Широкомасштабна діяльність незрозумілої містичної секти викликає у людей страх і занепокоєння
...Вони називають себе християнами, але моляться до ікони, на якій зображене якесь вогняне чудовисько, що пожирає людину. У християн таких ікон немає.Одяг у членів цієї секти дуже схожий на одяг священиків та монахинь Греко-Католицької Церкви, але вони – не греко-католики. Греко-Католицька Церква навіть оприлюднила спеціальний документ з цього приводу.
У Центральній Україні вони називають себе православними, але і це – неправда.
Деякі їхні осередки відправляють свої загадкові служби у закинутих християнських церквах, але вони – не Церква. Бо не знайдете згадки про них у жодному офіційному реєстрі церков чи релігійних організацій.
Але вони є. Вони діють. І моторошні чутки про те, як вони це роблять, заполонили міста і села.
То якому Богу вони моляться? Яка їхня мета? Що це за люди?
Це – секта Догнала, яку вже нарекли «Чорним братством» – на противагу «Білому братству», що на зорі української незалежності швидко стало розростатися за допомогою гіпнозу та наркотиків.
У «Білого братства», яким керувала Марія Цвігун (так звана Марія Деві Христос) і в «Чорного братства», яким керує Догнал, є ще дещо спільне – високі покровителі, незрозумілі джерела величезних коштів та сильнодійні гіпнотичні техніки, які використовуються у заманюванні нових членів у секту. ...Днями до мене зайшла жінка. Страшенно втомлена. У відчаї від безсилля пані Ганна розповіла мені свою історію. Троє (!!!) її дітей – у секті Догнала. Це сім’я відомого на всю країну митця.
«Я прорвалася у їхній сектантський дім якраз в той момент, коли вони робили так звану посвяту моєї дитини. Я від жаху кричала: «Що ви робите з моєю дитиною?!» Але мені силою затулили рота й заламали руки...
Ось перегляньте відео. Потім мені забороняли наодинці залишатися з донькою, взагалі не давали з нею бачитись. Завжди обманювали, що її в тому «монастирі» зараз немає, то вона кудись поїхала, то кудись пішла. Зараз я з рідною дитиною не знаходжу спільної мови. Вона вперто твердить, що я належу до сатанинської церкви і мені треба прийняти її віру, щоби спастися. А я ж вірна Греко-Католицької Церкви».
«Донька стала страшенно агресивною, вона живе там, у сектантському будинку. Двоє інших моїх дітей, які вже теж є членами секти, але ще живуть зі мною, постійно вдома влаштовують істерики. Я благала зверхників «догналівців» залишити моїх дітей у спокої. А мене відправляють молитися, кажуть, що в мені говорить сатана. Але хай знають, я не здамся, вони мене не зламають. Я буду боротися за дітей до останнього подиху».
Жінка ридала, і я не знала, якїї заспокоїти, не знала, бо вже чула схожі історії дещо раніше. Зокрема, про біду, яка прийшла в родину молодого дипломованого стоматолога Галини Романчукевич з містечка Перегінське, що на Івано-Франківщині. Родичі взяли штурмом той сектантський будинок, бо саме там жила закритою від світу їхня донька.
Були і лемент, і погрози, і прокляття. Нерви не кожного можуть це витримати. Та сектантську полонянку було визволено. Удома жертва пробула рівно добу. Вона поборола батьків зброєю своїх наставників – страхом! Галина відмовилась їсти. Другого дня рідні самі відвезли доньку в місце, яке ненавиділи всім єством.
Я чула також історію вчорашньої сумлінної студентки Українського католицького університету Наталі Зеневич, яка сьогодні опинилась у секті Догнала.
І ось тоді я вирішила, що мушу будь-що потрапити в той сектантський будинок, який вони віроломно назвали «монастирем».
А ЧОМУ Б ЇМ НЕ ЖИТИ В ІМ’Я ГОСПОДА?
...Я зайшла сюди як родичка однієї з дівчат, тітка, що приїхала з-за кордону.
Їх тут багато. Молоді дівчатка в чорних сутанах пурхали коридорами. Готувались до вечірніх співів. «Ми вас запрошуємо на ре колекції», – каже одна з них, на ймення сестра Володимира. «І родину беріть зі собою, – додає інша. – Заходьте в каплицю».
Я стояла в порозі перед відчиненими дверима і навпроти того, що зветься престолом. З одного боку на стіні образ Божої Матері, а з іншого – пекельний вогонь, за яким простежуються блискавки бога вогню Перуна. Голова якоїсь незрозумілої істоти. Бр-бр. Стало лячно. Немов мурашки пробігли по спині. Водночас звучав тоненький дівочий спів, який благав Ісуса берегти їхнього «патріарха Догнала».
«А хто висвятив Іллю на патріарха? Який синод?» – питаю монахинь. «Наш синод, – чи не хором стверджують мені дівчата. – І нічийого визнання нам не треба. Ми правдиві. Всі інші від сатани». А далі злива бруду на православних, греко-католиків, на всіх, кого, як я зрозуміла, так ненавидять ці сектанти.
У канонах дівчата плутаються. Та так сильно, що кажуть, що їх патріарха висвятив... Папа Римський. А потім збиваються й твердять, що папа осквернений...
«А ви поговоріть ось з цією людиною. Вам усе пояснять», – врешті говорять ці жінки.
Ця людина – чоловік, який називає себе «єпископом Василем», за його твердженням, він тут сьогодні головний.
«А що це за віра у вас? Що за церква?» — засипаємо питаннями спантеличеного отця, пишність форм якого свідчить, що чоловік не постить. Він розпрямляє плечі і коротко нам сповіщає, що Церква їх вселенська і невдовзі буде по всьому світу. І в Польщі, і в Німеччині. Але назви не каже. Його одіж практично схожа на одіж греко-католицьких священиків.
