Секта, що викрадає дітей

Широкомасштабна діяльність незрозумілої містичної секти викликає у людей страх і занепокоєння

...Вони називають себе християнами, але моляться до ікони, на якій зображене якесь вогняне чудовисько, що пожирає людину. У християн таких ікон немає.

Одяг у членів цієї секти дуже схожий на одяг священиків та монахинь Греко-Католи­цької Церкви, але вони – не греко-католики. Греко-Католицька Цер­ква навіть оприлюднила спеціаль­ний документ з цього приводу.

У Центральній Україні вони на­зивають себе православними, але і це – неправда.

Деякі їхні осередки відправляють свої загадкові служби у закинутих християнських церквах, але вони – не Церква. Бо не знайдете згадки про них у жодному офіційному реєстрі церков чи релігійних ор­ганізацій.

Але вони є. Вони діють. І мото­рошні чутки про те, як вони це роб­лять, заполонили міста і села.

То якому Богу вони моляться? Яка їхня мета? Що це за люди?

Це – секта Догнала, яку вже на­рекли «Чорним братством» – на противагу «Білому братству», що на зорі української незалежності шви­дко стало розростатися за допомо­гою гіпнозу та наркотиків.

У «Білого братства», яким керу­вала Марія Цвігун (так звана Марія Деві Христос) і в «Чорного братст­ва», яким керує Догнал, є ще дещо спільне – високі покровителі, не­зрозумілі джерела величезних кош­тів та сильнодійні гіпнотичні тех­ніки, які використовуються у зама­нюванні нових членів у секту. ...Днями до мене зайшла жінка. Страшенно втомлена. У відчаї від безсилля пані Ганна розповіла мені свою історію. Троє (!!!) її дітей – у секті Догнала. Це сім’я відомого на всю країну митця.

«Я прорвалася у їхній сектантсь­кий дім якраз в той момент, коли вони робили так звану посвяту моєї дитини. Я від жаху кричала: «Що ви робите з моєю дитиною?!» Але мені силою затулили рота й заламали руки...

Ось перегляньте відео. Потім мені забороняли наодинці залишатися з донькою, взагалі не давали з нею ба­читись. Завжди обманювали, що її в тому «монастирі» зараз немає, то вона кудись поїхала, то кудись пішла. Зараз я з рідною дитиною не знахо­джу спільної мови. Вона вперто тве­рдить, що я належу до сатанинської церкви і мені треба прийняти її віру, щоби спастися. А я ж вірна Греко-Католицької Церкви».

«Донька стала страшенно аг­ресивною, вона живе там, у се­ктантському будинку. Двоє інших моїх дітей, які вже теж є членами секти, але ще живуть зі мною, постійно вдома влаш­товують істерики. Я благала зверхників «догналівців» зали­шити моїх дітей у спокої. А мене відправляють молитися, ка­жуть, що в мені говорить сата­на. Але хай знають, я не здам­ся, вони мене не зламають. Я буду боротися за дітей до остан­нього подиху».

Жінка ридала, і я не знала, якїї заспокоїти, не знала, бо вже чула схожі історії дещо раніше. Зокрема, про біду, яка прийш­ла в родину молодого дипломо­ваного стоматолога Галини Романчукевич з містечка Перегінське, що на Івано-Франківщині. Родичі взяли штур­мом той сектантський буди­нок, бо саме там жила закри­тою від світу їхня донька.

Були і лемент, і погрози, і прокляття. Нерви не кожного можуть це витримати. Та сек­тантську полонянку було виз­волено. Удома жертва пробула рівно добу. Вона поборола батьків зброєю своїх настав­ників – страхом! Галина відмо­вилась їсти. Другого дня рідні самі відвезли доньку в місце, яке ненавиділи всім єством.

Я чула також історію вчо­рашньої сумлінної студентки Українського католицького університету Наталі Зеневич, яка сьогодні опинилась у секті Догнала.

І ось тоді я вирішила, що мушу будь-що потрапити в той сектантський будинок, який вони віроломно назвали «мо­настирем».



А ЧОМУ Б ЇМ НЕ ЖИТИ В ІМ’Я ГОСПОДА?

...Я зайшла сюди як родичка однієї з дівчат, тітка, що при­їхала з-за кордону.

Їх тут багато. Молоді дівчатка в чорних сутанах пурхали кори­дорами. Готувались до вечірніх співів. «Ми вас запрошуємо на ре колекції», – каже одна з них, на ймення сестра Володимира. «І родину беріть зі собою, – додає інша. – Заходьте в кап­лицю».

Я стояла в порозі перед від­чиненими дверима і навпроти того, що зветься престолом. З одного боку на стіні образ Божої Матері, а з іншого – пе­кельний вогонь, за яким про­стежуються блискавки бога во­гню Перуна. Голова якоїсь незрозумілої істоти. Бр-бр. Ста­ло лячно. Немов мурашки пробігли по спині. Водночас звучав тоненький дівочий спів, який благав Ісуса берегти їх­нього «патріарха Догнала».

