Як слід розуміти фільм "Дух Асижу"

Фільм «Дух Ассижу» створений членами так званого угрупування Догнала, або їх ще називають «Підгорецькі отці», а їх самоназва - Українська Правовірна Греко-Католицька Церква. Хоча насправді від 2008 року члени цього угрупування не належать до Української Греко-Католицької чи Католицької Церкви взагалі. З приводу чого вже не раз були офіційні заяви найвищого церковного керівництва як України, так і Ватикану.

Варто наголосити, що вже неодноразово члени цього угрупування у своїх листах чи відеоматеріалах допускали пересмикування фактів, тенденційних трактувань, а то й відвертих фальсифікацій. Не є винятком в даному плані і фільм « Дух Ассижу». Щоб пояснити коротко, у ньому поливається брудом папа Блаженний Іван Павло II. Йому приписується участь у поганських обрядах, співпраця з масонством і т. д. Всі маніпуляції, які використані в цьому фільмі, довго пояснювати, але зупинимось бодай на кількох, які має можливість перевірити кожен.

1. У фільмі є декілька кадрів, на яких показано як в часі візиту папи до Африки чи Латинської Америки перед ним місцеві аборигени виконують свої національні танці. І дається коментар, що це поганські обряди, в яких нібито Іван Павло II бере участь. Правда, визнається, що він сам вважав це елементом культури. Але це йому теж ставиться в провину. Однак, якщо хтось із нас переглядав фільм Ролана Жоффе «Місія», то переконається, що подібні танці використовували вже християнізовані індіанці, які жили на територіх єзуїтських місійних поселень навіть в часі молитов. Церква того часу не мала ніяких претензій до цього. Нагадую, події, зображені у фільмі «Місія», відбуваються у середині XVIII століття. І хоча ця стрічка є художньою, однак режисер намагався максимально наблизитись до реальності того часу. Це визнали і кінокритики («Місія» свого часу мала оскарівську премію, золоту гілку Канського фестивалю і дві премії «Золотий глобус»), У Ефіопській церкві танці існують в часі богослужінь з IV століття. До речі, у фільмі «Дух Ассижу» говориться, що до середини XX століття ніяких поганських обрядів в католицькій Церкві не існувало. Тобто, це означає, що і танці аборигенів до них також не відносяться.

2. У фільмі показано Матір Терезу Калькутську біля могили Махатми Ганді з коментарем, що вона молиться до нього. Вибачте, але більшість з нас, коли відвідує в задушні дні цвинтар, і молиться на могилі, то молиться за тих, що там поховані, а не до них!

3. У фільмі говориться, що у 1983 році Іван Павло ІІ дозволив католикам вступати в масонські організації. Над цим пунктом варто зупинитися дещо детальніше. 

Вся справа в тому, що останнім часом надзвичайно активно стверджується про нібито симпатію блаженного папи до масонства, і як головний аргумент посилається на нібито скасування в 1983 році заборони належати до цього руху. Тому процитуємо документ, який тоді видав Ватикан з цього приводу: «Було дано запит, чи змінилося ставлення Церкви до масонських асоціацій, оскільки в новому Кодексі канонічного права про це не має явної згадки, яка була в старому. Свята конгрегація відповідає, що вище вказані обставини, пов'язані з редакторським критерієм, який застосували до всіх подібних товариств, назви яких опущені, оскільки вони включені в більш широкі категорії. Отож, негативне ставлення Церкви до масонських асоціацій залишається незмінним, оскільки їх принципи завжди були неприйнятні з вченням Церкви. І тому, приналежність до них залишається під заборонено зі сторони Церкви, Християни, які є їхніми членами, знаходяться у тяжкому грісі і не можуть приступати до Святого Причастя, (виділення моє І.Б)... По обговоренні даної декларації Верховний Понтифік Іван Павло ІІ на аудієнції, уділеній нижче підписаному кардиналу-префекту, її затвердив і повелів опублікувати. Дано в Римі, в залі святої конгрегації Віровченя 26 листопаа 1983 року. Йозеф Кардинал Ратцінгер. Префект Йоан Єронім Хамер. Титулярний архієпископ Лореуський секретар» (www.una.voce.ru.(libary autors). List htm) Так от дорогі читачі, на підставі щойно прочитаних вами слів, роблять висновок, що папа Іван Павло II ДОЗВОЛИВ католикам вступати до масонства.

