Лакмусовий папірець ім. Догнала

Успішність релігійної групи, знаної як «підгорецькі отці», «група Догнала», Українська правовірна греко-католицька церква, а віднедавна – і як «Візантійський католицький патріархат», на теренах Західної України, змушує згадати біблійну метафору про сіяча.
Західноукраїнський ґрунт – як ментальний, так і інституційний – виявився надзвичайно сприятливим для того, щоб зерна, кинуті Антоніном Догналом і його однодумцями Ричардом Шпіржіком, Робертом Обергаусером та Василем Гітюком, проросли і принесли плоди у вигляді тисяч прихильників. Асортимент добрив при цьому виявився дуже широким: починаючи від нечіткої, навіть дещо розгубленої позиції УГКЦ і закінчуючи постмодерними особливостями сучасного західноукраїнського менталітету.


Погляди крізь пальці


Люди, які згодом стали відомі, як «підгорецькі монахи», прибули в Україну у 2003 році. Одразу могло викликати подив, що цій групі дозволили залишатися і проводити свою діяльність, адже в УГКЦ не могли не знати про скандальний бунт, який незадовго до цього монахи під керівництвом Догнала організували в Чехії. Якщо додати до цього ще той факт, що вже після ескалації конфлікту між «догналівцями» та УГКЦ представники останньої почнуть вголос підозрювати Антоніна Догнала у співпраці зі спецслужбами ще комуністичної Чехословаччини, то надання цій групі монахів прихистку в Україні може видатися навіть не необережністю, а просто-таки злочинною легковажністю.

Ця легковажність далася взнаки вже невдовзі: у серпні 2004 року «підгорецьких монахів» виключили із Василіянського Чину (ЧСВВ). Їхні «реколекції» в с. Підгірці, які спершу багатьом священикам УГКЦ подобалися настільки, що ті самі возили на них своїх парафіян, досить скоро почали викликати нарікання і невдоволення: люди поверталися з них аж надміру радикалізованими в питаннях церковної політики, зі світоглядом релігійної нетерпимості.

«Я знаю людей, які приїжджали після тих дво-триденних реколекцій зовсім зміненими. Людина приходить, і якщо моя думка хоч трішки не збігається з її, якщо там кома, умовно кажучи, трошки не так поставлена – то все, вона відвертається і каже: «З тобою немає про що говорити, ти будеш в пеклі горіти. І крапка», - розповідає ZAXID.NET голова Комісії УГКЦ у справах мирян Юрій Підлісний.

Реакція греко-католицької церкви, втім, виявилася запізнілою – на час виключення «підгорецьких» з ЧСВВ вони вже отримали не тільки достатньо сильний вплив на багатьох людей, а й приміщення, в якому цей вплив можна було реалізовувати. Мова йде про костел св. Йосифа у тих же Підгірцях.

До слова, ситуація з цим приміщенням теж може викликати подив. Борис Возницький, директор Львівської національної галереї мистецтв (саме їй належить костел) надав його у користування «догналівцям», як представникам греко-католицької громади. Втім, наскільки можна зрозуміти, після того, як «підгорецькі отці» порвали зв’язки з УГКЦ, не було зроблено жодного конкретного кроку, щоб «виселити» їх з костелу. Більше того, на прохання ZAXID.NET прокоментувати ситуацію сам Борис Возницький не виявив жодного до неї інтересу, сказавши лише, що внутрішньорелігійними чварами він не цікавиться, а на офіційний інформаційний запит щодо підстав перебування і діяльності «догналівців» у костелі св. Йосифа від Галереї мистецтв взагалі не надійшло відповіді.

Не маючи жодних реальних підстав підозрювати Бориса Возницького у бажанні «каламутити воду» чи якимось чином підтримувати Антоніна Догнала і його однодумців, можемо хіба що дійти до висновку, що і в цьому випадку також йдеться перш за все про банальний брак уваги до подій, які відбувалися і продовжують відбуватися в Підгірцях.

Врешті-решт, якщо вже говорити про неуважність, то не варто забувати й про позицію компетентних органів державної влади, зокрема – Управління з питань внутрішньої політики та релігії Львівської ОДА (нині – Головне управління з питань внутрішньої політики, національностей і релігій).

У відповідь на інформаційний запит ZAXID.NET начальник Головного управління Роман Кураш підтвердив, що статути окремих релігійних організацій, нині відомих як «Українська правовірна греко-католицька церква» та «Візантійський католицький патріархат», у Львівській ОДА не зареєстровані. Однак ані це, ані те, що лідерами цих активних і помітних релігійних організацій є громадяни Чехії (Догнал і Шпіржік) та Словаччини (Обергаусер) – і, до речі, зовсім не факт, що щоразу вони діяли на території України, маючи на це відповідний дозвіл у вигляді донедавна обов’язкової релігійної візи – впритул взятися за «підгорецьких» представників держави так і не змусило.

Загалом складається таке враження, що у випадку з «догналівцями» компетентні особи зусібіч практикують політику поглядів крізь пальці. Як уже згадувалося вище, саме такий підхід спершу обрали і в самій УГКЦ, про що там, без сумніву, шкодують і досі. По-своєму її зовсім нещодавно продовжили у правоохоронних органах, коли після нападу на жінку і спротиву працівникам міліції Догнал відбувся штрафом у 51 грн, а розмови про видворення з України принаймні наразі так і залишилися розмовами.


