яких варто прислухатися. Неможливо теж не згадати їхню надзвичайно активну місійну працю як в Чехії, так і в Україні. Але, поряд з цим, ми спостерігаємо явища, які не тримаються купи. У принципі, вони не були б серйозною проблемою, якщо б поряд з ними не існувала тенденція кидатися від однієї крайности в иншу і то в такий спосіб, який викликає серйозне занепокоєння багатьох вірних, котрі читають підгорецькі послання або відвідують реколекції в Підгірцях. Через удавання до таких крайнощів створюється конфронтація в Церкві, яка затемнює багато чого справді позитивного, створеного чеською делегатурою в Україні. Мабуть, кожен погодиться, що позиція конфронтації, це явно не та позиція, яка сприяє оновленню Церкви і відкриває серця людей на прийняття Духа Божого.


І. Бриндак. Підгорецькі контроверсії // Слово № 2 (32) (2007) с. 23-25

ПРАВДА ПРО "ПРАВДУ"

Недарма в нашому народі говорять: "Неправдою світ перейдеш, а назад не повернешся". Бо, що руйнує, ніколи не може творити, будувати чи пізнавати. Адже говорить Євангельська наука: "Пізнай правду і правда визволить тебе", дасть тобі пізнати сокровенне, що, можливо, не завжди і здатне відкритися без Божої ласки. Але чи це ми зустрічаємо в недавно об'явлених себе "підгорецьких пророках"? Вони не тільки пов'язують себе з традиційно-оновленою Церквою, але й з новою "самопроголошеною ієрархією" і, що найцікавіше, з новим синодальним устроєм.


А починалося в них все досить прозаїчно, без жодних натяків на якусь "ексклюзивність" та "непересічність особистостей", які, нібито, зазнають видимого гоніння та переслідування від Василіянського Чину і Церкви. Ще у 2003 р. екс-ченці Антон-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік та Самуїл-Роберт Обергаусер, що належали до розформованої Чеської делегатури оо. Василіян, в незгоді з Чеською ієрархією ГКЦ і її рішеннями, робили спробу зареєструвати громаду УГКЦ, теж, очевидно, нікого не питаючи. X Генеральна Капітула оо. Василіян, члени Римської провінції та делегати з усіх провінцій Василіянського Чину св. Йосафата приймають рішення про розформування Чеської делегатури і її 21 член має перейти в підпорядкування протоігуменам місця проживання або безпосередньо Протоархимандритові.
Наші екс-ченці з Чехії, а також четвертий "протестант", українець Василь-Маркіян Гітюк з Підгорецького монастиря ЧСВВ відкидають це рішення і зачиняють двері монастиря перед чинним Протоігуменом. Їхнє пояснення, немов, їх хочуть звідси виселити, заборонити проповідувати "живу Євангелію та живого Господа" і змушують до невиправданого послуху, У 2005 р. цих ченців було виключено з Василіянського Чину відповідними декретами, а після самопроголо-шення себе ієрархами-єпископами УГКЦ у березні 2008 р. на них була накладена велика екс-комуніка, яка забороняє будь-які уряди і чини в Церкві, згідно з ККСЦ. Підгорецькі екс-ченці подають апеляцію до Риму, але це не міняє суті справи і конфлікту, в який вони втягнули Церкву.

Цікавим видається також факт, як вдалося, перебуваючим в опалах "підгорецьким ченцям", переконати Героя України, директора Львівської Галереї Мистецтв Б. Возницького передати їм для літургійних відправ колишній костел Воздвиження Чесного Хреста. Адже він входить у комплекс Підгорецького замку як філія Львівської Галереї Мистецтв. У далекі 90-ті роки минулого століття директор Галереї Б. Возницький ніяк не погоджувався на такі ж відправи в колишньому костелі монастиря сс. Кларисок, який клопотала офіційно зареєстрована релігійна громада УГКЦ. Мотиви директора були досить непереконливі, немов і мальовидла на склепіннях костелу не відповідали духові східної, української церковної традиції, і зникне можливість забезпечити охорону скульптур І.-Г. Пінзеля тощо. А от якими ще аргументами, крім обіцянки профінансувати реставраційні роботи в будівлі колишнього костелу, що так і залишилася обіцянкою, вдалося "підгорецьким" переконати пана Директора - незрозуміло?