Але найдивніше те, що «підгорецькі отці» з цим документом добре знайомі і раніше вони писали щось зовсім протилежне. Ось їхня цитата: «Але чи означає ця зміна, що членство в масонських організаціях, або ж їх ідеї вже перестали бути шкідливими для віри в Ісуса Христа, Єдиного Спасителя? Однозначно - ні. Це підтверджують і наступні документи.

Конгрегація віровчення видала «Проголошення про масонські товариства» 26.11.1983, яким підтверджує, що позиція Церкви щодо масонських організацій постійно залишається негативною бо їх принципи і надалі є несумісними з вченням Церкви, а тому членство в них заборонене Церквою. Вірні, які записалися до масонських організацій, знаходяться у стані тяжкого гріха і не можуть приступати до Святого Причастя» («Листи з УА» 18/2008. Ст.38). До речі, підкреслення в тексті зробили самі догналівці.

А тепер прочитаємо, що вони написали цього року: «В 1983 році зміною Церковного кодексу Іван Павло II пийняв масонів до Церкви («Листа з УА» 3/2012 Стор ЗІ ). Співставимо два текст між собою і з офіційним документом Ватикану 1983 року. Після чого задамо собі запитання: чи взагалі публікації і відео матеріали догналівців заслуговують будь якої довіри? 

Варто не забувати що в наш час техніка дозволяє змонтувати в кіно все, що завгодно. Якщо ж ви хочете більше дізнатися про те, що дійсно мало місце в Асижі в 1986році, то дивіться статтю «Правда про Асиж» // Жива вода, № 3, 2011. Ця стаття є також на кількох греко - католицьких сайтах. Також раджу перечитати книгу блаженного Івана Павла П «Переступити поріг надії». В українському перекладі книгу видало видавництво «Свічадо» у1995 році.
«З Любов’ю у світ» №7 (146) 2012 р.

 Ігор Бриндак

Раніше догналівці були за події в Асижі!!!

Деструктивна секта А. Догнала, яка вийшла з лона Католицької Церкви, як виявляється, на початках не мала нічого проти так званих екуменічних зустрічей покійного понтифіка Івана Павла II в Асижі. Про це довідуємося насамперед аж із цілого розділу книги "Чотири слова з України", котра досі висить на сумнозвісному їхньому вебсайті http://www.community.org.ua

Чому сектанти так кардинально змінили свою думку, коли в тій книзі, що теж вийшла друком у 2005 році в Івано-Франківському видавництві "Фоліант", наводять протилежні речі від теперішньої позиції, в котрій "викляли" посмертно Папу Івана Павла II за його "єресі" та й Бенедикта XVI теж? Що це - плоди шизофренії чи то диявол так притемнив розум, що вони вже не розуміють до кінця, про що говорять чи пишуть? Дивні люди, кабалістичні лжевчителі.

Тепер до вашого відома подається витяг (розділ) із видання "Чотири слова з України". Текст так само там подається й від першої особи, хоч авторство нібито спільне... Мабуть, сам гуру секти Догнал (Тонек) написав більше наступне:

VIII. ВИСЛОВЛЕННЯ ДО ЗУСТРІЧІ В АСИЖІ

Монахині контемплятивного монастиря св. Василія Великого, який знаходиться на папській території в Кастел Ґандольфо (Альбано), приблизно рік перед смертю Святішого Отця Івана Павла ІІ запропонували йому концепцію щодо міжрелігійних зустрічей в Асижі і передали її з просьбою про її виголошення, або для доопрацювання та оприлюднення в цілій Церкві. Контемплятивні сестри добачають, що релігійний синкретизм є однією з головних причин всесвітньої кризи християнства, і також, що землетрус в Асижі був пророцьким знаком з неба. (Під час землетрусу впав великий камінь і розбив головний вівтар в базиліці, яка була осквернена поганським культом).

Сестри запропонували наступну форму:

Прокламація на тему молитов за світовий мир в Асижі (1986, 2002 рр.)

Мир - це загальнолюдська вартість, яку повинна відстоювати кожна свідома людина, не зважаючи на те,чи визнає якусь релігію, чи є атеїстом!