Галицький ментальний чорнозем


Однак пояснювати популярність і навіть певну впливовість «догналівців» однією лише відсутністю адекватної і вчасної реакції з боку усіх, кого це може стосуватися – означатиме, щонайменше, лукавити. Річ бо не тільки в тім, що Догнал і соратники отримали можливість майже безперешкодно проводити свою прозелітську діяльність – річ ще й у тім, що їхня робота виявилася напрочуд ефективною (точних даних немає, але за деякими оцінками на сьогодні лише у західноукраїнському регіоні УПГКЦ-ВКП має вже понад 5 тисяч прихильників).

Власне, усі передумови для того, щоб радикальне, по-своєму консервативне і елітарно-абсолютистьске вчення «підгорецьких» дало рясні плоди у вигляді великої кількості прибічників, існували на Галичині заздалегідь. З цієї точки зору, «група Догнала» прийшла сюди, як то кажуть, «на все готове».

Керівник інформаційного проекту «Католицький оглядач» о. Орест-Дмитро Вільчинський наголошує, зокрема, на тому, що галицьке суспільство, попри усі пострадянські рудименти, вже двома ногами стоїть в епосі постмодернізму, в якій усе є відносним. Водночас в наших умовах, коли значна кількість людей на свідомому чи підсвідомому рівні відчуває брак самоідентифікації, якраз певність, конкретність і однозначність є дуже затребуваними – і «підгорецькі» відповідають пропозицією на цей попит. До цього додається ще й почуття приналежності до певної елітної касти людей, які «пізнали істину і знайшли шлях до спасіння».

«В нас своєрідний здоровий елітизм витравлювався, хоча до радянської окупації він в нашому народі як-не-як культивувався… Це в нас забрали. Бути елітою – це було зле. Але людина все--таки хоче належати до чогось більшого. Більшість людей може задовольнитися чимось приземленим, але тільки після того, як розчарується у високих ідеалах молодості, підліткового віку і так далі. Якщо розчарованій людині дати ідеал і дати відчуття належності до еліти – це вже багато значить», - пояснює о. Вільчинський у коментарі для ZAXID.NET. Адже, за його словами, щоб досягнути спасіння в традиційній церкві, необхідно за нього боротися. І до кінця людина не є певна у своєму спасінні, вона лише сподівається, але певності немає. «А тут тобі дають певність: якщо ти будеш з нами, ти – спасенний. Ти належиш до тої еліти, яка спасається, ти покликаний рятувати Європу від того, що насувається: лібералізму, гомосексуалізму, ювенальної юстиції… Це відчуття вибраності використовується «догналівцями», люди, які це відчуття спробували, хочуть належати до того», - додає він.

Не останню роль, на думку священика, відіграють і самі пострадянські рудименти в суспільному менталітеті. Проживши багато років у тоталітарній системі, люди звикли до неї, і для багатьох із них значно простіше віддавати своє життя в руки лідеру секти гуруїстського типу, аніж брати на себе відповідальність за свої вчинки, наголошує о. Орест Вільчинський. До цього додається ще й природна, дещо загострена в наших умовах потреба належати до якоїсь спільноти, ідентифікувати себе з нею, що зумовлює не лише популярність релігійних організацій, а й різноманітних тренінгів особистісного росту, субкультур, тощо.

Отже, західноукраїнський ментальний ґрунт виявився вкрай родючим для зерен сіячів-«догналівців». Власне, багато хто вбачає у цьому не збіг, а доказ того, що УПГКЦ – це спеціально розроблений закордонними службами проект. «Приїжджають четверо іноземців, які мають в руках готову систему, яку українці сприймають. Скажімо, якби вони з тою системою вийшли в Польщі, її б там ніхто не сприймав. Але в Україні ця система працює. Вони ж пробували у Словаччині це робити – не пішло, пробували у Чехії – не пішло. Знаючи їх особисто, я не вірю, що вони – настільки інтелігентні, щоб провести такий серйозний аналіз всіх плюсів і мінусів українців, провести серйозний аналіз галицького менталітету, щоб подати щось, що галицький менталітет прийме відразу «на ура». А це сталося», - каже з цього приводу о. Орест-Дмитро Вільчинський.


Запит на антитіла


Можна вказувати ще й на інші сприятливі для «підгорецьких» фактори. Скажімо, чимало розмов ведеться про покровителів, що їх догналівці знайшли у найвищих ешелонах влади – називаються, зокрема, імена народних депутатів як з провладного табору, так і номінально опозиційного. Цікаво, між іншим, що самі «правовірні» в неформальних розмовах без проблем визнають покровительство з боку однієї доволі близької до Віктора Ющенка екс-депутатки львівського походження, пояснюючи його тим, що свого часу шановна пані важко хворіла і Догнал допоміг їй зцілитися молитвою.

Можна йти ще далі і шукати підтримку УПГКЦ за кордоном, вивчати існування іноземного сліду. Однак суттєвішим видається аналіз іншої причини стрімкого зростання позицій УПГКЦ – вад у роботі УГКЦ, причому не стільки на центральному рівні, скільки на місцях.

Так, за давно сформованою практикою, східному чернецтву, на відміну від місіонерського західного, загалом більше притаманний крен в бік контемплятивності: воно не стільки виходить до людей, а радше приймає в себе тих, хто до них приходить сам. Це цілком природним чином залишає великий простір для прозелітської діяльності більш активних релігійних груп.