«А хто висвятив Іллю на патріарха? Який синод?» – пи­таю монахинь. «Наш синод, – чи не хором стверджують мені дівчата. – І нічийого визнан­ня нам не треба. Ми правдиві. Всі інші від сатани». А далі злива бруду на православних, греко-католиків, на всіх, кого, як я зрозуміла, так ненавидять ці сектанти.

У канонах дівчата плутають­ся. Та так сильно, що кажуть, що їх патріарха висвятив... Папа Римський. А потім зби­ваються й твердять, що папа осквернений...

«А ви поговоріть ось з цією людиною. Вам усе пояснять», – врешті говорять ці жінки.

Ця людина – чоловік, який називає себе «єпископом Васи­лем», за його твердженням, він тут сьогодні головний.

«А що це за віра у вас? Що за церква?» — засипаємо питан­нями спантеличеного отця, пишність форм якого свідчить, що чоловік не постить. Він розпрямляє плечі і коротко нам сповіщає, що Церква їх вселенська і невдовзі буде по всьому світу. І в Польщі, і в Німеччині. Але назви не каже. Його одіж практично схожа на одіж греко-католицьких свяще­ників.

Мені дуже хотілося почути Догнала, але його не було. Ка­жуть, він рідко виходить на люди. І його супроводжує кре­мезна охорона.

Ввечері я знайшла в інтернеті одну з його проповідей. Натра­пила спершу на «Я зроблю вас рибалками людей». Що це? Мені не почулося? Впевнений, але з акцентом чоловічий тенор повелівав: «І ми ради Ісуса має­мо втратити своє життя! Від­ректися від почуттів і думок». Через кілька хвилин знову: «То є те, за що б ви хотіли втратити своє життя ради Христа. Те, за що б мали скласти самовідречення».

Ці слова повторювались як мантри. Як наказ. Я згадала історію однієї з дівчат. Коли ба­тьки сказали, що ніколи не да­дуть їй дозволу стати членом се­кти, вона відповіла, що тоді ви­кинеться з дев’ятого поверху. Так би мовити, заради Христа. Батьки не витримали.



«ЧОЛОВІК ІЗ 40 ЗВІДТИ МЕНІ ВДАЛОСЯ ВИТЯГТИ»

Що ж це за люди? Чому вони мають одяг, схожий на той, який носять священики традиційних Церков? Як стверджує отець Вільчинський, коріння догналізму можна шукати або в темних коридорах спецслужб, або в темних коридорах невідкупленої людської свідомості. А порівнюючи догналізм з іншими релігіями, досить лег­ко зрозуміти: вони – не хрис­тияни, не юдеї, не ісламісти, не індуїсти, буддисти чи при­хильники конфуціанства.

Проте адепти цієї секти, як і більшості інших, стверджу­ють, що традиційні Церкви відійшли від проповідуваної Христом віри, а вони, мовляв, до неї навертають людей. Це чи не найголовніший постулат усіх сект.

«Я вивчав їхні практики, – розповідає отець Орест Віль­чинський. – Їхня так звана молитва здійснюється за прин­ципом західних сект. Ті, що моляться, зводять руки вгору і так протягом кілька хвилин волають: «Ісусе, Ісусе, Ісусе!» А далі на кшталт «зроби те і те».

Спробуйте десять хвилин постояти із закинутою догори головою, із вигуками, що екзальтують натовп. Таке витер­пить тільки людина зі сильни­ми нервами. А вони це звуть «Бойовою молитвою». Я про­тягом кількох місяців ходив у цю секту. Чоловік із 40 звідти мені вдалося витягти перш ніж вони закрили мені туди шлях. Зате почали мстити. Прокли­нали мене, переконували, на­силали хвороби. Я дотепер не можу спокійно взяти телефон­ної слухавки. Бо для цієї секти я ворог номер один.

Досконало вивчивши все зсередини, можу стверджувати: «догналівці» послуговуються окультними кабалістичними знаками».



«ЧОРНЕ БРАТСТВО»

Звідки ж з’явились в Україні ці люди? Кажуть, що секту за­початкували декілька інозем­ців, які переконували усіх, що «несуть нову віру». Міцну та правдиву. Навіть було так, що Догнал та його брати Обергаузери намагались стати керів­никами однієї з відомих тра­диційних Церков. А коли цей план зазнав невдачі, то вирі­шили створити... свою Церкву. А щоб простіше було вводити в оману людей, вирішили на­звати її за аналогією з якоюсь існуючою. Так з’явилась назва «правовірна Греко-Католиць­ка Церква». Звісно, тільки, як то кажуть, для широкого вжит­ку. Бо такої Церкви насправді не існує. І не існувало ніколи.