В 1986 і 2002 роках в Асижі відбувалися молитви за мир у світі, в яких також брали участь представники нехристиянських (поганських) релігій. На жаль, мас-медіа, а навіть і католицькі журнали, календарі і книги до документальних фотографій додавали хибні цитати і коментарі. Однак в жодному випадку не можна з молитов в Асижі робити неправильні висновки. Тому знову потрібно підкреслити:

1. Християнський Бог, який є Триєдиним: Отець, Син і Святий Дух, не тотожний з божествами, котрим поклоняються індуїсти, буддисти, синтоїсти, ламаїсти, анімісти і т.д. Йдеться про діаметральну протилежність! В основах християнської віри нічого не змінилося і не зміниться: постійно правдою було і буде, що єдиним Спасителем є Ісус Христос і “ні в кому іншому нема спасіння!” (Ді. 4,12).

2. Різні аргументи теологів (особливо у часі після Собору) про альтернативні та ординарні дороги до спасіння у таких релігіях є лише теоріями. Часто вони відводять від основ віри. Погляди теологів не є правдами віри, на яких стоїть запорука нашого спасіння. Ця запорука є тільки в Ісусі Христі, Божім Сині, єдинім Спасителеві і ніде інше! Ми усі повинні бути Христовими свідками (пор. Ді. 1, 8).

3. Щодо місії і місіонерів – на першому місці місіонери зобов’язані проповідувати Ісуса Христа, Спасителя як основу, центр і вершину свого пізнання (пор. EN №68). Це завдання в жодному разі не можна деградувати до того, щоб з місіонерів сталися соціальні, харитативні чи культурні працівники. Це була б зрада Євангелії! Господній наказ залишається той самий і сьогодні: “Ідіть же по всьому світі та проповідуйте Євангелію всякому створінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мр.16,15-16).
4. В чому в першу чергу мали би чинити покаяння єпископи, теологи, монахи, священики, Божий люд? В тому, щоб опустили духа світу цього, а прийняли Духа Христового!
Для цього потрібно мати апостольське вчення (див.Ді.2, 42). Що таке апостольське вчення? Це та сама віра, та сама Євангелія, той самий Дух, той самий Христос, якого мали і проповідували апостоли. “Коли ж хто Духа Христового не має, той Йому не належить” (Рим. 8,9).

Ап.Павло пише до Галатів, що цілком актуальне і сьогодні: “Дивуюся, що ви так швидко перейшли на іншу євангелію…, та коли б ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу, більше за те, ніж ми вам проповідували, нехай буде анатема!” (Гал. 1,6-8).
Це є вчення апостолів і апостольська віра, котру я знову потверджую і проголошую: Ми повинні проповідувати вчасно і невчасно живого Христа, якого проповідували протягом 2000 років, і ту саму Євангелію, та бути Христовими свідками – мартирес (пор. Ді.1, 8).
Погани не мають запоруки спасіння, і ми повинні словом, життям і всіма середниками змагатися за їхнє спасіння. Байдужість до їхнього спасіння є великим гріхом сучасної доби. Апостол закликає: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії” (1 Кор 9,16).
До Божого Царства є лиш одна дорога та одні двері, і тією дорогою і тими дверима є Христос! (пор.Ів.4, 6; Ів.10, 9);
5. Якщо хтось вважає молитву в Асижі за модель вступу до Нью Ейдж, то помиляється! На це відповідаю словами ап.Павла: ”Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Які взаємини між храмом Божим та ідолами?” (2 Кор. 6, 15-16).

Закінчення: Повторюю – в Асижі йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність з цими поганськими релігіями. Той, хто із зустрічей в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиції святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовість, то поводиться нечесно і навмисне подає неправдиве пояснення...

Правда про Асиж

мгр. Ігор БРИНДАК, викладач Дрогобицької Духовної семінарії

Повідомлялося, що теперішній понтифік Венедикт XVI має намір відновити міжрелігійні молитовні зустрічі в Асижі, започатковані у 1986-му році Слугою Божим Іваном Павлом ІІ. Також йшлося про те, що представники окремих течій у Католицькій Церкві негативно налаштовані проти цих зустрічей. В Україні дуже різко засуджують такі акції прихильники «групи Догнала». Широкому загалу вони більше відомі як «підгорецькі отці». Прихильники цього руху вважають молитовні акції з іновірцями перешкодою у проголошенні блаженним Папи Івана Павла ІІ. Тому вони постійно звертаються до Ватикану з вимогою скасувати заплановану на травень цього року беатифікацію. З іншого боку, більшість людей не володіють інформацією про те, що насправді відбувалося в Асижі двадцять п’ять років тому. З цієї причини варто нагадати про ці події й осмислити їх в богословському аспекті.