«Не на голому місці вони («підгорецькі» - ZAXID.NET) з’явилися і отримали якусь частинку впливу. Часто наші священики недопрацьовують на парафіях. Часто є так: приїхав, відслужив – і поїхав. Стоп, хто ти такий? Якщо ми собі уявимо той образ, про який нам говорить Христос, про пастиря і стадо овець, то якщо ти череду лишив на полонині, а сам на тиждень поїхав, то коли ти через тиждень вернешся, вовки поїдять все або принаймні половину. Так в нас і відбувається… І коли священик сидить в себе на парафії і не виходить, знайдеться хтось, хто вийде і почне висмикувати. Оце є питання до наших семінарій, до керівництва Церкви», - визнає Юрій Підлісний.

Запитання викликають також доволі мляві (принаймні, спочатку) відповіді УГКЦ на інформаційну війну з боку УПГКЦ, яку «догналівці» повномасштабно розгорнули після свого відлучення від ЧСВВ. Фактично, можна говорити про інформаційний розгром: поки «підгорецькі» заповнювали інформаційний простір листами і газетами з гострою критикою греко-католиків, ті у відповідь лише написали декілька статей. Як на небезпеку священики УГКЦ також почали реагувати на групу Антоніна Догнала занадто пізно. Лише останнім часом в греко-католицьких церквах парафіян більш-менш системно застерігають від впливу «підгорецьких» і пояснюють, що використання ними слова «католицький» ще не робить їх католиками, а на вулицях людям роздають «контр-агітки».

Саме з цієї точки зору успіх «догналівців» може виявитися найкращим уроком. Суспільний менталітет змінити не так вже й просто, змусити відповідальних осіб належним чином звертати увагу на нерідко сумнівну діяльність релігійних організацій на території України – теж, а ось змінити підхід «канонічних» Церков, і насамперед – УГКЦ, до роботи з мирянами «підгорецький удар» не лише може, але й мусить.

Адже справжнє питання полягає не в тому, чи виженуть рано чи пізно Антоніна Догнала і його соратників з України і чи відживе своє після цього їхня релігійна організація. Якщо так станеться і при цьому нічого не зміниться, то на їхнє місце прийде хтось інший, можливо, ще більш деструктивно налаштований.

Справжнє питання полягає в тому, чи український суспільно-релігійний організм вироблятиме антитіла проти таких речей, а чи залишатиметься вірним іще одній ментальній установці: «Якось воно буде».

Джерело: ZAXID.NET
Автор: Данило Мокрик

Керівник секти наніс жінці черепно-мозкову травму

Загроза релігійного тероризму в Україні

Минулого тижня Львів потрясла неординарна подія. Вперше, після початку бурхливих 90-х ХХ століття в Галичині, і то не в глухому селі, а в самому Львові зафіксовано релігійних конфлікт із застосуванням побиття. «Святий» і «непомильний» гуру маргінальної псевдохристиянської секти, яка носить його ім’я, громадянин Чеської Республіки Антонін Догнал побив літню жінку. Якщо догналівці частенько здіймають істеричний галас, що начебто побили їх, то дотепер жодних доказів того, що десь їх реально побили, ніколи не було представлено. Навпаки, є безліч доказів того, що їхні «бойові» загони побили людей у Чорткові, а тепер ще й сам їхній лідер застосував фізичну силу до літньої жінки. Як це не дивно, але навіть український суд визнав Догнала винним і присудив аж… 51 гривню штрафу.

Секта Догнала уже давно відома як джерело конфліктів: спроба захопити Стрийську єпархіальну канцелярію, спроба заволодіти церквою в Чорткові, незаконне привласнення парафіяльного будинку у с. Пробіжна, біля Чорткова, «законна» святотатська купівля редемпторитської каплиці на львівських Збоїщах. І всюди за ними ростуть «золоті верби». Українська держава на все це мило закриває очі, так начебто нічого і не відбувалося. Варто зауважити, що доналівська секта є не лише суспільно небезпечною з огляду на її конфліктогенність, вона є небезпечним руйнівником родин і людських доль. Її гуруїстський характер так само мав би насторожити тих, хто несе відповідальність за збереження громадського спокою.

Не зважаючи на свою маргінальність, Секта Догнала стала серйозним конфліктогенним чинником, а держава продовжує не звертати уваги на те, що іноземні громадяни розпалюють конфлікти на ґрунті віросповідної нетерпимості. Доводиться робити єдиний можливий висновок: українській державі вигідний міжрелігійний конфлікт у Галичині. Українська держава в такий спосіб стає співвідповідальною за усі можливі наслідки – але й ті, що вже є – діяльності догналівського псевдохристиянського угруповання. Ну, що ж… Від держави, яка себе вважає спадкоємицею атеїстичної, сатанинської системи СССР – УРСР, такого й варто очікувати. Не можна сподіватися від держави-злодійки, яка до сьогоднішнього дня користується вкраденою церковною власністю, інакшої поведінки.

Спроба дискредитації християнства через толерування сект гуруїстського типу, які продукують психічно хворих осіб, може дорого коштувати державі, яка таким займається. Здається, що після подій на Львівському пагорбі слави 9 травня цього року, державне керівництво уже збагнуло шкідливість розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Не зле би було, якби воно збагнуло ще й шкідливість розпалювання ворожнечі міжрелігійної. Адже ж така ворожнеча є значно страшнішою, аніж міжнаціональна, і загрожує куди кривавішими наслідками, ніж міжетнічний чи міжнаціональний конфлікт. Поді на Балканах наприкінці ХХ століття показали, що конфлікт з релігійною конотацією призводить до жахливих наслідків.