А в центральній Україні ця група вже готується створити «правовірну українську Пра­вославну Церкву». Навіщо? Лише Богу відомо.

Отже, іноземні громадяни провадять на нашій землі якусь загадкову діяльність. Але їх чомусь ніхто за це не карає, не депортує. Чому?

Найцікавіше те, що хоч ніде не зареєстрована, та секта До­гнала користується приміщен­нями старих православних і католицьких храмів. Як це їй вдається, пояснити не може ніхто. Ось, наприклад, у селі Підгірці. У серпні 2011 року був укладений договір оренди між греко-католицькою гро­мадою та обласним управлін­ням культурної спадщини. Де-юре костелом мали б користу­ватися греко-католики, де-фа­кто – кожної неділі тут відбу­ваються містичні зібрання се­ктантів. Так і в декількох ін­ших областях.

...Прості люди заплуталися. Вони не можуть зрозуміти, чому діти, що начебто ходять до церкви, опиняються в секті, яка не має жодного права діяти в Україні. Чому не реагують на це державні органи? Чому мовчить Служба безпеки Укра­їни, адже відомо, що керівники секти – іноземці?

Усі ці питання поки що без відповіді. Але все це нагадує ситуацію в дев’яностих, коли в Україні з'явилося «Біле брат­ство». Усього за рік воно набу­ло неабиякої популярності і поповнилося десятками тисяч адептів. А потім з’ясувалося, що ідеолог тієї секти Кривоногов володів гіпнозом. А потім було 10 листопада 1993 року. Півсотні сектантів увірвалися до головної святині – Софійського собору в Києві – та вилізли на вівтар. Внизу їх за­хищав живий ланцюг із жінок. На щастя, міліція втрутилась у ситуацію. «Пророк» та 600 найближчих соратників потра­пили не на небеса, а за грати.

Під час судового розгляду, який тривав 2,5 року, стали відомими страшні подробиці діяльності секти. Своїх при­хильників «Біле братство» ве­рбувало з допомогою нарко­тиків та гіпнозу. Людям не до­зволяли спати, майже не дава­ли їсти. Єдине, що так і зали­шилося нез’ясованим, – хто фінансував закордонні поїздки секти, квартири, листівки.

...Так було тоді. Але сьогодні я бачу, що хтось знову хоче повторити експеримент над людьми. Але хто? І навіщо? І чому в цій диявольській грі заручниками знову стають наші?


Ольга Єжижанська.

Газета «Експрес» №64 (6397)

Секти

В сучасних реаліях дуже важко дати визначення, що таке секта. Звичайно терміном «секта» означуємо релігійну спільноту, котра відкололася від основної та домінуючої Церкви чи релігійної організації і перебуває у значній меншості. Згідно з таким загальним визначенням будь-яка релігійна спільнота, котра є в меншості, буде сектою в очах пануючої релігійної групи. Так, наприклад, в перші часи свого існування Христова Церква була в значній меншості до глобально пануючого поганства в Римській імперії чи до юдаїзму в Палестині і тому не раз називалася сектою. В нашій українській реальності сьогодення поняття «секти» має дещо інше значення. Сектою звичайно називаємо релігійну спільноту, котра активно діє на території історичної діяльності традиційних церков: християнських греко-католицьких та православних, проповідуючи правди віри та догми, суперечні істинам та правдам віри цих Церков. Відповідно, до сект можна віднести як групи, котрі загально прийнято називати «протестантськими церквами», так і значно менші групи євангельського чи інших спрямувань, які щедро присутні в нашому місті.
Які ж конкретно групи ми можемо озбачити як секти?
Серед більших необхідно назвати церкви, котрі вже декілька сотень років працюють на наших теренах: лютерани, баптисти, кальвіністи (цих на сьогодні в Івано-Франківську немає). Усі названі групи є більшими церквами, котрі працюють у цілому світі та мають добре розвинену мережу церков та молитовних домів. Їх властиво тяжко визначити як секти, бо вони присутні на нашій території вже кількасот років і мають певну власну історичну традицію. Не будемо на них зупинятися. Натомість необхідно підкреслити наявність менших груп, котрі присутні в нашому місті та загалом по Україні: мормони, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, деякі деномінації лютеранів та євангелистів. Іншими словами, цих груп дуже багато і всіх їх перечислити – неможливо. Особливо хочу виділити окремі секти, котрі з’явилися у своїх сучасних формах цілком недавно: так звана РУН віра (Рідна українська національна віра). На відміну від загальноприйнятих думок, вона була заснована в США у 1964 році Левом Силенком, хоч і базується на певних вченнях авторів початку ХХ століття. Ця віра визначає себе як «національне монотеїстичне вчення». Ця секта проповідує повернення до національно природних цінностей, котрі від віків панували серед слов’ян. Ця віра відверто визначає християнство у всіх його формах як агресора і найпершого ворога, з котрим потрібно боротися та викорінювати з-посеред нашого народу.