Містечко Асиж (точніше Асізі) розташоване в італійській провінції Умбрія. Воно, мабуть, ніколи не стало б відомим для усього світу, якби не один його мешканець. Його звали Джованні Бернардон. Однак в історії він більше відомий як святий Франциск Асижський (1182-1226). Він був засновником чернечого ордену францисканців. Усе життя цього подвижника було наповнене великими справами любові до Бога і до ближнього. Але у даній публікації мова йтиме про те, яке відношення мав цей святий до міжрелігійного діалогу. Так ось у час, коли жив Святий Франциск, відбувалися хрестові походи до Святої Землі. Армії хрестоносців одна за одною терпіли невдачі, і дуже часто не лише мілітарні, але й моральні, адже серед вояків не бракувало й таких, чия поведінка аж ніяк не відповідала символіці хреста, нашитому на їхній одежі. Бачачи ці поразки, асижський подвижник вирішив здійснити власний «хрестовий похід», але цілком відмінний від загально знаних. Взявши собі в супутники члена свого ордену брата Ілюміната (саме він згодом і описав цю історію), Франциск вирушив на Близький Схід. Спочатку він прибув у місто Дамієтту, де проповідував серед хрестоносців, намагаючись викоренити серед них різні пороки. Коли ж місто взяли в облогу війська єгипетського султана Аль-Маліка, Франциск та Ілюмінат вийшли за межі міських мурів назустріч мусульманам. Останні, думаючи, що це парламентарі, які хочуть підписати капітуляцію, взяли і запровадили їх до султана. Поставши перед володарем, Франциск запропонував йому прийняти християнство. Звернутись у такий час і за таких обставин з подібною пропозицією фактично означало підписати собі смертний вирок. Але султан не поспішив вдаватись до меча, а запропонував своєму незвичному гостеві прийняти іслам. Тоді Франциск влаштував своєрідний «Божий суд». Посеред військового табору було розпалено велике багаття, і Франциск разом з представником мусульман повинні були піти у вогонь. Умова була така, що правда буде на боці того, хто виживе у цьому випробуванні. Проте ніхто з числа мусульман не погодився піти на такий крок. Тоді Франциск сказав, що піде у вогонь один і якщо залишиться цілим і неушкодженим, то Альмалік прийме хрещення. Але султан не дозволив йому це здійснити. Він заявив, що християнином все одно не стане, але, будучи враженим мужністю подвижника, влаштував йому прийом із почестями і дозволив членам ордену францисканців вільно переміщатися у своїй державі. До речі, до сьогоднішнього дня за більшістю християнських центрів-місць паломництва на Святій Землі доглядають ченці-францискани. Як бачимо, в епоху кривавих воєн знайшовся чоловік, який вибрав альтернативний спосіб взаємин людей різних релігійних переконань.
Тепер стає зрозумілим, чому саме Асиж був вибраний як місце міжрелігійної зустрічі. Варто нагадати, що ще раніше, у 1962-му році, прощу до цього місця здійснив Папа Іван ХХІІІ. Він прибув з бажанням помолитися біля гробу Святого Франциска в намірі Другого Ватиканського собору, який тоді мав розпочатися.
Двадцять сьомого жовтня 1986-го року в Асижі відбувся Перший всесвітній день молитов за мир за участю представників різних християнських конфесій та нехристиянських релігій. Цей захід видавався чимось небаченим в історії Католицької Церкви (хоча, як побачимо нижче, прецеденти були, але іншого характеру), і тому не дивно, що він викликав багато контроверсійних суджень. У деяких світських мас-медіа з’їзд в Асижі оцінювали як факт визнання Папою усіх релігій правдивими. Хтось оцінював це як синкретизм, тобто штучне поєднання учень різних релігій. Власне, на цій підставі чиниться супротив беатифікації Івана Павла ІІ, в першу чергу – зі сторони згадуваних вище «підгорецьких отців». Вони закидають покійному понтифіку, що асизький зустрічами він порушив першу Божу заповідь «Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене» і дав згіршення вірним.