Чи переможе здоровий глузд у нашій українській реальності? Можна хіба що сподіватися.

Адже ж і у такій благополучній країні, як Норвегія, перемога здорового глузду не обійшлася без трагічних наслідків. Минула п’ятниця стала для цієї скандинавської країни кривавим пеклом. Терорист Андерс Берінг Брейвік, член масонського Ордену Тамплієрів, секти, яка також виявляє себе, як конфліктогенне сектантське угруповання гуруїстського характеру, пішов у свій кривавив похід проти марксизму та ісламу. Не розібравшись як слід у ситуації, деякі ЗМІ проголосили цього масонського адепта християнином-фундаменталістом. Майже те саме роблять і наші ЗМІ, коли догналівців називають греко-католиками та християнами. Паралелей між масонським ОТ і догналівцями, як соціологічними явищами, є багато. Що більше, якщо Брейвіка, ще можна проголосити масоном, який втратив чи то здоровий глузд, чи емоційну рівновагу, і вважати його злочин ексцесом, то у поведінці догналівців насильство не є ексцесом, а радше правилом.

Психічно неврівноважений гуру Ілля (Антонін Догнал) сам уже довів агресивність своїх устремлінь. Не хочеться навіть уявляти, чим може закінчитися, наприклад, його заклик до насильства, звернений до його зазомбованих зафанатілих послідовників. Заклики Догналового земляка Яна Гуса не залишилися не почутими. Вони зродили криваві гуситські війни, релігійні, які спустошили Чехію. Тому не слід легковажити і закликами новоявленного «пророка-патріарха», який уже викляв цілий світ (окрім РПЦ і ФСБ, майже усе вже є Догналом і компанією прокляте). Якщо один єдиний Брейвік накоїв такого лиха, то скільки більше лиха можна чекати від ескадрону зафанатілих догналіток у чорних одежах чи догналітів, озброєних замість кастетів хрестами?

Українська держава показала себе нездатною відвернути догналівське лихо, але нам, християнам, не личить опускатися до рівня догналівців, забуваючи заповідь: «Не вбивай». Залишається одна-єдина, але дуже потужна зброя – молитва. Бо лише Бог може цю ситуацію вивести на добро!

о. Орест-Дмитро Вільчинський

http://catholicnews.org.ua

ДЕЩО ПРО «ДОГНАЛІВСЬКІ» ПРОБЛЕМИ

Правовірний патріарх Ілля зірвався – зчинив скандал і сильно вдарив літню жінку: (http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/scandals/43416/).

Напевне, нерви не витримали. Не по-патріаршому якось так вийшло. Щоби бути справжнім патріархом, треба краще собою володіти. Це не дуже складно, бо в такому ранзі отримуєш небесну благодать завдяки постійній молитві, умиротвореному серцю і просвітленому розуму. Але це про справжніх Патріархів, а не про самопроголошеного, котрий навіть єпископські свячення сам собі організував.

Ця неприємна подія дає нагоду підбити хоч якийсь проміжний баланс фактору «догналізму», чи якщо комусь більше до вподоби – «підгорецьким отцям» на теперішній час.

Матеріалів для аналізу є достатньо, видавничо-пропагандистська справа у «підгорецьких» поставлена досить професійно. Місцеві депутати чи не на кожній сесії отримують товсті брошури від УПГКЦ, чи тепер вже «Візантійського католицького патріархату», зроблені у стилі доброї школи радянської пропаганди. Наприклад, лунають грізні звинувачення в єресі на адресу Кардинала Гузара, зманіпульовані внаслідок неправдивих цитувань його слів та брехливих інтерпретацій. Чи хтось, перебуваючи у притомному стані, ладен повірити, що кардинал заперечує божество Ісуса Христа, дівицтво Пресвятої Богородиці, схвалює віщування та гомосексуалізм?

З Папою Римським не менш цікаво. «Підгорецькі» стверджують, що двоє останніх Пап «зрадили Христа і вигнали з Церкви Святого Духа» внаслідок акцептації «духа Асижу – духа антихриста». Тому «підгорецькі» наклали анатему на всіх єпископів і священиків РКЦ та УГКЦ, включно з Іваном-Павлом ІІ і Бенедиктом XVI. Вони нічого не кажуть про Асиж, не пояснюють, що таке «дух Асижу», натомість цитують Святе Письмо і вислови Святих Отців на підтвердження правомірності своїх дій. Чистої води підходи Я.Галана у стилі «Плюю на Папу!».

Натомість йдеться про те, що Іван-Павло ІІ у 1986 році ініціював міжрелігійні молитовні зустрічі в Асижі (точніше –Асізі), італійському містечку Святого Франциска. Там представники різних християнських конфесій та нехристиянських релігій започаткували всесвітній день спільних молитов за мир.

Чудова, світла акція. Але у хворих «підгорецьких» головах це означає страшний гріх, за який належиться анатема.

Зрештою, все це розраховано на довірливих, наївних і неосвічених осіб. Але таких вже набралося чи не декілька тисяч. Більше того, вони згуртовані у добре організовані загони фанатиків. Є підозра, яка базується на свідченнях очевидців, що «підгорецькі» застосовують до своїх адептів технології впливу на психіку, своєрідне зомбування.