Мені дуже хотілося почути Догнала, але його не було. Кажуть, він рідко виходить на люди. І його супроводжує кремезна охорона.
Ввечері я знайшла в інтернеті одну з його проповідей. Натрапила спершу на «Я зроблю вас рибалками людей». Що це? Мені не почулося? Впевнений, але з акцентом чоловічий тенор повелівав: «І ми ради Ісуса маємо втратити своє життя! Відректися від почуттів і думок». Через кілька хвилин знову: «То є те, за що б ви хотіли втратити своє життя ради Христа. Те, за що б мали скласти самовідречення».
Ці слова повторювались як мантри. Як наказ. Я згадала історію однієї з дівчат. Коли батьки сказали, що ніколи не дадуть їй дозволу стати членом секти, вона відповіла, що тоді викинеться з дев’ятого поверху. Так би мовити, заради Христа. Батьки не витримали.
«ЧОЛОВІК ІЗ 40 ЗВІДТИ МЕНІ ВДАЛОСЯ ВИТЯГТИ»
Що ж це за люди? Чому вони мають одяг, схожий на той, який носять священики традиційних Церков? Як стверджує отець Вільчинський, коріння догналізму можна шукати або в темних коридорах спецслужб, або в темних коридорах невідкупленої людської свідомості. А порівнюючи догналізм з іншими релігіями, досить легко зрозуміти: вони – не християни, не юдеї, не ісламісти, не індуїсти, буддисти чи прихильники конфуціанства.
Проте адепти цієї секти, як і більшості інших, стверджують, що традиційні Церкви відійшли від проповідуваної Христом віри, а вони, мовляв, до неї навертають людей. Це чи не найголовніший постулат усіх сект.
«Я вивчав їхні практики, – розповідає отець Орест Вільчинський. – Їхня так звана молитва здійснюється за принципом західних сект. Ті, що моляться, зводять руки вгору і так протягом кілька хвилин волають: «Ісусе, Ісусе, Ісусе!» А далі на кшталт «зроби те і те».
Спробуйте десять хвилин постояти із закинутою догори головою, із вигуками, що екзальтують натовп. Таке витерпить тільки людина зі сильними нервами. А вони це звуть «Бойовою молитвою». Я протягом кількох місяців ходив у цю секту. Чоловік із 40 звідти мені вдалося витягти перш ніж вони закрили мені туди шлях. Зате почали мстити. Проклинали мене, переконували, насилали хвороби. Я дотепер не можу спокійно взяти телефонної слухавки. Бо для цієї секти я ворог номер один.
Досконало вивчивши все зсередини, можу стверджувати: «догналівці» послуговуються окультними кабалістичними знаками».
«ЧОРНЕ БРАТСТВО»
Звідки ж з’явились в Україні ці люди? Кажуть, що секту започаткували декілька іноземців, які переконували усіх, що «несуть нову віру». Міцну та правдиву. Навіть було так, що Догнал та його брати Обергаузери намагались стати керівниками однієї з відомих традиційних Церков. А коли цей план зазнав невдачі, то вирішили створити... свою Церкву. А щоб простіше було вводити в оману людей, вирішили назвати її за аналогією з якоюсь існуючою. Так з’явилась назва «правовірна Греко-Католицька Церква». Звісно, тільки, як то кажуть, для широкого вжитку. Бо такої Церкви насправді не існує. І не існувало ніколи.
А в центральній Україні ця група вже готується створити «правовірну українську Православну Церкву». Навіщо? Лише Богу відомо.
Отже, іноземні громадяни провадять на нашій землі якусь загадкову діяльність. Але їх чомусь ніхто за це не карає, не депортує. Чому?
Найцікавіше те, що хоч ніде не зареєстрована, та секта Догнала користується приміщеннями старих православних і католицьких храмів. Як це їй вдається, пояснити не може ніхто. Ось, наприклад, у селі Підгірці. У серпні 2011 року був укладений договір оренди між греко-католицькою громадою та обласним управлінням культурної спадщини. Де-юре костелом мали б користуватися греко-католики, де-факто – кожної неділі тут відбуваються містичні зібрання сектантів. Так і в декількох інших областях.
...Прості люди заплуталися. Вони не можуть зрозуміти, чому діти, що начебто ходять до церкви, опиняються в секті, яка не має жодного права діяти в Україні. Чому не реагують на це державні органи? Чому мовчить Служба безпеки України, адже відомо, що керівники секти – іноземці?
Усі ці питання поки що без відповіді. Але все це нагадує ситуацію в дев’яностих, коли в Україні з'явилося «Біле братство». Усього за рік воно набуло неабиякої популярності і поповнилося десятками тисяч адептів. А потім з’ясувалося, що ідеолог тієї секти Кривоногов володів гіпнозом. А потім було 10 листопада 1993 року. Півсотні сектантів увірвалися до головної святині – Софійського собору в Києві – та вилізли на вівтар. Внизу їх захищав живий ланцюг із жінок. На щастя, міліція втрутилась у ситуацію. «Пророк» та 600 найближчих соратників потрапили не на небеса, а за грати.
Під час судового розгляду, який тривав 2,5 року, стали відомими страшні подробиці діяльності секти. Своїх прихильників «Біле братство» вербувало з допомогою наркотиків та гіпнозу. Людям не дозволяли спати, майже не давали їсти. Єдине, що так і залишилося нез’ясованим, – хто фінансував закордонні поїздки секти, квартири, листівки.
...Так було тоді. Але сьогодні я бачу, що хтось знову хоче повторити експеримент над людьми. Але хто? І навіщо? І чому в цій диявольській грі заручниками знову стають наші?
Ольга Єжижанська.
Газета «Експрес» №64 (6397)