А як виглядала справа в реальності? Щоб дізнатися про це, немає потреби копатись у Ватиканських архівах. Достатньо прочитати, що писали ті ж самі «підгорецькі отці» через якийсь час після відходу у вічність Папи Івана Павла ІІ. «Повторюю – в Асижі йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність з цими поганськими релігіями. Той, хто із зустрічей в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиції святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовність, той поводиться нечесно і навмисне подає неправдиве пояснення». (о.Ілля Догнал, Методій Шпіржік, Маркіян Гітюк, «Чотири слова з України»., м.Івано-Франківськ, «Фоліант»-2005, стор.111). Варто сказати, що в тексті ці слова ще й виділені жирним шрифтом. Фактично ними вони самі собі відповіли на закид проти покійного понтифіка. Важко збагнути тільки, чому тепер пишуть щось на 180 градусів протилежне.
Як зрозумів читач, не було ніякого синкретизму, а тим більше – факту визнання усіх релігій правдивими. Правдою є те, що були спільні зустрічі. Але коли надходив час на молитву, то визнавці кожної релігії мали окремо призначені місця, де вони й молилися.
Тепер погляньмо, чи можна такі зустрічі вважати з богословської точки зору вважати порушенням Божої заповіді. Відкриймо Святе Письмо. У книзі пророка Даниїла (3) описана історія трьох юдейських юнаків, які відмовилися вклонитися золотому ідолу, що його поставив у долині Дура вавилонський цар Навуходоносор. Їх за це було вкинуто у розпалену піч, але вони в чудесний спосіб були врятовані. Однак, на саму церемонію відкриття ідола ті юнаки все ж прибули разом з визнавцями поганської релігії (Дан. 3,4. пор. Дан. 2,49). Саме їхнє прибуття туди зовсім не засуджується. Та й сам пророк Даниїл був при Навуходоносорі «… головою над віщунами, чародіями, халдеями та звіздознавцями» (Дан. 5,11). Зрозуміло, що особисто Даниїл ніякою ворожбою ніколи не займався. Навпаки, він навіть висміював таку практику (пор. Дан. 2,27). Але погодьмось, що його діяльність на такому посту – це щось набагато більше, ніж молитви за мир в Асижі.
Тепер звернемось до церковної історії. У минулому році виповнилося 600 років знаменитій Грюнвальдській битві. Як відомо, вона відбулася 15-го липня 1410-го року. Згадується тут про неї тому, що в часі цієї битви польські та литовські католики об’єдналися разом з православними русинами (предками українців), а також з … поганами. На той час великий відсоток етнічного населення Литви ще був неохрещений. Крім того, у польсько-литовсько-руському війську найманцями були кримські татари, які визнавали іслам. Перед початком битви усі вояки молилися. Ясна річ, не спільно, а окремішньо у відведених для цього місцях. Для католиків ксьондзи відправляли месу і чомусь зовсім не згіршились тим, що десь зовсім недалеко у тому ж таки намірі моляться люди іншої релігії. Нагадую, мова йде про середньовіччя. Крім того, це об’єднане військо йшло воювати проти Тевтонського ордену, який складався з католиків, вважався орденом хрестоносців і стверджував, що прийшов у прибалтійські землі з метою запровадити там християнство. Вже після розгрому тевтонці написали скаргу на собор у Констанці (1414-1418). У ній вони оскаржували польського короля Ягайла і великого князя литовського Вітовта в об’єднанні з невірними, а також за перешкоджання Тевтонському ордену вести християнізацію прибалтійських племен. Від собору вони домагалися відлучення від Церкви Ягайла і Вітовта. Однак собор і головуючий на ньому Папа Мартин V визнали дії польських і литовських католиків цілком законними, оскільки було доведено, що тевтонські лицарі під прикриттям християнізації провадили загарбницьку політику, і вона супроводжувалася багатьма безчинствами. Більше того, представник Тевтонського ордену на соборі Йоганн Фалькенберг був переданий інквізиції і засуджений на довічне ув’язнення (Antoni Franaszek, «Dalsze dzieje polsko-litewskiej unii»., «Zrodlo», №26 (652), 2004., стор. 7). На цьому соборі мав доповідь ректор Краківського університету отець Павло Влодковіч. Представлений ним трактат називався «Про владу папи і імператора стосовно невірних». Він отримав схвалення соборовими отцями. Ось декілька цитат з доповіді Влодковіча:
- пункт 5-й: «Поганам, хоча й не визнають Римської імперії (тут малася на увазі так звана Священна Римська імперія німецької нації – прим. І. Б.) не можна відбирати їхніх держав, поселень і володінь, оскільки вони це посідають без вчинення гріху і за справою Бога, який це все створив для людини».