Отці Догнал і Шпіржік є добрими, досвідченими проповідниками. Коли вони були ще священиками УГКЦ, то до них на реколекції приїздили сотні людей і залишалися дуже задоволеними. Поступово із цих паломників отці рекрутували собі численну вірну гвардію, і аж тоді скинули свої маски.

Отже, на сьогоднішній час «підгорецькі» мають популярність серед кількох тисяч християн, значні фінансові ресурси (видно по видавничій діяльності та інших акціях), майно і об’єкти нерухомості, що належать їхнім адептам. А також підтримку деяких народних депутатів та представників місцевих еліт. Цілком достатньо, щоб цілеспрямовано діяти на дискредитацію та розкол УГКЦ в західних областях і УПЦ КП в центральних областях України.

Чому їм вдається бути популярними?

Наївність, фанатизм і неосвіченість значної частини українських християн є лише однією із причин. Іншими факторами є правильно вибрані напрямки піару, дієва практична допомога своїм вірним, а також значні упущення у діяльності наших традиційних церков, поєднані з байдужістю та надуживаннями багатьох священиків.

Тобто, їхня сила – у нашій слабкості.

Люди все бачать і роблять відповідні висновки. Бачать сріблолюбство та сибаритство деяких священиків і владик, їхню зарозумілість і гординю. Відчувають байдужість багатьох парохів до щоденних проблем своїх прихожан. Переважна більшість священиків все ще перебуває у форматі «радянського православ’я», коли служіння зводилося лише до відправлення Служби і треб, а також дружби із владою та впливовими людьми.

Якщо священик може бездіяльно спостерігати сиріт і безпритульних, немічних і калік, одиноких і престарілих, алкоголіків та наркоманів – то ніякий він насправді не священик. Принаймні, не із Церкви Христової. Також варто би реагувати на явні злочини владних мужів, брехливих політиків, тотальну корупцію населення. Якщо мовчати на зло – то половина відповідальності за це зло буде твоя.

Церква ніби-то і не мовчить, але якось так надто тихо, дискретно себе поводить. Щоб не засмутити часом сильних світу цього (ох і незнищимий же у нас синдром цезаропапізму!), не бути звинуваченими іноземцями у нетолерантності, не отримати інших закидів.

А «підгорецькі» це використовують і кричать на весь голос – УГКЦ толерує гомосексуалізм, не протестує проти ЛГБТ і ювенальної юстиції! Ніхто толком не знає, що таке ЛГБТ і ювенальна юстиція. Але погоджуються, що гомосексуалізм у християнстві є поважним гріхом і що всіма силами треба протидіяти усиновленню ними сиріт та можливості їх вивозу за кордон, загрозі використання в якості донорів людських органів, чому наша всуціль корумпована держава протистояти не здатна.

Чи може цей церковний рух «підгорецьких отців» бути прогресивним, правдивим? Заледве, бо стоїть на поганому фундаменті. «Підгорецькі» провокують конфлікти, дурять і зомбують людей, зневажають авторитет традиційних церков. Там, де панує брехня, інспіруються протистояння, генерується ненависть і нетерпимість марно шукати плодів Святого Духа.

Але чи немає у балансі їхнього існування також і позитивних моментів? Можливо, вони є тою Моською, котра лає на Слона? Тим крикливим і хамовитим опонентом, котрий все-таки робить і добру справу - уявнює наші проблеми і болячки? Бо загнана всередину, не лікована хвороба може лише прогресувати і руйнувати організм. Якщо наша Церква не буде сильною, правдивою і очищеною, то за якийсь час вона може піддатися руйнації внаслідок багатьох факторів, характерних для заможних споживацьких суспільств.

Інше питання - як відбувається протидія «підгорецьким», чи боротьба із ними ведеться достойно, кваліфіковано? На жаль, не завжди. На жаль і тут деколи присутні прийоми з арсеналу пропаганди, розрахованої на безоглядну довіру парафіян. А така довіра вже залишилась у минулому, сучасні покоління мислять критично. Тому, якщо опонуючи «підгорецьким», самому допускатися видумок чи неправдивих свідчень, то тим будемо лише посилювати їхні позиції і нівелювати довіру до себе з боку власних прихожан. Якщо не бути морально вищим від свого опонента, то у багатьох людей може зародитися думка, що «обоє-рябоє».

Недавно намагався розговорити молодого хлопця, котрий роздавав «підгорецькі» агітки на Ринку. Вияснити, чи він щиро вірить у те, що там написано, чи не втратив ще здатності критично мислити? Таке враження, що здатність втратив, можливо внаслідок зомбуючого впливу. Вірить, що владика Возьняк та інші єпископи живуть у розкошах, їздять на «мерседесах» і «лексусах». Що всі священики хапуги і моляться лише грошам.

Але не все так просто, «підгорецькі» йому справді допомогли. Батьки з дитинства заганяли його до церкви, примушували вистоювати довжелезні Служби, безоглядно довіряти отцям. А він бачив фальш, дволичність і сріблолюбство, проникся зневагою до церковних структур. Юначий максималізм і нігілізм.

Курив з чотирнадцяти років, почав пробувати наркотики. «Підгорецькі» займаються з людьми, приділяють увагу, надають допомогу. Допомогли йому позбутися шкідливих звичок, вести здоровий спосіб життя, повірити в себе.

Що краще – юний наркоман з УГКЦ, чи здоровий «догналіт»?