Інший сектантський рух, котрий зараз має обмежену популярність, але поширюється, є група Догнала, чи так звані "підгорецькі василіяни", хоч з Василіянським Чином вони нічого спільного не мають вже багато років. Це група осіб, котра відкололася від Української Греко-Католицької Церкви і почала від менших проступів непокори у власному монашому чині, пройшла довгий шлях адміністративного та психологічного зросту та заверишила викляттям Бенедикта XVI Папи Римського. Засновані Іллею Догналом, група греко-католицьких священиків пройшли шлях утворення секти згідно усіх пунктів цього процесу. З історії їхніх діл можна вивчати теорію заснування та розвитку секти. Хоч вони себе називають «істинними» греко-католиками, а усіх інших проклинають як єретиків, вони вже давно не мають нічого спільного з Христовою Церквою. Їхні проповіді та діяльність концентрується над проповіддю дуже глибокої та чистої духовності, але не це робить їх сектою. Секта, як ми вже вказували, є група, котра відокремлюється від основного стовбура Церкви. Це немов вітка на дереві, котра хоче заперечити ціле дерево, а себе поставити на його місце. Але з історії знаємо, що усі ці вітки приречені на засихання та щезнення. Група Догнала повстала проти власної церкви, котра їх як осіб та як священиків виплекала та піднесла до гідності священства. Вони, використовуючи різні історичні та обрядові мотиви, небезпечно грають на духовності осіб, щоби довести, що вони праведніші за інших членів Церкви. Але хіба можна вважати праведним того, хто всіх проклинає, вивищуючи себе та вважаючи лише себе автентичними учнями Христа? Чи не таким способом повстала кожна секта, котру знаємо?

Отже, які ознаки сектанства потрібно відзначити та засудити? Перш за все – тоталітарність. Тоталітарні секти особливо небезпечні. Вони стверджують, що тільки і лише їхня релігія має ексклюзивне право на правду та спасіння. Подібну поведінку ми бачимо в усіх сектах, особливо на початках свого існування: тоталітарність часто поєднується з надзвичайною агресивністю. Учні подібних сект відмовляються навіть слухати будь-які аргументи. В них переважно просто беззастережно забороняється прислухатися до слів чи текстів інших релігій, прирівнюючи це до гріха. Окрім агресивності, тоталітарні секти виховують в людях психологічну обмеженість, закритість та екскклюзивізм. В основі цих сект лежить гордість та переконання, що лише і виключно вони можуть спастися та пізнати правду. Потрібно дуже старанно берегтися таких сектантів. Часто своїм запалом, котрий живиться власне тоталітаризмом, вони можуть звести з істинного шляху багатьох людей. Також їх об’єднує ще одна характеристика: вийти з них дуже тяжко. Тяжко через те, що, навіть якщо через кілька років член секти переконується, що вона неправдива, він не може психологічно заперечити власні переконання оснанніх років і вже за звичкою залишається в секті. Також використовуються різні економічні, соціальні чи навіть і політичні аргументи. Всім відомий приклад так званого «Посольства Божого» (повна назва «Посольство Благословенного Царства Божого для всіх Народів), котра за декілька років, використовуючи як політичні, так і економічні механізми, збудувала не лише структуру своєї організації, але й немалу економічну імперію, з котрою навіть судова система не може справитися.

Багато можна говорити про сектантство. Можна сперечатися, чи можемо ми до них відносити такі великі та всесвітні церкви, як баптисти, лютерани та інші? Ми можемо запитувати себе, чи вартує взагалі звертати увагу на ці рухи та їм опиратися? Але на заключення хочу звернути нашу увагу до іншого – найкращий спосіб опиратися сектанству – це пізнавати та любити власну Церкву. Якщо ми будемо справді розуміти, що Церква – це не лише люди, котрих ми в храмах зустрічаємо, але це невидиме тіло Христове, котре у нашій Євхаристійній молитві знаходить своє найбільше звершення. Це також усі святі та наші родичі на небі, котрі вже з Господом з’єдналися та разом з нами чинять Літургію прослави Господа, що на небесах. Церква – це також не лише храми та церкви, котрі будуються, але це наші серця, наші родини, наші колективи – всюди, де ми збираємося разом, ми можемо Христа з собою мати, і там буде наш храм. Лікарні, поліклініки та диспансери це також місця, де в особливий спосіб можемо зустрітися з Христом. З Христом страждаючим разом з нами чи іншими. Саме це – найкращий спосіб розуміти сектантство та опиратися їх утворенню та розвиткові.

о.Юрій Козловський

www.livingrosary.org.ua