- пункт 28-й: «Імператор не має права давати дозвіл на захоплення земель поган, які не визнають його влади».
- пункт 32-й: «Не можна навертати поган на християнську віру мечем або утиском. Оскільки цей спосіб є кривдою ближнього. Не слід чинити злих речей, аби осягнути добрі. Канон каже, що новою і нечуваною є така проповідь, яка бичами спонукує до віри».
- пункт 34-й: «Є неприйнятним блудом те, що християни йдуть на допомогу вище згаданим німецьким хрестоносцям для знищення миру серед поган, чи тільки за те, що останні є поганами, або заради самої участі у війні, або заради поширення віри. Бо під прикриттям побожності не належить чинити речей безбожних» (цит. за Mieczyslaw Malinski, «Historia Kosciola», Wroclaw-1994, стор. 176). Як бачимо, своєрідний прецедент Асижу був навіть у середньовіччі, і Церква його не засудила.
Якщо можна було об’єднуватися з людьми іншої релігії заради війни, то чому не можна заради миру?
У 2002-му році Ватиканом був причислений до лику святих Хосе Марія Ескріва де Балагер. Як відомо, він був засновником «Opus Dei». Довкола цієї організації існує багато супереч-ливих суджень. Деякі світські журналісти схильні вважати це об’єднання ультраконсервативним, таким, що стоїть на дособорових позиціях (йдеться про Другий Ватиканський собор). Остання оцінка є явно помилковою. Статут цієї організації засновник розробляв дуже довго, декілька разів змінюючи його. Він завершив працю над статутом у 1948-му році. Після того Хосе Марія Ескріва де Балагер подав його на затвердження у Ватикан. У 1950-му році статут було затверджено Папою Пієм ХІІ (звернімо увагу – затвердження відбулося до згаданого вище собору). А в статуті ще тоді було написано, що співробітниками «Opus Dei» можуть бути люди різних релігійних переконань. Дійсними ж членами можуть бути виключно практикуючі католики (Джон Аллен, «Opus Dei»: правда и вымысел», «Эксмо», Москва-2007, стор. 36-37). У той час, правда, пункт про те, що співробітниками організації можуть бути некатолики і навіть нехристияни, викликав обурення у багатьох ієрархів. Висловлювались приблизно такі ж оскарження, як і тепер, з приводу Асижу. Але, незважаючи на це, Папа Пій ХІІ, як уже вище згадувалось, затвердив статут. Усі наступні понтифіки підтвердили його. Крім того, існує відеозапис промови святого Ескріва, де він говорить: «Я дуже люблю мусульман» (там же, стор. 92). Але усе це не розглядалося як перешкода у беатифікаційному і канонізаційному процесах. Наскільки відомо, «підгорецькі отці» проти канонізації Ескріва теж не виступали.
Як ми переконалися, те, що мало місце в Асижі 27-го жовтня 1986-го року, не суперечить ані Святому Письму, ані традиції Церкви. Річ ясна, першу заповідь Божу ніхто не скасовував і не може скасувати. Так само, як ніхто не може усунути зі Святого Писання слів про те, що крім Ісуса Христа «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, щоб було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діяння: 5,12). І Слуга Божий Іван Павло ІІ говорив у цьому ж руслі. Ось декілька його висловлювань:
«Об’явленою правдою є те, що спасіння є тільки і виключно у Христі. Церква є прямим знаряддям спасіння, оскільки вона є тілом Христа» (Іван Павло ІІ, «Переступити поріг надії», Кайрос-Свічадо, 1995., стор. 111).
«Люди спасаються через Церкву, спасаються у Церкві, але завжди через Христа» (там же, стор. 114).
«Католицька Церква радіє, коли інші християнські спільноти проповідують із нею Євангелію, хоча знає, що повнота засобів спасіння ввірена їй» (там же).
Як бачимо, усе сказано цілком ясно і недвозначно. Немає й тіні від якогось синкретизму. А те, що слова або жести Папи могли фальшиво тлумачити, не є жодною перешкодою до його беатифікації. Бо, як відомо, слова Ісуса Христа теж перекручували, і деякими його вчинками теж гіршилися (Мк: 2,15-16). На завершення цієї публікації зацитую слова апостола Павла: «Де дух Господній, там і свобода» (ІІ Кор.: 3,17).

Опубліковано у: Ігор БРИНДАК, Правда про Асиж, в: Жива Вода 3 (193) (2011), с.4,8.

http://dds.edu.ua