Це складна проблема, простих рецептів тут нема. Тому кавалерійським наскоком, шапкозакидательством цих питань вирішити не вдасться.


Блог Богдана Панкевича на РІСУ

УГКЦ милосердно ставитиметься до тих, які потрапили в тенета сект, зокрема «підгорецької»

Українська Греко-Католицька Церква дуже милосердно і відкрито ставитиметься до тих, які потрапили в тенета сект, зокрема «підгорецької», і даватиме їм нагоду все ж таки повернутися до Христової Церкви, Католицької Церкви.
Про це заявив Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у інтерв’ю Інтернет виданню «Zaxid.net», відповідаючи на запитання журналіста, чи виробила Церква механізми протидії схизматикам, на кшталт «групи Догнала» («підгорецькі отці»).
Блаженніший Святослав нагадав, що ми маємо справу з «дуже агресивними нехристиянськими технологіями, які заміняють духовне життя». І дають сучасній людині, за його словами, ілюзію переживання містичного досвіду.
«Але це не має нічого спільного з традиційним християнством, – наголошує він. – Очевидно, що будь-яка така сектантська течія є певним викликом для Церкви, можливо навіть бичом Божим, для того щоб ми були все більш ефективними душпастирями, щоб не втрачали пильності і власної активності. І гадаю, що наша протидія буде мати кілька складових. Найперше, ми хочемо чітко й ясно не дозволити подібним псевдохристиянським рухам вживати ім‘я Церкви, зокрема нашої».
«З іншого боку, − сказав Предстоятель УГКЦ, − ми будемо інформувати наших вірних про те, якою є правда. І це покликання Церкви: свідчити правду. Ми шануємо право релігійного вибору чи право сповідувати будь-яку релігію. Але в цьому випадку, гадаю, ми мусимо назвати все своїми іменами і дати можливість людям робити свідомий вибір», – підсумував Блаженніший Святослав.
***
Так звані «підгорецькі отці» – незареєстрована, офіційно не визнана організація. Державний комітет України у справах національностей і релігій відмовляє їм у реєстрації назви «Українська Правовірна Греко-Католицька Церква», обґрунтовуючи це «повагою до традицій та внутрішніх настанов релігійних організацій» з посиланням на Кодекс канонів Східних Церков (ККСЦ), у якому назву «Католицька» можна використовувати лише за погодженням з офіційною церковною владою. Нещодавно Блаженніший Любомир назвав підгорецьких отців «сектою». А Чин святого Василія Великого 29 червня прийняв остаточне рішення про видалення 29 сестер контемплятивно-адораційного монастиря Святого пророка Іллі, що розташований у Брюховичах біля Львова.
Причиною видалення стало те, що ці сестри розірвали зв’язок з Генеральною управою і визнали свою підпорядкованість відлученим від Католицької Церкви священикам, зокрема Іллі Догналу. Це рішення затвердив Апостольський Престол, Конгрегація для Східних Церков (14 травня 2011 року), і кожній сестрі після цього було адресовано декрет про відпущення.


Департамент інформації УГКЦ

Секти

В сучасних реаліях дуже важко дати визначення, що таке секта. Звичайно терміном «секта» означуємо релігійну спільноту, котра відкололася від основної та домінуючої Церкви чи релігійної організації і перебуває у значній меншості. Згідно з таким загальним визначенням будь-яка релігійна спільнота, котра є в меншості, буде сектою в очах пануючої релігійної групи. Так, наприклад, в перші часи свого існування Христова Церква була в значній меншості до глобально пануючого поганства в Римській імперії чи до юдаїзму в Палестині і тому не раз називалася сектою. В нашій українській реальності сьогодення поняття «секти» має дещо інше значення. Сектою звичайно називаємо релігійну спільноту, котра активно діє на території історичної діяльності традиційних церков: християнських греко-католицьких та православних, проповідуючи правди віри та догми, суперечні істинам та правдам віри цих Церков. Відповідно, до сект можна віднести як групи, котрі загально прийнято називати «протестантськими церквами», так і значно менші групи євангельського чи інших спрямувань, які щедро присутні в нашому місті.
Які ж конкретно групи ми можемо озбачити як секти?
Серед більших необхідно назвати церкви, котрі вже декілька сотень років працюють на наших теренах: лютерани, баптисти, кальвіністи (цих на сьогодні в Івано-Франківську немає). Усі названі групи є більшими церквами, котрі працюють у цілому світі та мають добре розвинену мережу церков та молитовних домів. Їх властиво тяжко визначити як секти, бо вони присутні на нашій території вже кількасот років і мають певну власну історичну традицію. Не будемо на них зупинятися. Натомість необхідно підкреслити наявність менших груп, котрі присутні в нашому місті та загалом по Україні: мормони, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, деякі деномінації лютеранів та євангелистів. Іншими словами, цих груп дуже багато і всіх їх перечислити – неможливо. Особливо хочу виділити окремі секти, котрі з’явилися у своїх сучасних формах цілком недавно: так звана РУН віра (Рідна українська національна віра). На відміну від загальноприйнятих думок, вона була заснована в США у 1964 році Левом Силенком, хоч і базується на певних вченнях авторів початку ХХ століття. Ця віра визначає себе як «національне монотеїстичне вчення». Ця секта проповідує повернення до національно природних цінностей, котрі від віків панували серед слов’ян. Ця віра відверто визначає християнство у всіх його формах як агресора і найпершого ворога, з котрим потрібно боротися та викорінювати з-посеред нашого народу.