Наші "підгорецькі протестанти" займаються дуже активно видавничою діяльністю, готуючи майже не щотижня обіжники, летючки і тзке інше, в яких розкривають свою "доктрину", базовану на суцільному протесті, виявленні, критиці, очорненні, не гребуючи відвертою неправдою або півправдою. А новосвячені ієрархи "підпільної церкви" ростуть як гриби після дощу, так само як кількість членів "нового синоду".

От тільки більшість його членів про це довідуються саме з цих друкованих обіжників, і що найголовніше - без їхньої згоди і апробації. Зокрема - це о. Михайло Осідач, о. Йосиф Холод, ЧСВВ, о. Атанасій Кулинич,ЧСВВ, Владика Іриней Білик, ЧСВВ, що дали письмове спростування в релігійній пресі та багато інших. Дещо непокоїть сам стан адептів і симпатиків "підгорецьких протестантів". Очевидним є те, що вони проявляють не тільки заангажованість у питання церковного устрою, доктрини та віри, які їм вмовили і напевне "гіпнотично" навіяли їх так звані "пророки". Назовні виходить також неадекватна агресія та фанатизм у відстоюванні тільки своєї правоти, а решта немає жодного значення. Та й передача "Прямим текстом", зорганізована на львівському телебаченні, яку вів Остап Дроздов на початку жовтня, лише константувала і ще раз проявила це. Шкода, що й ведучий також не увійшов у суть питання, бо, як і більшість молодих журналістів, віддав перевагу сенсаційності за всяку ціну, навіть коштом правди та істини. Адже чим конфліктніша передача, тим більшу аудиторію глядачів вона збирає. Незвичною на передачі також була позиція контеплятивних сестер Василіянок, які чомусь ззмість перебувати на постійній молитві і чуванні у брюховецькому монастирі, що зрештою є однією з головних їхніх харизм, полюбляють плакатні протести під спінами Ратуші або телевізійну "рекламу", бо виявилося, що саме тепер ці сестри зустріли "Живого Христа". А якого ж Христа вони мали в серці до зустрічі з "підгорецькими отцями", перебуваючи в монастирі?
Проте саме поняття "Живий Христос" має дещо теософічне значення, невластиве для християнського віровчення. Адже Господь-Христос є завжди той Самий, що був, є і завжди перебуватиме з нами по всі Часи. А чи Вічність є живою...? Мабуть, це не властива їй категорія. Саме озброєні такою "наукою" слухачі "підгорецьких" вчинили дебош і публику, перериваючи двічі Святу Літургію у першу суботу місяця жовтня (04.10.08 р.) в церкві св. Андрія у Львові. А чого вартують їхні окрики в храмі Божім на оправдання "підгорецьких отців", - "...то все брехня, вони обороняють Живого Христа, що ви від нас хочете, адже ми діти Авраама, ми правдиві, а не ви тут...". Так і хотілося відповісти їм словами Господніми, якими звернувся Христос до фарисеїв: "Ви називаєте себе дітьми Авраама, але Він так не чинив. Ви чините волю отця вашого, батька брехні - Самуеля!..." І дійсно, людина, допроваджена лженаукою "підгорецьких протестантів" до стану неврівноваженості та фанатизму, не усвідомлює того, якої шкоди вона завдзє, в першу чергу, своїй вірі та душі, а загалом Церкві та Чину оо. Василіян, так заслуженого для Неї.

З приводу цього на думку нам приходять дві постаті Церкви Христової, один - апостат о.-проф. М. Лютер, а другий - святий отець Піо з П'єтрельчіни. Перший з них також прагнув очищувати Церкву, її осучаснювати, але власна гординя і непослух допровадили його до апостазії, а Церкву - до розколу. Другий, навпаки, в повноті віри, послуху і смирення погодився з рішенням єпископату та настоятелів монастиря Сан-Джовані-Ротондо про заборону відправляти Святі Літургії та сповідати вірних. І це протягом майже десяти років! Отець Піо став взірцем правдивого монаха і священика. Саме через такі постаті Церква знову і знову очищується, міцніє, зростає і багатіє у своїй повноті.
Господь Ісус Христос недарма застерігав, що "...правдивий пастир приходить до свого стада через двері і оберігає його, а злодій вкрадається через вікна і він не є правдивим пастирем...". Тож стережіться лукавих, що звуть себе пастирями і пророками, самі себе проголошують і так вчать інших, бо повні неправди і гріха!


Славко ЮНАК, Часопис, Христос – наша сила, № 311, грудень 2008 р.