Інший сектантський рух, котрий зараз має обмежену популярність, але поширюється, є група Догнала, чи так звані "підгорецькі василіяни", хоч з Василіянським Чином вони нічого спільного не мають вже багато років. Це група осіб, котра відкололася від Української Греко-Католицької Церкви і почала від менших проступів непокори у власному монашому чині, пройшла довгий шлях адміністративного та психологічного зросту та заверишила викляттям Бенедикта XVI Папи Римського. Засновані Іллею Догналом, група греко-католицьких священиків пройшли шлях утворення секти згідно усіх пунктів цього процесу. З історії їхніх діл можна вивчати теорію заснування та розвитку секти. Хоч вони себе називають «істинними» греко-католиками, а усіх інших проклинають як єретиків, вони вже давно не мають нічого спільного з Христовою Церквою. Їхні проповіді та діяльність концентрується над проповіддю дуже глибокої та чистої духовності, але не це робить їх сектою. Секта, як ми вже вказували, є група, котра відокремлюється від основного стовбура Церкви. Це немов вітка на дереві, котра хоче заперечити ціле дерево, а себе поставити на його місце. Але з історії знаємо, що усі ці вітки приречені на засихання та щезнення. Група Догнала повстала проти власної церкви, котра їх як осіб та як священиків виплекала та піднесла до гідності священства. Вони, використовуючи різні історичні та обрядові мотиви, небезпечно грають на духовності осіб, щоби довести, що вони праведніші за інших членів Церкви. Але хіба можна вважати праведним того, хто всіх проклинає, вивищуючи себе та вважаючи лише себе автентичними учнями Христа? Чи не таким способом повстала кожна секта, котру знаємо?

Отже, які ознаки сектанства потрібно відзначити та засудити? Перш за все – тоталітарність. Тоталітарні секти особливо небезпечні. Вони стверджують, що тільки і лише їхня релігія має ексклюзивне право на правду та спасіння. Подібну поведінку ми бачимо в усіх сектах, особливо на початках свого існування: тоталітарність часто поєднується з надзвичайною агресивністю. Учні подібних сект відмовляються навіть слухати будь-які аргументи. В них переважно просто беззастережно забороняється прислухатися до слів чи текстів інших релігій, прирівнюючи це до гріха. Окрім агресивності, тоталітарні секти виховують в людях психологічну обмеженість, закритість та екскклюзивізм. В основі цих сект лежить гордість та переконання, що лише і виключно вони можуть спастися та пізнати правду. Потрібно дуже старанно берегтися таких сектантів. Часто своїм запалом, котрий живиться власне тоталітаризмом, вони можуть звести з істинного шляху багатьох людей. Також їх об’єднує ще одна характеристика: вийти з них дуже тяжко. Тяжко через те, що, навіть якщо через кілька років член секти переконується, що вона неправдива, він не може психологічно заперечити власні переконання оснанніх років і вже за звичкою залишається в секті. Також використовуються різні економічні, соціальні чи навіть і політичні аргументи. Всім відомий приклад так званого «Посольства Божого» (повна назва «Посольство Благословенного Царства Божого для всіх Народів), котра за декілька років, використовуючи як політичні, так і економічні механізми, збудувала не лише структуру своєї організації, але й немалу економічну імперію, з котрою навіть судова система не може справитися.

Багато можна говорити про сектантство. Можна сперечатися, чи можемо ми до них відносити такі великі та всесвітні церкви, як баптисти, лютерани та інші? Ми можемо запитувати себе, чи вартує взагалі звертати увагу на ці рухи та їм опиратися? Але на заключення хочу звернути нашу увагу до іншого – найкращий спосіб опиратися сектанству – це пізнавати та любити власну Церкву. Якщо ми будемо справді розуміти, що Церква – це не лише люди, котрих ми в храмах зустрічаємо, але це невидиме тіло Христове, котре у нашій Євхаристійній молитві знаходить своє найбільше звершення. Це також усі святі та наші родичі на небі, котрі вже з Господом з’єдналися та разом з нами чинять Літургію прослави Господа, що на небесах. Церква – це також не лише храми та церкви, котрі будуються, але це наші серця, наші родини, наші колективи – всюди, де ми збираємося разом, ми можемо Христа з собою мати, і там буде наш храм. Лікарні, поліклініки та диспансери це також місця, де в особливий спосіб можемо зустрітися з Христом. З Христом страждаючим разом з нами чи іншими. Саме це – найкращий спосіб розуміти сектантство та опиратися їх утворенню та розвиткові.

о.Юрій Козловський

www.livingrosary.org.ua

Раніше догналівці були за події в Асижі!!!

Деструктивна секта А. Догнала, яка вийшла з лона Католицької Церкви, як виявляється, на початках не мала нічого проти так званих екуменічних зустрічей покійного понтифіка Івана Павла II в Асижі. Про це довідуємося насамперед аж із цілого розділу книги "Чотири слова з України", котра досі висить на сумнозвісному їхньому вебсайті http://www.community.org.ua

Чому сектанти так кардинально змінили свою думку, коли в тій книзі, що теж вийшла друком у 2005 році в Івано-Франківському видавництві "Фоліант", наводять протилежні речі від теперішньої позиції, в котрій "викляли" посмертно Папу Івана Павла II за його "єресі" та й Бенедикта XVI теж? Що це - плоди шизофренії чи то диявол так притемнив розум, що вони вже не розуміють до кінця, про що говорять чи пишуть? Дивні люди, кабалістичні лжевчителі.

Тепер до вашого відома подається витяг (розділ) із видання "Чотири слова з України". Текст так само там подається й від першої особи, хоч авторство нібито спільне... Мабуть, сам гуру секти Догнал (Тонек) написав більше наступне:

VIII. ВИСЛОВЛЕННЯ ДО ЗУСТРІЧІ В АСИЖІ

Монахині контемплятивного монастиря св. Василія Великого, який знаходиться на папській території в Кастел Ґандольфо (Альбано), приблизно рік перед смертю Святішого Отця Івана Павла ІІ запропонували йому концепцію щодо міжрелігійних зустрічей в Асижі і передали її з просьбою про її виголошення, або для доопрацювання та оприлюднення в цілій Церкві. Контемплятивні сестри добачають, що релігійний синкретизм є однією з головних причин всесвітньої кризи християнства, і також, що землетрус в Асижі був пророцьким знаком з неба. (Під час землетрусу впав великий камінь і розбив головний вівтар в базиліці, яка була осквернена поганським культом).

Сестри запропонували наступну форму:

Прокламація на тему молитов за світовий мир в Асижі (1986, 2002 рр.)

Мир - це загальнолюдська вартість, яку повинна відстоювати кожна свідома людина, не зважаючи на те,чи визнає якусь релігію, чи є атеїстом!

В 1986 і 2002 роках в Асижі відбувалися молитви за мир у світі, в яких також брали участь представники нехристиянських (поганських) релігій. На жаль, мас-медіа, а навіть і католицькі журнали, календарі і книги до документальних фотографій додавали хибні цитати і коментарі. Однак в жодному випадку не можна з молитов в Асижі робити неправильні висновки. Тому знову потрібно підкреслити:

1. Християнський Бог, який є Триєдиним: Отець, Син і Святий Дух, не тотожний з божествами, котрим поклоняються індуїсти, буддисти, синтоїсти, ламаїсти, анімісти і т.д. Йдеться про діаметральну протилежність! В основах християнської віри нічого не змінилося і не зміниться: постійно правдою було і буде, що єдиним Спасителем є Ісус Христос і “ні в кому іншому нема спасіння!” (Ді. 4,12).

2. Різні аргументи теологів (особливо у часі після Собору) про альтернативні та ординарні дороги до спасіння у таких релігіях є лише теоріями. Часто вони відводять від основ віри. Погляди теологів не є правдами віри, на яких стоїть запорука нашого спасіння. Ця запорука є тільки в Ісусі Христі, Божім Сині, єдинім Спасителеві і ніде інше! Ми усі повинні бути Христовими свідками (пор. Ді. 1, 8).

3. Щодо місії і місіонерів – на першому місці місіонери зобов’язані проповідувати Ісуса Христа, Спасителя як основу, центр і вершину свого пізнання (пор. EN №68). Це завдання в жодному разі не можна деградувати до того, щоб з місіонерів сталися соціальні, харитативні чи культурні працівники. Це була б зрада Євангелії! Господній наказ залишається той самий і сьогодні: “Ідіть же по всьому світі та проповідуйте Євангелію всякому створінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мр.16,15-16).
4. В чому в першу чергу мали би чинити покаяння єпископи, теологи, монахи, священики, Божий люд? В тому, щоб опустили духа світу цього, а прийняли Духа Христового!
Для цього потрібно мати апостольське вчення (див.Ді.2, 42). Що таке апостольське вчення? Це та сама віра, та сама Євангелія, той самий Дух, той самий Христос, якого мали і проповідували апостоли. “Коли ж хто Духа Христового не має, той Йому не належить” (Рим. 8,9).

Ап.Павло пише до Галатів, що цілком актуальне і сьогодні: “Дивуюся, що ви так швидко перейшли на іншу євангелію…, та коли б ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу, більше за те, ніж ми вам проповідували, нехай буде анатема!” (Гал. 1,6-8).
Це є вчення апостолів і апостольська віра, котру я знову потверджую і проголошую: Ми повинні проповідувати вчасно і невчасно живого Христа, якого проповідували протягом 2000 років, і ту саму Євангелію, та бути Христовими свідками – мартирес (пор. Ді.1, 8).
Погани не мають запоруки спасіння, і ми повинні словом, життям і всіма середниками змагатися за їхнє спасіння. Байдужість до їхнього спасіння є великим гріхом сучасної доби. Апостол закликає: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії” (1 Кор 9,16).
До Божого Царства є лиш одна дорога та одні двері, і тією дорогою і тими дверима є Христос! (пор.Ів.4, 6; Ів.10, 9);
5. Якщо хтось вважає молитву в Асижі за модель вступу до Нью Ейдж, то помиляється! На це відповідаю словами ап.Павла: ”Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Які взаємини між храмом Божим та ідолами?” (2 Кор. 6, 15-16).

Закінчення: Повторюю – в Асижі йшлося тільки про акт прилюдного підкріплення миру у світі, а не про якийсь синкретизм і єдність з цими поганськими релігіями. Той, хто із зустрічей в Асижі робив фальшиві висновки, які противляться апостольському вченню і традиції святих, а хотів би проголошувати якусь нову віру і нову духовість, то поводиться нечесно і навмисне подає неправдиве пояснення...

Владика Ігор про догналівців